Re: цензії

Однак для нас у "Видавництві" (заснованому разом із Лілією Омельяненко у 2016 році) вона такою не є, і причин цьому багато, про що ми поговоримо далі.

Не збитковими є тільки частина наших книжок, і переважно це ті, які мають ґрантову або спонсорську підтримку.

Решта, зокрема і світові супербестселери, такі як Чимаманда Нґозі Адічі "Люба Іджеавеле або Феміністичний маніфест у п`ятнадцятьох пропозиціях" та Маржан Сатрапі "Персеполіс", – це відчутний мінус.

Ми постійно шукаємо канали підтримки, ґранти і спонсорів, а ще часто дофінансовуємо книговидання, продаючи значки з матюками та іншу сувенірну продукцію.

Тобто якби не ці значки, наші справи як видавців йшли би сильно гірше і повільніше, бо сувенірка забезпечує нас грошима на прожиття.

З иншого боку, ми видаємо те, що хочемо і так, як хочемо, і у нас величезні амбіції на підставі дуже крутих реалізованих проектів.

Є конкретний перелік причин, чому успішні українські видавництва – успішні.

Книжки десь треба продавати – отже в дамках той, в кого є велика мережа поширення. А це у нас КСД, "Фоліо" і трохи "Темпора" (остання з книгарнями "Є" та журналом "Український тиждень" є одним концерном).

Книжки треба якось рекламувати – і тут у нас безпрецедентний приклад як великі люди з телеканалу "1+1" роблять видавництво і рекламують видані ними книжки на своєму телеканалі, завдяки чому засноване видавництво "Книголав" миттєво опиняється серед лідерів.

Оскільки в геть усіх гравців ринку шанси потрапити на ТБ значно менші, модель можна вважати переконливою. Пропоную видати кожному видавництву по рейтинґовому телеканалу, нити доведеться значно менше.

Ще один спосіб – це мати інвестора, чи тримати в підвалі олігарха. Тоді й крамниці будуть, і справи на лад підуть. Порівняйте, наприклад, "Видавництво Старого Лева" до !FEST і після.

Також можна бути заснованим москалями.

Історія розвитку книговидання в Росії – захопливий кримінальний детектив про багато мільярдів доларів і мільйони проданих книжок по всіх пострадянських територіях.

Росіянам вигідно стримувати книговидання в сусідніх з Росією країнах, бо це імпорт і гроші.

Коли після Майдану прямо продавати книжки, вироблені в Росії стало тяжче, російські інтереси почали представляти видавництва, засновані ними в нас.

Чимало наших україномовних", і тепер уже україноорієнтованих, видавництв починалися як російські філії. "Рідна Мова" – це переформатований "Махаон-Украина", філія російського "Махаону". "Букшеф" – це "Ексмо". В "КМ-Букс" цікава історія співзаснування менеджером "Ексмо". І т.д.

Ще російські книжкові інтереси в нас обслуговували книжкові мережі, штибу "Літери" чи "Читай-города", але там стільки разів мінялися власники, що не годен сказати як там зараз і що.

В не такі вже й давні часи росіяни викуповували права на варті уваги іноземні книжки на кілька територій чи мов одразу, щоб не допустити випуску цих книжок на місцях. Це одна з прямих причин, чому тільки останніми роками в Україні почали друкувати перекладну наукову фантастику та фентезі.

Тож цю практику подолали, але маємо цікавий прояв, коли російське видавництво бере права на Росію, а його дочірнє (чи партнерське, чи в яких вони тепер стосунках?) – на Україну.

Так, гадаю, у нас комікси DC та Marvel і змогли з´явитися. Інакше чого би в парі коміксів "Рідної мови" свого часу полишалися бабли з російським текстом – бо верстали в макетах, переданих з Росії.

Ще є цікава тенденція, коли видавництва відкривають свої книжкові крамниці (через недорозвиненість системи збуту це неминуча потреба), але вражає, що і книжкові крамниці можуть засновувати видавництва. Наприклад, "Моя книжкова полиця" чи "Книгаренька". Книгарні бачать попит і намагаються запропонувати щось своє в затребуваному сегменті. Своє видавництво є в інтернет-ґіґанта "Якабу" й типографії Huss.

А можна спробувати самому відкрити видавництво, а тоді запросити когось тямущого ним керувати. Тільки довгожителі пам´ятають, чим був "Наш Формат" до Антона Мартинова. Велика удача, що він у нас є.

Якщо ж інвестора або олігарха у вас нема, вітаю, ви – ентузіаст.

Якщо у вас нічого немає, крім видавництва, і гроші ви заробили тільки на ньому, ви Іван Малкович. Більше нікому цей трюк в Україні не вдавався.

Тому з паном Іваном нам теж дуже пощастило. Думаю, всі романтики книжкової справи, які зайнялися нею після заснування "А-ба-ба-га-ла-ма-ги" надихалися його прикладом.

Менше з тим. Якщо у вас немає ні інвестора, ні спонсора і ви сподіваєтеся заробити гроші книжками, ви ентузіаст-аматор.

