В минулому році творчий колектив Івано-Франківського обласного муздрамтеатру номінувався на Шевченківську премію. Зокрема, у грудні 2009 року Комітет із Національної премії України імені Тараса Шевченка повідомив, що на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2010 року в секретаріат Комітету надійшло 51 подання. До участі в конкурсі на здобуття найвищої національної нагороди України в галузі літератури та мистецтва таємним голосуванням у другому турі Комітет допустив творчу роботу івано-франківців (Держипільський Ростислав (режисер–постановник), Баранкевич Галина, Винарчук Сніжана, Луцький Роман, Пасічник Олеся, Шевченко Надія (виконавці головних ролей). Вистава «Солодка Даруся» Івано–Франківського обласного державного академічного музично–драматичного Театру ім. І. Франка). Поінформовані, як то часто буває, казали, що премію моїм землякам не дали через замолодий вік виконавців головних ролей для такої нагороди.

Цього року на творчу Говерлу вирішили двигнути одного режисера. Не те, щоби дуже дорослого, але  старшого на цілих 365 днів. Тепер подався доросліший і заслужений артист України Ростислав Держипольський. Сам і за диптих. З формальної сторони – так як треба. Зі змістовної – моя подруга на «Солодкій Дарусі» наплескала собі синці на долоні. А «Націю» завершили 34-хвилиннні аплодисменти вдячних глядачів. Плескали і члени Комітету…

Уже новий Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка за нової влади своїм листом від 24.12.2010 року за № 280 «На здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2011 року» повідомив, що до участі в конкурсі на здобуття найвищої Національної нагороди України шляхом таємного голосування допущено театральний диптих-вистава «Солодка Даруся» та «Нація» Івано-Франківського обласного академічного музично-драматичного театру ім. І. Франка (Держипільський Ростислав, режисер-постановник; представлено Львівським міжобласним відділенням Національної спілки театральних діячів України та погоджено Національною спілкою театральних діячів України). За правилами надалі обов’язковою умовою є прилюдна демонстрація художньої постановки для членів шанованого Комітету.

В принципі можна було членів Комітету запросити до Івано-Франківська, і там продемонструвати вкотре свої вистави. Проте вирішили поморочити собі трохи голови – і привести артистів до столиці. Мусила івано-франківська влада вишукувати фінансові можливості. Добре, що за голову має Михайла Вишиванюка, який охоче підтримує мистецькі проекти, який не тільки із земляками йде у розвідку! Михайло Васильович за земляків горою, себто, вперше за 20 років підтримав виступ артистів на головній сцені України та ще й із такими історіями! Схоже, і Марії Матіос, певно, стусонулося… «Сходив цими днями Онуфрій Матіос з Околени та розказував, що всю Околену окопами зрили, а другу лінію на Сіруці лаштують. Видко, не сьогодні-завтра бойня велика тут буде...». Одним словом, січневим розпорядженням №18 голови ОДА Михайла Вишиванюка управління культури ОДА профінансувало поїздку Івано-Франківського  академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. Івана Франка 104 600 грн.

Уже у Києві, щоб заповнити зал, вирішили ще раз ризикнути, себто,  запросити все-таки квитками. Звісна річ, що такий хід був дещо ризикований: а ось виявиться, що зовсім небагато люблять до глибини своєї кишені як театр взагалі, так і театральну постановку івано-франківського театру зокрема. Квитки на понеділок розійшлися миттєво. На вівторок – можна ще було знайти навіть у понеділок. Правда, якщо дуже постаратися в такому пошуку…

… Ґречна пані зустрічає із конфетковими півниками. Нам трьом дістався один. Я хочу ще один. Не собі, - гості, яку запросила! Я ж забула, що то ще той червоний безхвостий півник…

Ризикнули ще раз: з «Солодкою Дарусею» у понеділок. «У понеділок? – лінькувато перепитував Цвичок. – Понеділок, ґаздику, тяжкий день. Хоч узимі, хоч уліті. Так що понеділок відпадає. А травам нічо не буде до самої смерти… А з «Нацією» у вівторок. Хоча і вівторок «напасний день. У дорогу у вівторок іти не можна. А кошіння – то також дорога…»

