Re: цензії

13.08.2018|Ніна Головченко
Про «Зайчикову книжечку» Івана Андрусяка
13.08.2018|Світлана Лупаренко
Мандри у казкову країну Шпалереон
08.08.2018|Ірина Фотуйма
На біржі поезії
03.08.2018|Ніна Головченко
ПроСТО вірші поета Сергія Пантюка – експериментатора і лірика
02.08.2018|Ігор Фарина, член НСПУ
Увага до деталі народжує образ
30.07.2018|Олеся Кізима
«Монстри, що живуть у шафах» і сила усмішки
30.07.2018|Богдан Дячишин, лауреат премії імені Івана Огієнка, Львів
Мисляча поезія Ірини Калинець
29.07.2018|Буквоїд
Валерій Калниш: Рекомендую “Герой імперії” Кендіса Мілларда та “Могилу Леніна” Девіда Ремніка
29.07.2018|Ірина Фотуйма
Серед думок – як серед янголів
28.07.2018|Наталка Позняк
«Сіра зона» нашого болю
Головна\Події\Культура

Події

10.08.2018|15:36|Іван Лучук

Класик словенської прози першої половини ХХ ст.

125 років з дня народження Прежихова Воранца

Словенський письменник Прежихов Воранц (по словенськи: Prežihov Voranc; автонім: Ловро Кухар) народився 10 серпня 1893 року у селянській родині в селі Подгора (герцоґство Каринтія, Австро-Угорщина). У рідному селі закінчив початкову школу. Першою розбурхала в ньому письменницьку уяву мати, яка мала виняткову пам’ять і відчуття селянської традиції, вміла чудово розповідати. Від неї він успадкував любов до всього старовинного, відчуття народної поезії, звичаїв і традицій рідного народу. Від матері також перейняв особливості місцевої говірки рідної околиці. Понімечена двомовна школа не була йому до вподоби, тож національно свідомий і консервативніший батько організував для нього додаткові уроки словенської мови. Позаяк батько йому не дозволив вступати до гімназії, займався самоосвітою. Як первісток у родині, займався господаркою і підробляв теслярством. У 1910 році вирішив виїхати на заробітки до Америки, але вже у Трієсті його зупинили. Через безробіття був змушений повернутися додому. Восени 1913 року був прийнятий на вищі кооперативні курси у Відні, де пробув до весни 1914 року. Саме перед оголошенням Австро-Угорщиною війни Сербії був мобілізований до австрійського війська. Воював в Альпах, брав участь у боях під Добердобом. У війську познайомився з багатьма австрійцями, чехами, словаками, українцями, хорватами, сербами, поляками й угорцями. Після короткого перебування у віденському військовому шпиталі, восени 1916 року на тірольському фронті здався італійцям. Два роки провів в італійському полоні, потім записався до лав югославських добровольців, у яких провів 1918–1919 роки. У 1919 році повернувся на батьківщину, почав працювати робітником, а пізніше урядником на сталеливарному заводі в місті Равне. 3 березня 1923 року одружився з Марією Шисерник (1900–1995), у них народилося дві дочки: Віда і Мойца. У 1925 році видав під автонімом збірку «Розповіді» («Povesti»), до якої увійшли дві новели та три шкіци. Ця збірка, як і інші дебютні твори, які він видав під власним ім’ям, не викликали зацікавлення читачів, та й критика залишилася байдужою до початківських творів письменника-самоука. У той час він активно зайнявся політичною діяльністю. Був учасником двох конгресів Спілки комуністичної молоді Югославії, від 1926 року був муніципальним радником в Равне-на-Корошкем, у травні того ж року брав участь у ІІІ конгресі Комуністичної партії Югославії у Відні, у 1927 році був кандидатом до місцевої скупщини.

