Я знаю мало його особисте життя. Зрештою, у  нього, як і всіх, є свої родинні трагедії, драми, радощі і будні. Знаю, що вони з дружиною Лесею довго чекали на появу внучки, а тепер готові їй небо прихилити. Знаю, що йому довелося довгі роки відстоювати свою честь і гідність у суді. Вистояв і відстояв. Пригадую, як на якихось письменницьких зборах початку 2000-х один із літераторів кричав, що Ткачівського треба виганяти зі Спілки. Сьогодні Ярослав є одним із найнадійніших робітників літературного спілчанського життя на Прикарпатті, відповідальним секретарем цієї спілки.

Ярослав не озлобився. Але знаю, що нічого не забув. Є замкнутим, швидше небалакучим. Кремезний, середнього росту, він морською ходою (служба на Чорноморському флоті в середині 70-х років вже минулого століття таки чимось вкорінилася у його чоловіче єство) розбиває хвилі життя, по-галицьки вперто і настирно торуючи свою стезю.
Ярослав пише багато і різного. Можливо, « те багато » не завжди витримане естетично, але завжди ґрунтовно осмислене. Він освоїв літературне ремесло, виповнюючи його вродженим хистом і працею над словом. Багатолітня журналістська праця (Ярослав закінчив факультет журналістики Львівського університету) вимуштрувала в ньому відповідальність до всього, що пов’язане зі словом.
Сьогодні в його доробку більше двадцяти книг: поезія, сатира, гумор, пісенні тексти, проза, есеїстика. Він з галицькою  впертістю і впевністю пише інтимну лірику, громадянські вірші, духовну поезію. Я не кажу, що все мені подобається, але є вірші, які би я сам хотів написати. Їх не мало у Ярослава Ткачівського. За свою літературну працю Ярослав відзначений кількома літературними преміями. До них він не легко йшов, бо завжди мав опонентів, світоглядних і естетичних, а то й просте людське несприйняття домінувало над об’єктивним поцінуванням його творчости.

Ярославові, як нікому із інших поетів, пощастило. Його юнацький вірш « Волошки » давно став народною піснею, яку часто можна почути на галицькому весіллі. В Україні є багато талановитих поетів-пісенників, але щоби їхні вірші ставали народними піснями, – таких можна порахувати на пальцях однієї руки.

Зовнішньо Ярослав подібний на Гемінвея. Така ж борода, правда ще не зовсім сива, уважний і прискіпливий погляд з-під брів, міцний потиск руки. Він затятий і завжди доводить будь-яку справу до логічного завершення. Восени 2010 року Ярослав пішов у депутати обласної ради по мажоритарному окрузі від партії « Свобода ». Вибори він виграв по своєму Галицькому окрузі  (родом із села Викторів, яке дало сучасній українській літературі трьох талановитих літераторів: поета Степана Пушика, критика Тараса Салигу і самого Ярослава). Хоча й довелося відстоювати своє право у суді. З ним важко сперечатися про правові норми українського життя, бо важливі нюанси вітчизняної юриспуденції Ярослав знає сливе бездоганно.

З Ярославом приємно їздити на зустрічі із читачами. Його завжди із цікавістю слухають, хоча інколи він і передає куті меду своїм галицьким ритуальним християнством (одна із улюблених фраз Ткачівського: « я благословляю вас »), на чому я його не раз підловлював і піджартовував. Він не ображається, але й не дуже любить, якщо жарт виходить за межі приватности.

Ярослав на таких колективних зустрічах із читачами ніколи не перетягує ковдру на себе. Він починає здалеку, по-селянськи мудро все розставляє на свої місця, нічого не забуває. Знаєте, так по-газдівськи виступає. На одному із його творчих вечорів був присутній тесть Ярослава Ткачівського. Після вечора він сказав мені: « Ярослав – мій зять. Він добрий  поет, але й  господар він той, що треба». У цій нехитрій оцінці криється найголовніше для чоловіка: він уміє не тільки писати, але й забезпечувати і створювати сімейний комфорт. У сьогоднішніх умовах це зовсім не просто, майже героїчно.

У Ярослава багато амбітних планів і задумів, яких він нікому не розкриває. І правильно робить. Але найголовніше у нього вже є: спокійна впевненість у тому, що він зробив і що він ще зробить. І для сімʼї, і в літературі.

З чим його вітаю!