Два дні, аж зовсім не театральні, по півгодини плескали. Задоволені глядачі віри не йняли, що аж так наочно і дохідливо можна. Мінімум декорацій. Лише пліт із осики у вівторок.  «Дерево як дерево… Ваші люди кажуть: це дерево зле… то осика, під яку схвалися були Йосип і Марія. А ще на трепеті повісився Іуда Іскаріот...» У понеділок – і того не треба: солоденька Даруся найкраще справляється. До чого це, - думають у залі! Ще не знають – за глядачевою гадкою гадають на сцені! Даруся в танку! І ми розуміємо, що понад усе їй хочеться жити на цьому світі, такому веселому, такому кольоровому і запашному…

...Серед ночі стукали тричі… У хаті стало тихо-тихо. Лиш знов у запічку повернулася на другий бік дитина. - Ти брехати, чоловіче, не вмієш. І шахрайство – не твоя парафія…. Дитина стояла коло неї, тримаючи руку на голові матері. …Офіцер у галіфе … мовчки витягнув щось із кишені гімнастерки…То був зелений півник-льодяник на довгій паличці…  підніс півника до губів і один раз повільно лизнув його по всій поверхні…лизнув півника вдруге…мовчки смакував льодяником з такою насолодою, що навіть здивований Дідушенко голосно ковтнув слину... Насолодившись, офіцер витягнув із кишені галіфе іще одного – тепер червоного …і поклав його собі на коліно... тепер дивився виключно на дитину... але дитина вже стояла перед офіцером, не зводячи очей з півника на його коліні… ти отченаш знаєш? І «вірую»? А конфети солодкі любиш? Офіцер і дитина дивилися одне на одного, ніби змагалися, хто кого передивиться… Дівчинка переступила з ноги на ногу і собі ковтнула слину… Вони тата не били, але били вікна? …тато бив вікна сам, коли вуйки пішли… Мамка плакала дуже. А казали дати бринзу вуйки, мама не хотіла, щоби тато давав… Казали зарізати до суботи свиню… до суботи є купа часу. Сибір до того часу не потепліє…Де той ваш Бог, коли він відвернувся від нас, як від послідних грішників? Що я завинила Богові, що він прислав сьогодні мені в хату мого ката? Я думала, що за мої муки мій кат давно зогнив, а він мені сьогодні з моєї дитини ворога зробив? То де Бог, чи він осліп, Михайле…Наладований повними бесагами кінь ішов так, ніби ніс мерця…Матронка висіла в дровітні…А потому, коли приїхав Дідушенко, і ще двоє чоловіків не могли зняти Матронку з бантини, аж поки Дідушенко не сказав відрізати їй косу... Відтоді Даруся втратила голос. А з часом у Черемошному її почали називати солодкою…

...Життя і війна тривали одночасно, водночас залежні і незалежні одне від одного… А сьогодні надійшли такі часи, що колісниця їде – і людини не бачить… тяжкі часи настали – а будуть ще май тяжчі... Видів я на своєму віку багато, але такого – навіть я не видів. І що то далі з людьми буде?.. Біда від часу не залежить...Якби кожен вигнав свою біду на царинку та добре роздивився, то бігом хапав би свою назад, бо в другого ще гірша...

Споконвіків мешканці обидвох Черемошних говорили майже однаковою материнською мовою, і однаково складали руки до однакового «отченашу», в один і той же день святкували Різдво і Великдень, і навіть одяг у них був схожий, і клятьби, і подяки, лиш віталися люди по два боки ріки трохи інакше, ото майже і вся різниця… Але час від часу їхня дідівщина переходила від однієї держави до іншої, мовби безвольна жінка в руки більш удатного чоловіка… нині в Черемошнім колотилося, як під циганською спідницею…

Кімнатою ходив старший офіцер, перекидаючи з руки в руку револьвер. У Черемошному його знали недоброю пам´яттю: уповноважений від районного МГБ, майор Дідушенко. Час від часу він налітав у село як фурія, – і разом з ним зникало кілька людей незалежно від статі, майнового стану і віку…

Другі совіти, як тепер називали нову-стару владу гірські люди… У Гершковім млині тепер порядкував чи не найбільший і найгаласливіший сільський ледар – Лесьо Онуфрійчук, у котрого відколи світ та сонце, паркан коло хати був підпертий латками..В колишній румунській школі зробили сільську читальню, але туди тепер ніхто не ходив читати, бо хто хотів – потайки далі ходив у колишню «Просвіту», … а в читальню зганяли людей хіба що силою… Скажи мені, щось горить чи палає, що вони метушаться і лиш людям нерви роблять? Як нова влада, Міську, приходить людям голови каламотити, то вона має бути степенна, сопокійна, аби втихомирити народ, як хоче, аби було добре там, куда вона приходить. А як так – галай-палай... Ми це вже не раз виділи…Перед ними німчуки в селі поводили себе мирно. Хіба що ходили по хатах та забирали птицю і свиней на заріз, але ні до кого німець не прийшов по кури двічі, чим викликав мовчазне схвалення…. Нова недовга влада зникла без «будь здоров» і без «дякую»…Нинішні німці стояли в селі недовго і великої шкоди людям не зробили, так само як черемошнянські люди не робили шкоди…

Але ми терплячі. Ніхто не є такий терплячий, як радянська влада і її представники!... Радянська влада все чує, все бачить і все знає, бо скрізь має вуха і очі. І дістане будь-кого з будь-якого бункера. Як цих двох сук дістала і їхню підстилку. Хотіли любові до гробу – мають. І свідків мають... Ото дивіться і перекажіть всім, хто має вуха, але хто ще не зрозумів: сьогодні на цій території зліквідовано останню банду і її главаря. Оста-а-анню!... Старий Огронник був голий до пояса, а його руки – обрубані по лікті. Юркове лице також нагадувало криваве місиво, і коли б на голові, між вистриженим волоссям, не велика родима ґуля, люди, може, б і не впізнали старого…

...Матронка знайшлася на третю добу. Точніше, на третю добу Михайло знайшов її там... де три доби шукав, як рибу, – під камінням: у лузі…Матронка – скритна жінка. І яка біда її туди затягнула – лиш вона сама знає… Михайло не дав нікому, навіть сільській знахарці Фулячці, оглянути жінку: Матронка була дуже побита. … Михайло виходжував Матронку літо, осінь і цілу зиму…. ...У той день важка, мов камінь, Михайлова рука вперше рахувала Матрончині ребра. …... Немає гіршого, ніж доброму чоловікові мутиться розум від підозри жінки у зраді. А сьогодні Михайла зарізали без ножа і застрелили без карабіна: ...Він бив її, як б´ють норовисту худобину: мовчки, не клянучи і не шляхтуючи, але вкладаючи в кожен удар усю силу своєї ненависті й злості…...Матронка не просилася. Не верещала. Значить, була винна, бо навіть не питала, за що він б´є…. Михайло відлив жінку водою – і знов узяв ремінь...Навіть коли б хотів, він не міг би пояснити самому Господу Богу, що з ним трапилося, і через що, власне, він так познущався над жінкою… Від гидких здогадів, а ще більшої фантазії не рятувала навіть чотирирічна дитина, яка ходила з Матронкою, не відпускаючи її запаску ні на хвилину… Одна Матронка розуміла справжню Михайлову грижу… І тоді Матронка розказала Михайлові правду, якою замкнула собі уста на десять років. Аж по сьогодні…Спочатку били всіх трьох, ні про що не питаючи і не слухаючи. Далі їх розділили – і тоді Матронку били саму, тепер уже поміж допитами…На ніч її закрили в пивницю без сходів, де бігало повно щурів і не було нічого, на що можна бодай спертися.  ...Коли прийшла до тями, офіцер поправляв штани-галіфе і вдоволено кривився, витираючи з лиця залишки грудного молока. ...Переводив Матронку Дмитро Угрин, той, що за пару днів підносив німцеві у наваксованих чоботах хліб-сіль на рушникові… Нинішні у владі – як і всюди. …Люди тілько колотнечу в чужому житті роблять. їм, може, без людей добре…Як то до чого люди?! Для контролю…

А були ще такі як Каличинка. Господи милосердний... у бездітної Калинички було стільки своєї одежі, що стачило би на три дівки-відданиці. То нащо їй чужі сорочки і запаски? Та й як вони на ній опинилися, коли їхніх господинь забрали з села вже тому скількироків?! ...Ви виділи, Михайлюню, вона хрестилася і казала отченаш, вона вкривала Божу Матір, і їй не горіло ні лице, ні совість, і пальці їй не скрутило! Як таке може бути, Михайлюню? Що з цими людьми зробилося, що вони такі недобрі не до чужих – до своїх?!

А є інші: та скрізь трапляються добрі люди. Навіть у райвідділах міліції…. А ти хто? – запитав Івана. - Як хто? Людина! Іван! … Той, що дримби робить з таким завзяттям, як нормальні люди уліті роблять сіно чи взимку – дітей… Ви думаєте, що я не сповна розуму, а я лиш не сповна щастя… Очевидно, він думав, але думав повільно… Іван не знав системи Станіславського, але мовчав довго. Довше, ніж мовчать в останній сцені «Ревізора»… Що вам, бугаї, від нас двох треба? Кажіть, бо я дурний – можу цим кріслом у голову запустити!

...Хтозна... може, саме так вибрані природою чи Богом люди стають психотерапевтами, ворожбитами, провидцями, священиками, блаженними, богомазами? Саме в такі хвилини, коли щиро бажають людині добра і допомоги, самі вірять у них і таки дають зцілення?!

Як передати психологію, філософію, мову на сцені! Особливо, конфетки-цукерки; той час, коли Даруся була геть зовсім малою, ще до того, як дізналася смак конфет… тоді Даруся була в татка чудом солодким. Правда, було, що вона і за ксьондза колись дістала від тата доброї петрушки. Нині лише Маріїне повидло Даруся їсть узимі… І дорогу поза Йорчиху.. Іван та Даруся… та ніхто не насмілився обігнати чудну й повільну процесію, аж поки вона за клубом не звернула поза Йорчиху.

Вдається…

… Мені самій було цікаво, як режисер поєднає новели Маріїної «Нації», які про одне те ж,  але по-різному, подеколи й по-грізному. Таким єднальним відразу на сцені стала лялька-мотанка та традиції, які треба знати, передавати далі, бо всяке може бути. І справді, нації бережуть традиції, бо закони нова влада може переінакшити. В Україні, наприклад, і Конституційний Суд владі в поміч. А традиції, які вічні як світ. І нема в них значення, чи то про стрімголов завішені Юрчикові штаненята, чи… Бог все бачить, і для Бога нема формальностей, бо хто може сказати, якими буками буде карати судьба її дітей? та ба, судьба може бити гірше, ніж буком!

Обов’язково має бути відчутний на сцені Апокаліпсис. Там про традиції. Там про збережені традиції. Там про збережені єврейські традиції в українським Карпатах. Особливо про так званий малий Пурім, який можна справляти тоді, коли самі захочете.  А ще на сцені має бути Юр’яна, Дуся, Ханна-Анна, і стара Юстина з дочкою, - думаю про себе.  Ті історії, оповідані, Юстиною. Страшні, смішні, і, певно, правдиві.

Юряна, бо мудра як Соломон. І Солома зі Святого Письма знає. Мало сказати, що сильна жінка.  «Збігленят і вмерлих у Юр’яни було багато: Ілько, Марічка, Васютка, Йванко, Петрусько, Дмитрик, Танасій, Василько, Штефко, Філипи, Анничка й Одокійка… Дмитрик, Філип, Одокійка, Петрусько, Танасій і штефко умерли до року». А ще тому, бо татова донька. А хіба неньо не були такі закаменні, як скала, що, навіть будучи найголовнішим в селі, як тепер голова сільради, - по-румунськи «примарем» - двірником, говорили неньо з людьми по-своєму, так, як навчила мама. А мав би говорити по-румунськи, бо Румунія тут панувала.

І фельдшерка Дуся, що третій раз за день прибігла до Юр’яни, тепер квапила Павлінку збирати бігом маму до Вижниці… вони ж, гуцули, тут горді, до фельдшерки-маскальки не дуже поспішають, бояться, що кров їм затруїть. Як їм розкажеш, що вона їм добра хоче? Для неї що Довгопол, що Джурячка – однакові. У Дусі фронт за плечима, блокада, вона знає, що кров немає нації. Але це не так просто розказати тим, хто розпалений ненавистю до тебе… Дусі також є чого мати зло на цих людей. Страшну рану зробили їй гірські люди. а з іншого боку… Олексій також був з цих гір – а любив її як свою душу. Жив із нею як з жінкою. Розписуватися мали. А його відмовляли. Переказували стерегтися маскальки.

А в сорок восьмому Анна-Ханна – наполовину Машталер, наполовину Сандуляк, замість нарешті віддатися за котрогось газдовитого парубка, з двома дівчатами з Пісків пішла до лісу .… Андрій, Сандуляк повністю, перестав ходити до тата після того, як Тимофій погрозливо підняв на сина свого осикового бука: Ти! Здоровий бугаю! Ти вівцям у колгозі кубушки рахуєш, а крішка дитини морозить кістки в лісі! Чого так має бути?! … Андрій, покинувши бездітну Софію й не попрощавшись із батьком, завербувався на шахти в Донбас, жодного разу не подавши звідти звістку про себе.

Направду, тяжкі-то були часи в горах, але дякували Богові, що в світ не вивезли, а лише всунулися. Правда, від думання такого  заслабали, бо час був такий, коли «обкладені були люди страхом, як щури трійлом». Переді мною у залі – немолодий мужчина, який не стримується в емоціях. Певно, добре чи то страх, чи «цих» пам’ятає і нині. Зі сльозами, та ще й у людному місці.

«Ці» - різні. Юр’яна через «цих різних» заплуталася. «Браття пішли один на одного… свій на свого… на кров смертельну». Більше того, «ці» є навіть серед гуцулів, у яких кров одна. Може, і одна мама родила… « Але до кого говорити Юр’яні, коли світ перевернувся догори ногами, як оті випрані штаненята на жердці?». Та мусить хтось бути на цьому світі, хто поможе їй. Та мусить бути! Не межи худобою живе! … Довгопол! Пан-товариш! Нехай вибирає собі для себе. Він для неї … таки Довгопол. Не страшний емгебіст, інший, бо свої не могли перебити Святої Коляди… Люди дивуються вголос чи то довгим полам, чи довгий рукам, але… зичать доброго здоров’я і файну любку... Щиро?! Як уміють!

Юряна має свою грижу. Вона мусить щось робити завтра. До завтра – вже майже нічого. І хтось мусить знати, що їй робити…  І Юр’яна прийшла до Довгопола. А ви що не хочете, аби у вас було побілено до свята? Я й удома білю. Перед Великоднем… А вона взяла й вибілила за померлі душі – напередодні заукопійних днів. «Він що, не знає, що перед Дмитрієм три тижні дідів ні, що за поману треба давати, вмерлих згадувати?»

Лихо, гріх, традиції… Її Уласій має цапіну й сокиру в руках. Але він їх не підніме ні над чиєю головою, бо він цюкає дерево… Уласій будує все своє життя. Хіба він винен, що тепер будує для колгоспу? Він цюкає підвалини для ферми, а там люди свої грунта віддали. То зло буде навидіти чи любити той цокіт? У ліс усі піти не можуть…. Певна річ, у цьому безбожному колгоспі змушують сокиру брати мало чи не на Великдень. А Бог усе рахує. Ото, певно, спустив на них кару!

І обов’язково Довгопол. Який «появився в Нижній Товарниці в цьогорічні Різдвяні свята, точніше, на самого Василія»! Юр’яна плаче і кричить. Перед ним.        Бо знає коляду. Бо знає цю нашу правду… Особливо кричить. Вона навіть на дітей ніколи не кричала. І тоді, коли вимастили смальцем підлогу, що блищала… вона при злогах не ґвалтувала… а перед Довгополом, саме перед Довгополом, а не Леонідом, з неї душа виходила… Як уміла – душу то свою випускала. Напередодні Великого Жовтня та Дмитра…

… Навіщо ми вбиваємо один одного так нещадно… Цю жінку я, може, навіть любив би… Але, може, завтра мені доведеться її вбити… Я їх усіх ненавиджу… І вони нас ніколи не полюблять… Чому вони кажуть зупинитися? Що? Зупинитися вбивати один одного чи зупинити машину? Я зупинив би, але не можу вже.. Попереду засідка, позаду кров… Так багато крові.. На нас, Льоню… І на ній, Уласісі… Так ж вона дітей скільки народила… Ці ріки вашої обидвох крові… це одна кров… вона заливає й мене… й хто буде знати, котра з них чиста… кров… Брате!!!

Вона знає, що кров немає нації. Але це не так просто розказати тим, хто розпалений ненавистю до тебе… В одного це бандерівське кодло і курва, яка най здихає! Але є ця Дуся! Баба – вона дурна баба завжди, навіть коли вчена й війну за плечима має, - так собі думає третій «цей». Боже, як усе змішалося…

Кров, нація і «Апокаліпсис». Мойсеєві Фішбейну… Поголоски, брехні, фантазії… Одружений сільський мельник Тимофій Сандуляк, що якимось дивом відкупив у Абрама Машталера (а не навпаки!) сім фальчів землі, де й звів собі будинок на дві кімнати з сіньми посередині й відкритим ганком до дороги. І на сей раз єврейські адаптовані традиції у карпатських горах.