У середині травня 1930 року уникнув арешту і до 1939 року був у політичній еміґрації. Спершу переховувався на селі у тітки Марії Міґлар, а восени прибув до Відня, звідки через Прагу прибув у Берлін, де отримав службу в Робітничих міжнародних профспілках. Допомагав в організації страйків сільськогосподарських і лісничих працівників. У той час Прежихов Воранц багато подорожував. У 1932 році відвідав Афіни, Бухарест і Осло. У грудні того ж року обійняв посаду редактора трибуни словенських комуністів «Праця» («Delo»). Коли вирушив у Кляґенфурт (Целовец), щоб зустрітися з дружиною та дочками, його заарештували. Із ув’язнення втік у 1933 році і повернувся до Відня, де дуже сумував за батьківщиною, цікавився політичними подіями у Словенії. Брав активну участь у діяльності нелегальної Комуністичної партії Югославії, певний час жив у Парижі та Москві. Як агент Комінтерну подорожував Європою, через комуністичну діяльність був неодноразово ув’язнений. Став одним із провідних діячів КПЮ. Після суперечки з Йосипом Брозом Тіто в 1939 році нелегально повернувся у Словенію, переховувався у Любляні. До квітня 1941 року, коли Друга світова війна захопила і Югославію, відійшов від політики і присвятив себе письменницькій праці. Під час війни став одним із організаторів народно-визвольної війни, активно займався партійними справами. На початку 1943 року його заарештували і передали італійцям. Після капітуляції Італії німці його перевели до Берліна, де його допитували в ґестапо. Під час допитів йому запропонували посаду президента словенського маріонеткового уряду, але він відмовився. Потім його відправили до концентраційного табору в Заксенгаузені, а в січні 1945 року в Маутгаузен, звідки після війни він повернувся на батьківщину. Помер Прежихов Воранц 18 лютого 1950 року у Маріборі.

Писати почав дуже рано. У 1909 році в місячнику «Домашній приятель» («Domači prijatelj») було опубліковане його перше оповідання «Петків зиск» («Petkov cenc», під псевдонімом Ivan Wastl), а загалом його перша публікація була того ж року 17 квітня, коли в газеті «Світ» («Mir») з’явилося коротке оповідання «На чужині» («V tujino», під псевдонімом Črt).

Окремим виданням вийшла новела Прежихова Воранца «Бій біля корита» («Boj na požiralniku», 1935), потім збірка новел «Непідвладні» («Samorastniki», 1940), куди увійшли новели «Бій біля корита», «Їрс і Бавх» («Jirs in Bavh»), «Водограй» («Vodnjak»), «Любов на схилі» («Ljubezen na odoru»), «Шлях на лаву» («Pot na klop»), «Перше зіткнення» («Prvi spopad»), «Спізнені покаяння» («Odpustki») і «Непідвладні».

Прежихов Воранц написав романи «Пожганиця» («Požganica», 1939), «Добердоб» («Doberdob», 1940), «Ямниця» («Jamnica», 1945), повісті «Наші віхи» («Naši mejniki», 1946) і «Спустошений вітерець» («Opustošena brajda», 1946), подорожні нотатки «Від Котелі до Білих вод» («Od Kotelj do Belih vod», 1945), «Боротьба на чужих теренах» («Borba na tujih tleh», 1946), «Госпосветське поле» («Gosposvetsko polje», 1979).

Видав Прежихов Воранц брошури «Бій за звільнення й об’єднання словенського народу» («Boj za osvoboditev in združitev slovenskega naroda»), «За самовизначення словенського народу» («Za samoodločbo slovenskega naroda»), «Про словенські межі» («O slovenskih mejah»).

Вийшли такі книжки для молоді Прежихова Воранца: «Сльози» («Solzice», 1949), «Через гору до батька» («Čez goro k očetu», 1961), «Перше травня» («Prvi maj», 1961), «Ліва кишеня» («Levi devžej», 1962), «Тисяча й один день» («Tisoč in en dan», 1969).