Всі малі видавці такі. По кількості виданих книжок видно, чи хочуть вони цим займатися (спойлер: все менше). "Вавилонська бібліотека", "П´яний корабель", "Читаріум"...

Малі видавці рідко коли можуть братися за гучні імена чи бестселери чи кілька жанрів одночасно, тому вони переважно нішеві.

Стрімко з’являються малі коміксові видавництва і посилюється конкуренція між ними. Значить ринок, покупці, дозріли до того, щоб купувати і читати комікси українською. Чи й навіть місцевих авторів.

Заслуговує згадки й лівіська "Terra Incognita", бо на ринку не було жодного видавництва, зосередженого на виданні езотерики українською. Тепер є.

Книжки в Україні коштують дешево, коли мали би дорого, і це погано для ринку.

Чому?

Бо основою ціни книжок в Україні є переважно вартість друку, а не створення і підготовки тексту.

Папір дорожчий за людей, якщо грубо. Значить людям не вигідно робити книжки добре.

При цьому і папір в книжці все ще переважно дешевий, але люди все одно дешевші й за це.

Щоб зробити книжку гарно, треба багато часу, який має бути гідно оплачений. Якщо оплата низька, за той самий час людина намагається зробити значно більше книжок. Страждає книжка, в результаті. І працівник. І читач.

Наприклад, перекладні книжки потребують перекладача.

Я з англійської мови можу назвати 5 імен з якими ладен працювати для "Видавництва". Є півсотні, які працюють для "Нашого Формату". Але з моїх 5-ти імен і їх 50-ти збігаються аж одне. Бо оплата праці. Бо запити різні.

Перекладач худліту з ісландської – Віталій Кривонос з Дніпра. Він переклав для нас, "Видавництва", Сйона. Всьо. Нема більше.

Є класик українського перекладу – Ольга Сенюк, зараз їй 89 і 38 років тому вона переклала повість Стефауна Йоунсона "Сага про малого Х’ялті". Все, майже 40 років у нас з цієї мови художки не видавали.

Толкові редактори – це теж до 10 імен на країну (і мені скажуть, що я це ще розігнався).

Коректорів півтора десятка. І навіть ми на цьому трохи попеклися.

З верстальниками легше. Якщо мати за мету знайти крутого верстальника, то можна. Наші книжки переважно верстаю я, але в країні є багато імен, в яких я вчився, і які це зробили би краще. Мабуть, тому я потроху від того відходитиму і найматимемо людей.

Але верстальник, наприклад, має розумітися не тільки на програмах верстки, а й, скажімо, на роботі зі шрифтами. І бажано, щоби розумівся він на тому, як і де які шрифти для яких потреб купувати. А якщо він здатен купувати шрифти в українських шрифтовиків, то це взагалі перемога. Наймайте саме таких.

Тяжче з технічними редакторами. Привести все у відповідність до наших, часто шизофренічних законодавчих вимог, мало хто може. Тому якщо ви глянете подачу технічних сторінок у лідерів ринку, двох однакових (навіть подекуди в межах видавництва!) не знайдете.

Країна на 40 млн, а профі в справі – одиниці.

Чому?

Ну бо треба платити, щоби люди мали можливість не тільки надриватися на немислимих обсягах роботи за копійки, а працювати комфортно, мати можливість професійно зростати, чи, перепрошую, влаштувати собі лікарняний.

Фріланс – це біг без перерви, маса людей професійно вигоряють і йдуть в інші, більш оплачувані галузі з меншим навантаженням.

Як тут мотивовувати себе продовжувати робити те, що ти робиш, робити це добре і мати ресурси на постійне вдосконалення?

Як працювати, коли результати твоєї праці знецінюються не тільки фінансово (інакше як би видавалися книжки без коректури чи редактури)?

Звідки виникне бажання вчити скандинавські мови, коли великі видавництва часто перекладають з англійських чи, що гірше, недбалих російських перекладів? Бо це непорівнювано дешевше.

Окрема цікава тема про те, що правопис у нас теж шизофренічний, і кожне видавництво та редактор, а часом і коректор по-своєму інтерпретують якісь положення.

В результаті – істини нема ніде і окремо стоїть часопис "Критика" з діяспорним кодексом. Що, на мою думку, круто.

Тому коли ми починали "Видавництво" Аня Процук, наша редакторка (одна з, але ми з нею найбільше працюємо) сказала, що скрипниківки, якою користуюся в мовленні та письмі я – не буде. Бо книжки для людей, а не користувачів скрипниківки. І це правильно.

Якщо не порішать все наперед, то матимете ситуацію, в якій перекладач працює з одним баченням передачі іншомовних імен та назв, редактор з другим, коректор з третім... Хто переможе – не зрозуміло.

Зате зрозуміло, хто програє. Ви.

На щастя у нас все круто з ілюстраторами, коли про них думають. Погані ілюстрації зустрічаються дуже рідко.

На жаль, хоча у нас все значно краще, ніж було 10 років тому, український книжковий дизайн може і має бути досконалішим. Мені дуже симпатичні всі зусилля в цьому напрямі, наприклад заснування уже двох конкурсів саме під це.