… На світі є три корони. Корона Тори, корона священного служіння і корона Царства. Але над усіма ними – корона доброго імени. Отут таке написано, жінко. А вже не написано, але знай собі від мене: що останню корону носити найважче. Це каже тобі старий Фейгле Коган, який нагадує живим про мертвих, а вони не завжди його чують. Опісля Когана Ілля карбуватиме «Над усіма коронами – корона доброго імені». Інших слів його карбувати не навчили, бо старий єврей вважав, у цей час і цього забагато…

…  З-під сукенки гостро пахло гаряче тіло жінки… Після цього врешті таки стався кінець світу… Тверезий у голові й п’яний у тілі… Ханна-Анна. Сандулякова Анна і МГБ. Надалі мало дружив із розумом,- так видавалося. Тимофій не вмирав, хоч і не мав уже вісімдесят і п’ять років…

Далі Петро Шандро, що відкупився. Згодом виявляється,  що то відкупився навіть не Петро, а його жінка, що має собі до діла з головою заготконтори… Але списки вже пішли в район. А в того Петра Хромого семеро душ народу. То сьогодні зранку ломили голови в сільраді – ким замінити Хромого… І не на будь-кого – а лиш на Шандра з сімома душами люду. Ледве згадали про того, що в Ріжках, себто про вас, Василю. Іти сюди, правда, пів днини, зате всі сім душ. І всі Шандри.

Наколи Дунусь запримітив би бодай незначний рух у плаю, то відразу мав загавкати лисицею…, скрегтати сорокою, трубити оленем, брехати псом і кукурікати півнем… та коли вже десь під полудень у плаю загойдалися ліщини й луна донесла людські голоси, Дунусь швидко й чомусь незграбно загавкав лисицею… тато з дідом перехрестили маму … Дунусь, поволі зсунувшись із бука, затребив оленем і забрехав уже собакою… Дунусь не мав сили обернутися, щоби подивитися, як задалеко їхні заготівельники… Мамко наша солоденька…. «дивні діла твої, Господи…» Двоє військових чухали голови. Корнильо дивився то на Шандра, то на військових великими очима, ніби хотів щось заперечити… Жінка сьогодні спокійнилася…горе теменне, це сльози криваві… смерть приходить від Бога, отож вона завсіди до часу… ходіть хоч душу покійниці пом’янути…За тутешнім звичаєм, спершу мовчки йдуть до покійника, а вже потім – бесіди… Видите любі, таке заколотилося в цім світі, що скоро забудеш, як називаєшся й де тобі пуп рубали… Мамко наша солоденька… нащо нас посиротили…Вони говорили – всі разом: Варвара приказуванням, Федусь Псалтирем, а Корнильо «Отченашем»… Маєте щастя на смерть, Шандро… Вставайте, мамко! Дунусь і собі впав долонею на складені під грудьми мамині руки… Вони були вже холодні… І мирне, начебто сонне, обійстя

На сцені прощають. Один одного і ненародженне дитя. Задля такого труна стане колискою. Але то буде потім… А зараз вони не думають лихе. Вони думають добре, знаючи, що, може, завтра прокинуться в іншій державі… Більшого гріха, ніж є, не хоче. Як і дитини Марійовича…

Двобій між чужим, неприродним, неморальним… і дванадцять вдовиних служб. Було ж таке, що відступила навіть вода перед молитвою. Вдовиний хліб – гіркий хліб, а життя – ще гіркіше. Нема їх. А вдовиць тепер, відей більше, ніж шлюбних чи невідданих!

І відразу весілля. Згадка про весілля. Своє. У товаристві блощиць і вошей, коли надворі стояв 1950 рік. По лісах лишилися найзапекліші. Інших – виловили. Ще інших – із примусу чи зі слабості продали вчорашні свої. Одних постріляли. Других – заслали в тюрми чи Сибіри. Дехто, кажуть, прорвався за кордон, дехто – правдами-неправдами легалізувався в новому житті, чекаючи слушного моменту, щоби знову витягнути гвери. Хоча на те надії мало… Добре було би, якби біле було білим, а чорне – чорним. А чорне є чорне й через сто років!