Прежихов Воранц, як і чимало з тих, хто писав про Першу світову війну, провів її в діючому війську. Осмислення цих подій знайшло відображення в його романі «Добердоб», який він написав у 1934 році. Це своєрідна тетралогія, перша частина якої називається «Чорне військо». Цим «військом» є особливий, сотий батальйон певного полку, можна сказати – штрафний батальйон, до якого входили «неблагонадійні» та «талергофівці» (набрані в концентраційному таборі Талергоф). Зразкових вояків із них виховують надійні патріоти Австро-Угорської імперії та досвідчені офіцери. Центральною особою оповіді є молодий словенський селянин Мохор Амун. Серед «талергофівців» є і українці Матейчук і Кашул. Батальйон кинули на італійський фронт. Через деякий час Мохор Амун відважився і перейшов до італійців. Його рішення непросте: «Італійці, правда, противники того, що йому дороге, але не можна захищати одного ворога від іншого ворога. Хай самі б’ються, хай знищують одні одних. Внутрішній голос часом казав йому: те, що він намірився зробити, – зрада або малодушність. Можливо, так говоритимуть про нього. Та яке йому до цього діло! Він не зрадник – зраджуєш себе, коли служиш цьому ворогу. Він ішов на це і не з боягузтва; він би виявився боягузом, якби побоявся покінчити з тим, що його змушують робити…». Матейчук і Кашул також хотіли перейти до італійців, але їхня спроба не вдалася. Військовий трибунал засудив їх до розстрілу, а командир батальйону якийсь майор Мебіус («Бог знає, якої він нації. Мабуть, собачої, бо жінки таких звірів не можуть народжувати») ще й змусив їх самим собі копати могилу. Літні люди, фактично старики Матейчук і Кашул не хвилювалися, не показували ні страху ні втоми, а робили це з гідністю, навіть із викликом своїм катам. Матейчук і Кашул зустріли смертельний залп обнявшись і з вигуком «Хай живе вільна Україна!». У казармі штрафного батальйону та серед командирів постійно прохоплювалася тема Галичини як місця найбільшого пекла війни.

Штрафний сотий батальйон вирушив на нововідкритий фронт, коли Італія вступила у війну. Він брав участь у боях між австро-угорським та італійським військами неподалік від прикордонного словенського села Добердоб, що дало назву і другій частині роману, і цілому романові. До слова, про ці бої писав і угорський письменник Мате Залка в романі «Добердо» (така італійська спотворена назва села). У другій частині роману «Добердоб» Прежихов Воранц детально описує фронтові події, перебіг боїв, маневри ворогуючих сторін, солдатські митарства та страждання. Конкретні картини, насиченість деталями стає своєрідним пафосом оповіді. В цьому особливість його писемної манери. Недаремно ж до цілого твору автор дав підзаголовок «воєнний роман словенського народу». Третя частина роману називається «Лебринґ», у ній ми зустрічаємо багатьох солдатів із «чорного батальйону». Лебринґ – це «цісарсько-королівський лазарет», де лікувалися поранені солдати перед повторним відправленням на фронт. Автор на загальному нелегкому тлі лазаретного життя розповідає декілька особливо трагічних вояцьких історій. До Лебринґа прибуває і один із тих українців, що були в «чорному батальйоні», талергофівець Петрика. Його були арештували за те, що він у Відні назвав номер не своєї частини, а того полку, який перебував на російському фронті, бажаючи таким чином туди потрапити. Це саме він розповів лазаретівцям про долю Матейчука та Кашула. Романна оповідь продовжується у четвертій частині тетралогії «Юденбурґ». Його дія відбувається на початку 1918 року в місті Юденбурґ, куди було відправлено маршовий батальйон, сформований із залишків «чорного батальйону». Багато сторінок тут присвячено розмовам і дискусіям серед найактивніших як у казармі, так і в корчмі. Вояки піднімають повстання, але воно провалюється. Організаторів повстання страчують. Серед них є і один із головних героїв роману Штефанич. Фінал роману «Добердоб» є оптимістичним, Словенія таки здобуває незалежність і входить до спільної югослов’янської держави – Югославії. «Таку оптимістичну риторику зустрінемо не в одному творі про Першу світову війну комуністично зорієнтованих авторів. Вона не випадкова і відбивала не тільки віру цих авторів, а й піднесення соціальних рухів трудових мас, ладних боротися за краще майбутнє. Розчарування прийдуть пізніше…», – пише Олена Дзюба-Погребняк.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери