Перша з книг моєї містичної Тичиніани – “Павло Тичина: таїна життя і творчості”, – побачила світ 2005 року у Волинській мистецькій аґенції “Терен” (директор – Андрій Криштальський), однак її перша редакція – разюче відмінна від остаточного матеріалу, – була вчорні завершена ще у 1994-му. Окрім того, що Павло Григорович став своєрідним добрим генієм для мене ще в дитинстві, це була ще й, так би мовити, “справа принципу”: оцінка, отримана при захисті дипломної (ясна річ, по Тичині) мене не задовольнила, і майбутню книгу я позиціонував ніби як реванш за цю невдачу.  

Розуміючи, що шанси на видання есею окремим томом наближаються до нуля, вирішив апробувати його розрізнені глави у періодиці. Пригадую, що надіслав тоді їх у “Київ”, “Вітчизну”, “Сучасність” і “Березіль”. Саме тоді у мене остаточно вийшла з ладу друкарська машинка – для того щоб щось наклацати, потрібно було вручну підтримувати каретку. Терпіння мого вистачило тоді хіба що на “Сучасність”, у інших редакцій просив дозволу писати від руки (хоч як дивно, дозволяли). Десь наприкінці року прийшли й відгуки – обнадійливі з “Києва” та “Березоля”, непевна з “Вітчизни” й жодної з “Сучасності”, – тож свої очікування поніс у 1995-й. І от у травні того року, якраз на Юрія, чую стукіт у вікно – так ніби пташка якась вдарила дзьобом. Підійшовши до вікна, бачу, що скло надбите, але дивним чином – жодних тріщин, тільки малесенький круглий отвір. 

До рук моїх тоді ще не потрапила книга Деніз Лінн “Указатели, знаки, знамения: вслушайтесь в шёпот Вселенной”, де стукіт трактується як символ нових можливостей та нових пригод (коли б я мав її, коли вперше переглядав фільми Андрія Тарковського, мені б набагато легше було б розібратися у їхній символіці), і я вже готовий був списати це справді на птахів або ж місцевих малолітніх бешкетників, як невдовзі (точніше, зовсім швидко!) прийшла кореспонденція з Харкова, датована 7-м травня 1995 року:

“Вибачте, – йшлося в листі, – це турбує Вас небіж П. Г. Тичини, що мешкає в його харківській квартирі в буд. «Слово».

У квітні я був кілька днів у Києві і в редакції часопису «Київ». Мій земляк А. В. Жикол показав мені Вашу працю про П. Тичину. Вона мене дуже зацікавила. Але, на жаль, це були останні години мого перебування в Києві, і я не зміг повністю прочитати Вашу роботу. Принагідно зауважу, що це вимагає багато часу, бо матеріал специфічний, і я не маю відповідної підготовки. А. В. Жикол сказав, що редакція не може дати текст повністю і скоротить його приблизно наполовину.

Мені, звичайно, хотілося б мати повний текст, бо навіть при побіжному ознайомленні з Вашою статтею (чи навіть фрагментом книги?) у мене склалося враження, що це серйозне дослідження, хоча і виконане, так би мовити, нетрадиційно.

Я так зрозумів, що і мій товариш – Ст. Тельнюк – схвально відгукнувся про Ваш задум.

Отож маю до Вам таку пропозицію. Давайте я спробую організувати надрукування принаймні хоч цієї статті повністю, без скорочень, в одному із малотиражних (2100) спонсорованих часописів, де редакторує мій добрий знайомий (наперед скажу: йшлося про журнал “Кур’єр Кривбасу”, головним редактором якого ще відтоді є Григорій Джамалович Гусейнов. – І. О.).

До речі минулого року я теж так зробив. Мої спогади про П. Тичину журнал «Київ» надрукував (спасибі їм!) у №1 – 94, але ж скоротив удвічі. А я ж звернувся до свого знайомого і він, на мій подив, пообіцяв і таки надрукував у 4-х числах свого журналу мої спогади повністю і без жодних правок.

Отже , якщо Ви даєте згоду на друкування і маєте зараз зайвий примірник своєї статті – напишіть мені, будь ласка про це. і я звернусь до редактора з відповідним проханням, арґументуючи до того ж вартістю Вашої статті.

І коли я отримаю згоду редактора, я напишу Вам і Ви можете надсилати рукопис або мені, або прямо до редакції (я дам адресу).

Чекаю на відповідь.

З повагою до Вас

і вашого таланту

                             Ю. Тичина”.

Далі у двох “постскриптумах” Юрій Євгенович запитував, чи цікавить мене родовід Павла Тичини, а також прохав написати, чому саме я полюбив творчість Поета.

Символізм цієї події був більш аніж очевидним: спочатку – на Юрія, – незбагненний стукіт у вікно, а кілька днів потому – лист теж від Юрія, причому не просто Юрія, а родича самого Павла Тичини! Причому прозвучало й ім’я вже покійного на той час Станіслава Володимировича Тельнюка, якого я сприймав і сприймаю як свого Наставника у тичинознавстві. Більше того – за три дні до свята виповнилося 90 років від дня народження ще однієї знакової постаті – невтомного дослідника спадщини 20-х років (і Тичининої зокрема) в українській діаспорі ЮріяАндріановича Лавріненка. Тож думати про якусь випадковість чи збіг не випадало. Та й мама – чи то образно, чи всерйоз, – сказала, що це, мабуть, душа Павла Тичиниозвалася й стала зверхником свого прихильника.

Ясна річ, відписав я одразу: написав докладно про те, що відкрив для себе Павла Тичину ще в дитинстві, й з того часу він став для мене ніби “добрим генієм”, не обійшов увагою й деяких нюансів свого особистого життя (зокрема вимушеного статусу пенсіонера за станом здоров’я – І. О.). Довго чекати на відповідь не довелося. Листів прийшло аж два – з інтервалом десь у тиждень. У першому з них (19. 05. 1995) містилась інформація про згоду Григорія Гусейнова друкувати мою статтю, а також адреса редакції “Кур’єра Кривбасу”. В наступному, – датованому 25-м травня, – Юрій Євгенович розповідав, що був у редакції “Березоля” й згадав, що Леонід Курохта, котрий очолював тоді відділ літературної критики, якось сказав йому, що в них лежить “одна робота про П. Тичину автора з Західної України”, й бажано її подивитися. Після “Києва” й мого рукопису у пана Юрія закралася думка: а чи не про одного й того ж автора йдеться? Одразу зайшовши до Леоніда Миколайовича, нагадав йому про давнє прохання (при цьому не обмовився ні словом про знайомство з рукописом, надісланим Антатолієві Жиколу). Редактор відділу знайшов рукопис і дав його Юрієві Євгеновичу на рецензію (власне брак відгуку й був причиною затримки з публікацією).

“Якщо Головний (тодішній головний редактор журналу «Березіль» Юрій Стадниченко – І. О.) мене «послухається» – йшлося далі в листі, – і вирішить друкувати, то я запропоную коротеньку передмову. Отож запитання до Вас, чи можу я використати інформацію про автора з Вашого листа: про Ваш інтерес до П. Тичини, про Ваш теперішній статус)? І, якщо згодні, напишіть, будь ласка, іще про таке: Ваша освіта (чи самоосвіта), фах, сім’я, батьки (хто за фахом), ну і ще щось таке, що вважаєте цікавим для читача. Якщо хочете, я можу надіслати Вам текст на узгодження”.

Схоже, механізм публікаційного процесу почав працювати – я знову і знову згадував подію на Юріяі все більше переконувався в урочості отриманого знака(тим паче, пригадав і Тичининих “усміхнених птиць” зі “Сковороди”). Далі справа стосувалася матеріалу, який я запропонував свого часу “Києву” й мав надіслати до “Кур’єра Кривбасу”. Юрій Євгенович дійшов висновку, що краще буде, якщо я надішлю рукопис йому – тоді до статті теж буде зроблено коротку передмову, “оздоблено” якоюсь цікавою світлиною, й переслано Г. Гусейнову.

На щастя, другий примірник у мене був – навіть від руки я завжди намагався писати “під копірку”, – тож перечитавши його ще раз, наступного ж дня надіслав рукопис до Харкова.Лейтмотивом цілої низки подальших листів Юрія Євгеновича було слово “сподіваймося”. Та й Григорій Джамалович теж обнадіював.

І ось, 12 липня – на свято Петра і Павла, – новий знак. Якраз за день перед тим, я написав післямову до своєї книги про П. Г. Тичину, таким чином повністю її завершивши.Вночі мене розбудив навіть не стукіт, а доволі гучний удар за вікном – звук чимось був схожий на постріл, але без брязкоту розбитого на друзки скла. Надворі тоді були непередбачувані 90-ті, і хтось цілком міг “розважатися” таким чином. Вдосвіта, відсунувши фіранку, побачив, що через половину вікна – саме в місці, де був отвір “від птаха”, пролягла поперечна тріщина. Це було не схоже на слід від кулі, одначе явно було пов’язано з травневою подією. Знову шкодую, що не мав тоді книги Деніз Лінн. Згаданий символ там вказує на ситуацію, що може “дати тріщину”, але не таку, щоб була безнадійною – мовляв, перед тим, як із яйця (символу нового життя) вилупиться курча, в шкаралупі з’являється тріщина. Зрештою, так і сталося – з редакції “Березоля” звільнили Л. Курохту, і в №1–2 журналу за 1996 рік обіцяний матеріал не з’явився. Окрім того, з “Кур’єра Кривбасу” надішла відмова (підписана не Г. Гусейновим), суть якої полягала в надмірній специфічності й складності статті. Якщо чесно, я тоді виявляв невиправдано великий інтерес до астрології, й згаданий фрагмент книги становив, по суті, гороскоп П. Г. Тичини (який до того ж містив “енну” кількість неточностей). Це теж була своєрідна спроба “взяти реванш” за нездíйснену дитячу мрію стати астрономом (хай хоч так робота моя буде пов’язана з зірками, з Космосом!)[1]. Капітулювати я, однак, не збирався, а надіслав інший уривок, запропонований колись “Сучасності” – про творчу кризу Поета (зокрема дилему “поет чи політик”) і її витоки. Хтозна, чи то справді стаття виявилася популярнішою за попередню, чи панові Григорію сподобалася моя наполегливість, але в лютневому числі “Кур’єра Кривбасу” за 1997 матеріал таки побачив світ, за що я безмежно вдячний і Григорієві Джамаловичу, і Юрієві Євгеновичу. У “Березолі” ж стаття вдруге потрапила на розгляд – цього разу до Володимира Науменка (майбутнього головного редактора часопису). Володимир Петрович пройшовся по ній досвідченим редакторським оком, значно скоротив, але при цьому залишив найсуттєвіше, за що йому також величезне спасибі. В друці матеріал з’явився у № 11–12 “Березоля” за 1996 рік із передмовою (як і було обіцяно) Юрія Тичини. А з Володимиром Петровичем (спасибі йому!) ми співпрацюємо і досі – упродовж 2015–2016 років у “Березолі” були опубліковані моя стаття про чудового українського художника Дмитра Безперчого та повість про Павла Тичину “В ніч таку, морозяну і строгу…”

Зрозуміло, що наше листування з Юрієм Євгеновичем не обмежувалося лише розмовами про майбутній друк статей. Це була нагода багато про що розпитати людину, яка була родичем Павла Тичини, близько знала його й жила в легендарному будинку “Слово” – тож можна було чимало прояснити у “харківському періоді” життя Поета. Наприклад, другий вірш циклу “Харків” починається такими рядками:

Котяться вулиці, вицокує в тьмі тротуар.

Сніг-мочар. Березневий дощ-мочар.

І тільки вгорі годинник горить над тобою,

над твоєю, над нашою головою[2].

Коли я вперше прочитав цей твір (а це було ще в шкільні роки), думав, що годинник – це суто метафора, символ обов’язку: адже у четвертій строфі бачимо:

Обов’язок висить над тобою,

над твоєю, над нашою головою[3].

І лише через півтора десятиліття, розкривши 12-й том академічного видання творів П. Г. Тичини, де містились листи Поета, читаю (лист до Л. П. Папарук від 7. 11. 1923 р.): “Тепер про Харків трохи. Він мені починає подобатись. Коло ВУЦВКа площа, або як іти з Московської до центру – дзвіниця собору, Ви знаєте, уже мене привчаєдо порядку, немов посеред улиціміліціонер. так тобі поглядає навкруги, що ну. А ввечері, Ліда, на дзвіниці (вона чи не вища од Лаври) на всі чотири сторони годинник світом м’яко світить, світить і , голівне, мовчить. Ні дзвону, ні перéгри – мовчить”[4].

Отже, був-таки реальний прообраз годинника з “Харкова”? Природно, мені стало цікаво, чи існує ця дзвіниця нині. У відповідь на мій лист Юрій Євгенович надіслав мені світлину з її зображенням. “Щодо дзвіниці, – писав він, – вона існує і зараз, збереглась (див. листівку, яку додано). І, мабуть, таки вища од Лаври (≈ 98 м). Спочатку (в 1923 р.) П[авло] Т[ичина] жив у редакці неподалік од дзвіниці. А коли жив (дещо пізніше) внизу, на вул. 1 Травня, то, виходячи з дому, мав дзвіницю перед собою, буквально угорі («над головою»)” (19. 12. 1995).

Іншим разом я виклав у листі свої міркування щодо поезії “Ненависті моєї сило…” – у мене виникли серйозні сумніви, що цей твір був навіяний тільки смертю Володимира Леніна: підзаголовок, “прив’язаний” до вождя більшовиків, був написаний уже пізніше – на мій погляд, із цензурних міркувань, а насправді поява вірша могла бути пов’язана з припиненням (можливо, навіть примусовим) роботи Поета над драматичною поемою “Прометей” – однією з перших антиутопій (а в Україні, напевно, таки першою). Слова про те, що “титана уже нема” могли стосуватися саме цієї ситуації.  “Ваші думки видаються мені цілком слушними”, – відповів Юрій Євгенович (29. 02. 1996), а через рік, вітаючи з публікацією в “Кур’єрі Кривбасу”, спостеріг: “… в багатьох випадках наші з Вами погляди на творчість , мотиви поведінки П[авла] Т[ичини] збігаються” (10. 03. 1997).

У 1996 році я спробував перекласти деякі вірші Тичини (“О панно Інно…”, “Подивилась ясно…”, “Пастелі”) англійською мовою й наважився надіслати для ознайомлення Юрієві Євгеновичу, хоч і не знав, чи володіє він мовою Альбіону (як і не знав, що донька пана Юрія Ольга – педагог, фахівець саме з англійської мови). Відправивши листа, одразу й засумнівався: чи варто було морочити зайнятій людині голову своїми дилетантськими спробами? Та Юрій Євгенович поставився до них цілком серйозно: “На моє прохання, – йшлося в листі від 25 грудня 1996 року, – дочка моя зробила мені підрядний переклад (правда, усно), а я порівняв з оригіналом. І дійшли ми висновку, що переклади досить добре відтворюють настрій, мелодію оригіналу і, на нашу думку є вдалими”.

У Юрія Євгеновича виникла ідея видати кілька книжечок-білінгв (українською і англійською мовами) з віршами Павла Тичини для дітей. Для цього він вибрав низку уривків та цілих віршів, і надсилав їх невеличкими партіями для перекладу. Тлумачити Павла Григоровича англійською було досить-таки непросто, але цікаво. Перекладаючи фрагмент “Сонце” з “Подорожі до Іхтімана” я зіткнувся з серйозною проблемою: в українській мові “сонце” є двоскладовим словом, англійський же відповідник – “sun” –односкладовий. Потрібно було, отже знайти двоскладовий синонім лексеми “sun”, який би не порушував ритміки вірша. В англійській мові є слово “sunny” – “cонячний” (пісню під такою назвою часто виконував свого часу гурт “BoneyM”), але ж це прикметник, а хотілося іменника. Тут я пішов на ризик, згадавши назву ще одного популярного колись гурту “Smokie” (“Димок”). Суфікс “-ie”утворив зменшувальну форму від “smoke” – “дим”. Чому б не застосувати цей прийом при перекладі уривка з “Подорожі до Іхтімана”? Якщо “sun” – це “сонце”, чому б не бути “sunnie”, себто “сонечку”? Окрім того, якщо Павло Тичина був одним із найпродуктивніших словотворців, то чому б не створити неологізм у перекладі?