… Могла сподіватися будь-чого, лише не такої ганебної втечі побратимів. Після трьох років обіймів зі смертю, великих утрат і розчарувань - і, милостивий Боже, після вчорашньої ночі зі слідами її чесного дівоцтва…Людина слабка. Її за це винуватити не можна… Вчора наздогнало минуле: вчора ми з тобою очі до очей зустрілася з Коляєм… Мамо, а ким був мій тато до того, поки почав учителювати? Зітхання її було гучніше, ніж грім серед ясного неба: він був тим офіцером, який повірив моїй брехні про дружку…

І труна. На позичення. Двадцять раз мою позичали й вісім дідову… А оця моя домовинка, відей, найстарша в селі. Двадцять п’ять років – ще не день. Але хіба вгадаєш, коли тобі дорога до неї простелиться? Вифарбували по-моєму. Видиш, як лялечка стоїть моя хатка. Другі думають, що їх хатка та, що три поверхи має, або та, що на чотирьох колесах їде, а воно, дочко, ні. Оце наша найголовніша хатка, що порохи в ній тепер протираєш. Добре по кутиках витирай, аби ніде не лишилося, бо якби нагло вмерла, а діти в горю будуть плакати, то ще поховають бабу в труні з павутинням, а потому, що люди будуть говорити?... А скільки того маєтку на той світ треба? Всі однаково беруть. Бідний не візьме, бо немає що, а багатий не візьме, бо не має куди… Як живеш по-людськи, то ховатимуть тебе по-людськи… А решта – самі знаєте. Як зробите – так буде!

Сказати, що на сцені Київського національного театру ім. Івана Франка з величезним успіхом завершилися дводенні гастролі Івано-Франківського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. Івана Франка, - це мало сказати, або промовчати взагалі. Я про дві вистави за творами Марії Матіос «Солодка Даруся» та «Нація».

Марію Матіос у ті дні представили як лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, Ростислава Держипільського – як заслуженого артиста України. Пані Марія велику відзнаку отримала у за «Солодку Дарусю». Номінував її тоді Павло Загребельний. Казали, що Павло Архипович не дуже-то шанував жіночу прозу, але Марію Матіос пригледів і підписався за неї. 

Ніхто в ті вечори не думав про оновлене амплуа  Марії Василівни з легкого слова правоохоронних органів. Та хіба лише слова?! Мало хто знав і серед київської театральної публіки і Ростислава Держипільського. Це рівно через тиждень уже на своєму святі Ліна Костенко на творчому вечорі з нагоди презентації свого роману «Записки українського самашедшого» назвала Марію Матіос своєю улюбленою письменницею. Але шуму опісля не про майстерність Марії Матіос та Ростислава Держипільського. Чогось говорять більше про опозицію. Хоча до театру ходять люди! І так просилися квіти на сцену від Президента України! Саме такі вчинки і роблять владу з народом! На будь-якій частині України, в тому числі і там, де отакі події були реальністю!

10 лютого Шевченківський комітет мав прийняти остаточне рішення.  За підсумками таємного голосування того дня і справді було визначено лауреатів Шевченківської премії 2011 року. Достойних та гідних, без сумніву, правда, без Ростислава Держипільського. У приватних бесідах члени Комітету нарікали, що, мовляв, зійшлися у двобої два сильні із драматичного та оперного жанру. Театр і опера, - звісна річ, не поєднувані мистецтва. Правда, на якій підставі віддали перевагу не драмі, - я так і не зрозуміла! Невже через грізні перипетії довкола Марії Матіос, хоча Президент України нещодавно зустрічався із Марією Василівною. Невже через тематику вистав, хоча направду в Україні було, що «життя і війна тривали одночасно», колісниця їздила – і людини не бачила! Та хіба біда від часу не залежить?!

Надалі рішення мав схвалити Президент України. Звісно, Віктор Федорович не може змінити рішення Комітету, але доповнити ще однією талановитою театральною постановкою та ще й за нинішньої ситуації! Отаке рішення Президента України Віктора Федоровича Януковича було би схвально сприйнято не тільки в Західній Україні чи Західній Європі. Тим більше, що Національна премія України імені Тараса Шевченка є державною нагородою України, а глава Держави має істотні повноваження в цьому процесі. А може таке Президент України зробити… будь-коли, звісно!

… Все одно минуле навідує його ночами. Знаю по собі. Минуле – то такий кат, що мовчки й без знаряддя тортур замордовує людину зсередини. Можеш ночувати в церкві, колінкувати, каятися, денно й нощно бити поклони, а воно не відпускає, як задавнена грудна жаба. Душить тебе, душить…