Але книжковий дизайн у нас частина загального естетичного рівня країни і дивно би було сподіватися, що він буде вищим за те, що ви щодня бачите на вулицях на вивісках, скажімо.

Тож, коли ви берете до рук книжку, на її ціну впливає купа факторів:

чи велике видавництво, яке її зробило;

чи знаний/авторитетний/популярний автор;

чи великий наклад;

чи якісна поліграфія/чи є спецефекти;

чи є ілюстрації (окреме питання, чи вони робилися в Україні, чи купувалися разом з книжкою, якщо вона перекладна);

чи була підтримка інституцій, якщо це переклад. Спонсорів, якщо тематика соціяльно затребувана.

Де ви її берете до рук теж важить. В "Є" нерівна націнка. Тобто однакова за обсягом і форматом книжка малого видавництва, видана малим накладом з доброю поліграфією, придбана в "Є" буде значно дорожча за книжку, видану КСД, просто через націнку і наклад.

Тому малим видавцям тяжко робити щось понад 300 сторінок.

Папір дорогий.

Україна свого не виробляє, тільки туалетний.

Дешевий російський, на ньому друкують треш, бо виглядає як треш.

Середнячок – Індонезія.

Годнота – Німеччина і Скандинавія, але там і ціна.

"Видавництво" друкує на дорогих сортах Munken – Pure, Volume, Lynx. Могли би і на дешевших, але ми гідно платимо за роботу, тож економити на поліграфії та спецефектах – не поважати результат праці людей. Тим паче, дешева поліграфія при малих накладах все одно недостатньо дешева.

Але зусилля, які вкладені малим видавництвом у підготовку цієї книжки непорівнювані з зусиллями великих видавництв.

Що більша компанія, то більше в ній загального контролю, потоку, жорстких дедлайнів і частіше закриваються очі на недоліки.

Менші – маневреніші, так завжди. Але в наших умовах менші видавці просто в рази більше надриваються. Зокрема в буквальному сенсі.

Бо книжку мало знайти (це окремий напрям діяльности, пошук що би видати), перекласти, відредаґувати, відкориґувати, оформити, зверстати та надрукувати. Її треба забрати з друкарні та доставити в точки продажу чи покупцям напряму.

Для малих видавців це означає тягати все на горбі.

І я не жартую, ніколи не був і не вважав себе качком, але я легко тягаю по 40-50 кг книжок. Насобачився. Ну або треба мати вантажника завжди поруч. Не уявляю, як це поки, не ті обсяги в нас.

Тому закиди про ціну справедливі, коли наклад 10 000 (а мінімально комерційно вигідний 3000 в нас, "Видавництво" робить 1000, бо на менше не можна купити права, не продадуть, а більше ми не осилимо), коли папір дешевий, коли друкує Харків та коли немає спецефектів.

Кого можна випустити 10 000 і це куплять тому, що дешево? Ви самі оцініть імена. Але є і друкують.

І це добре. Країні потрібно багато дуже дешевих книжок. Дешевих через значний наклад, але не дешевих через вкладену працю.

А поки цього не сталося, у нас будуть посередні книжки – за ціною і якістю – і дорогі, від небайдужих.

Але це не означає, що дорогі книжки країні не потрібні. На Заході ціна книжки 10-20 евро, якщо ми хочемо щоби книжкова сфера (редактори, перекладачі, оформлювачі, продавці, типографії) заробляла як там, мусимо платити як там.

Але оскільки рівень життя в нас різниться, то на 10-20 евро в Україні можна зробити сильно крутіше, ніж на Заході навіть при малих накладах.

Що ми і робимо у "Видавництві". Наші переклади поліграфічно і візуально крутіші за ориґінали, навіть коли це скандинавські пікчербуки.

Але для того щоби це оцінити потрібна деяка читацька культура. Тут як з пивом чи вином.

Ми бачимо свого споживача серед людей, які звикли до західного рівня якості й складних тем. Це дуже вузьке коло, особливо якщо пробувати продавати йому дитячу літературу. Але є невблаганна статистика (богине, нарешті якась статистика!).

Так от, найлегше в країні продати дитячу літературу. Але на безпечні на погляд батьків теми. Нічого складного. Нічого про секс чи смерть. Нічого прогресивного.

Великі видавництва працюють простіше: виходить довгий перелік премії – вони скуповують права на все. І все видають. Або забирають перелік бестселерів видавництва по роках.

І слава богині, що у нас нарешті це стається. Бо досі так чинили москалі. І завозили продавали нам.

І от те, що москалі продовжують продавати тут у нас привезені російські книжки – найбільша загроза українського книговидання і найрадикальніше гальмо нашого розвитку. Бо "російське – безпечне", люди його 25 років купують. А на купівлю нашого ще переконати треба.

Хороша, до речі, тема, глянути "а хто у нас привозить і продає найбільше російських книжок". "Якабу". Найбільша українська книжкова онлайн-крамниця. Продає і продаватиме, бо це вигідно. Ви ж купуєте.

Ще є інші фірми, які я вивчаю читаючи новини про заборони ввезення книжок.

Ілля Стронґовський, видавець, дизайнер, спеціально для УП.Життя

Інформація: Життя