Останнє слово, звичайно, мало бути за Юрієм Євгеновичем, а особливо – за Ольгою Юріївною як фахівцем. Тож листа-відповіді чекав із нетерпінням. Прийшов він 8 квітня 1997 року (датований був 4. 04). “Щодо «sunnie», – писав Юрій Євгенович, – то такого в словнику навіть на 165 тисяч слів немає. Але, мені здається, що за аналогіями можна таке допустити. А потім – це ж поезія, і для неї норми, умовно кажучи, ширші за звичайні. То нехай собі буде українсько-англійський неологізм”. Так “sunnie” й лишилося.

На жаль, ідея з виданням книжечок, так і лишилася ідеєю через обставини “дикого капіталізму” 90-х, коли вже почало зароджуватися поняття “неформат”. Але роботу над перекладами я певний час продовжував, як сказала б Лідія Петрівна Папарук-Тичина, “в ім’я Павла Григоровича”. Так само надсилав, радився, ділився міркуваннями, сумнівами…

Юрій Євгенович завжди цікавився моїми справами – не лише творчими, а й побутовими. Якось я отримав від нього листа, адреса на якому була не написана від руки, як зазвичай, а надрукована на машинці. “Днями Вас згадав із такого приводу: моя донька на зароблені тяжкою працею гроші (бігає по домівках – дає уроки англійської, робить переклади) придбала собі нарешті друкарську машинку. Дуже зручну. І я подумав: Вам би отаку” (25. 05. 1996).

Через чотири роки ця тема отримала несподіване продовження… Юрій Євгенович звернувся до тодішнього віце-прем’єр-міністра України Миколи Жулинського з клопотанням про надання мені друкарської машинки. Клопотання було передане тодішньому ж таки заступнику голови Волинської обласної державної адміністрації, голові обласної комісії з питань гуманітарної допомоги Олександрові Жураківському, і вирішене позитивно. І тут ще одна містична деталь. В листі Юрія Євгеновича, який мені показали, він представив мене як… журналіста, хоч публікації мої були вкрай нечастими і нерегулярними. Не минуло й місяця, як редактор університетської газети (тоді вона мала назву “Луцьк молодий”) Андрій Криштальський запропонував мені саме журналістськуроботу, якою я займаюся й понині.

Книга “Павло Тичина: таїна життя і творчості” побачила світ 2005 року. Зрозуміло, що один із перших примірників я надіслав небожу Поета. Невдовзі отримав листа.

“Перше моє враження від Вашої роботи, – йшлося у ньому, – (хоч я поки побіжно переглянув, ще буду і буду читати) – так цезадоволення і навіть захоплення від глибини і точності дослідження, від багатьох цікавих знахідок і думок.

Мені здається, що Ви навіть перевершили свого учителя Ст. Тельнюка, я щиро радію за Вас і погоджуюсь, що Ви на “дорозі до Храму” (21. 10. 2005).

Кожну книжку, яка виходила в мене (це стосувалося й поезії, й есеїстики, й художньої прози), я одразу надсилав Юрієві Євгеновичу й завжди знаходив у листах-відповідях цікаві міркування щодо тих чи інших епізодів, образів, постатей. На початку 2012 року з’явилася друком нова робота про Співця “Сонячних Кларнетів” – “Павло Тичина: нові штрихи до містичного портрета”, куди, власне, увійшли й фрагменти згаданого вище дипломного дослідження словотворчої спадщини Поета. Відіславши свіженький примірник панові Юрію, став чекати традиційного листа з його думкою. Про те, що мого старшого харківського друга вже немає серед живих, я й не здогадувався (тривале мовчання звично “списував” на зайнятість та нездоров’я адресата, аж поки не прийшов конверт, підписаний його донькою. “Я хочу Вам повідомити, – писала Ольга Юріївна, – що мій тато помер 12 вересня 2011 року від інсульту. Пробачте нам, що не повідомили Вас раніше, бо вся сім’я дуже засмучена”.

Есей “Агатангел Кримський: поклик Сходу”, що вийшову другій половині того ж 2012 року, я присвятив світлій пам’яті Юрія Євгеновича Тичини…

Світлина Євгена МАРКІНА