Re: цензії

21.09.2017|Назарій Андрійчук
Антологія відцвілої епохи
20.09.2017|Марія Вишневецька
«Чорно-білі» проти «сірих»
19.09.2017|Світлана Бреславська, Івано-Франківськ
Мовою допитів і зізнань
Образ досконалої людини
Про «людину-вухо» і про «хроніку глобальної антропологічної катастрофи»
17.09.2017|Ярослав Поліщук
Вірші про гарний час тут
16.09.2017|Сергій Одаренко
Настільна біблія футбольних фанатів
15.09.2017|Наталія Лапушкіна, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови та літератури ДДПУ (м. Слов’янськ)
Коли янголи посміхаються...
Блукаючи нетрями містичної річки
13.09.2017|Олег Гончаренко
Стихія єднання любові і вічності
Погода
Погода у Києві

вологість:

тиск:

вітер:

Головна\Події\Книжковий ринок

Події

30.01.2016|21:23|Тетяна Столярова

Тарас Шевченко у спідниці

Критик Тетяна Трофименко і екс-головред видавництва «КСД» Світлана Скляр дискутують про досягнення української літератури 2015 року.

Премію «Книга року Бі-бі-сі» за 2015 рік отримала збірка емігрантських оповідань «Дім у Бейтінґ Голлов» Василя Махна. Журі премії «ЛітАкцент» відзначили твір Владислава Івченка «2014». Попереду визначення переможців літературного рейтингу «Книжка року». Чи стали великі зміни, що відбуваються в країні останні два роки, стимулом для якісного зростання літератури? Чи спромоглася вона осмислити війну на Донбасі? Наскільки українська література конкурентоспроможна закордоном? Про це і про те, кому і за якими принципами потрібно присуджувати книжкові премії, йшлося під час дискусії «Книга за штурвалом, письменник за бортом» у харківській «Книгарні Є», учасницями якої були екс-головред видавництва «Клуб сімейного дозвілля» Світлани Скляр та літературний критик, член журі премії «ЛітАкцент» Тетяна Трофименко. 

Тетяна Трофименко: У коротких списках премії «ЛітАкцент» є дві книги, за які я голосувала: «Укри» Богдана Жолдака і двотомник «2014» Владислава Івченка. Мені здається, що в цих творах оптимально описана теперішня ситуація. Нехай у них наявна невелика частина містики, фантастики, до певної міри це пригодницькі твори, але в них реалістично показане протистояння в нашому суспільстві. Показано те, як наше життя змінилось. Також дуже пронизливо про рідний Донбас пише Любов Якимчук – її поетична збірка «Абрикоси Донбасу» подає авторську інтерпретацію регіону як утраченої землі. 

На антивідзнаку «Золота булька» я пропонувала трьох авторів: Олександра Михеда з романом «Астра», Андрія Любка із романом «Карбід» і Олексія Чупу із романом «Акваріум». Суть антивідзнаки полягає не в тому, щоб затаврувати авторів як поганих і бездарних. Вона говорить про те, що ці автори можуть писати краще, але в цьому конкретному творі не виправдали сподівання або дали менше, ніж могли. Саме тому «бульку» свого часу отримували Юрій Андрухович, Ірена Карпа, Любко Дереш, які, поза сумнівом, мають велике значення для нашої літератури. Антипремій повинно бути більше – вони важливі для стабілізації літературного процесу. 

Світлана Скляр: Літературних премій в Україні замало. Критики ретельно спостерігають за книжками, що виходять в Україні, проте чимало видань усе ж лишаються поза їхньою увагою. Буває й так, що книга, не здобувши перемоги у  літературних конкурсах, посідають досить високі позиції в рейтингах продажів. Мені завжди було цікаво, хто отримає «Золоту бульку» премії «ЛітАкцент». Адже зазвичай журі відзначає премією твори справді високої літератури. Натомість, ті твори, що отримують антивідзнаку, відразу стають бестселерами, злітають на найвищі щаблі у рейтингу. 

Для сучасної української літератури 2015 рік був невдалим. Найуспішніші книжки, що мали цього року найбільший попит і про які найбільше говорили, є здебільшого перекладами – світові бестселери Стівена Кінґа, Дена Брауна, Пауло Коельйо. У зв’язку з обмеженням імпорту російських товарів до України стали завозити менше книжок, виданих у Росії, й це дало нашим видавцям змогу перекладати більше зарубіжної літератури. Поява нових перекладних проектів, зростання попиту на перекладачів – це ренесанс українського книжкового ринку. Також популярними стали розмальовки-антистрес. 

Для видавництва «Клуб сімейного дозвілля» найуспішнішою книжкою стала «Квіти для Елджернона» Деніела Кіза. Вона зруйнувала стереотип щодо новаторства. Вважалося, що перекладена книга обо’язково має бути новою і вийти швидше, ніж на російському ринку. За рік україномовний варіант книги 60-х років, яка давно вже існувала в російському перекладі, розійшлася тридцятип’ятитисячним накладом. Цей приклад дає видавцям змогу бути сміливішими. 

Що ж до власне української літератури, то мені здається, що було написано мало творів, про які варто говорити. Наприклад, вийшла книжка Василя Шкляра «Чорне сонце», в якій є велика повість про батальйон «Азов». Автор їздив із презентацією різними містами, його запрошували добровольчі батальйони, книга була в рейтингах, але не можу сказати, що вона була відзначена критиками. Я бачила лише читацькі відгуки, переважно позитивні, але критики її проігнорували.   

Ще я відзначила б збірку оповідань Андрія Цаплієнка «Книга змін». Як воєнний кореспондент він постійно перебуває в зоні конфлікту, робить телерепортажі для «1+1», тому його проза варта уваги. 

Тетяна Трофименко: Я розумію, що писати зараз твір про війну в Україні – це кон’юнктура. Коли  Василь Шкляр написав коротеньку повість про батальйон «Азов» «Чорне сонце», додавши до неї свої старі оповідання про радянську дійсність, він зіграв на кон’юнктурі. Я не можу звинувачувати Шкляра в тому, що він не сів і не написав повноцінний роман про війну на Донбасі, як це міг би зробити і, підозрюю, найближчим часом зробить Андрій Кокотюха

Відкриттям 2015 року для мене став письменник із Сум Владислав Івченко. Раніше я негативно ставилась до його творчості, але думаю, що в нього попереду велике майбутнє і він візьме ще не одну нагороду. Його попередні твори – містика, фантастика та авторські вигадки; натомість, двотомник «2014» вразив мене тим, що подає масштабний зріз суспільного життя. Коли в його романі говорять хлопці, що випадково потрапили на Майдан, а потім на війну, їм співчуваєш і ставиш себе на їхнє місце. Вони вимушені захищати Україну, хоча, можливо, не мали тієї любові до Батьківщини, якої ми очікуємо від літературного героя. Коли говорять сепаратисти, хочеться просто стріляти в них. Івченко ставить своїх персонажів у реальну ситуацію і примушує робити вибір, абсолютно не ідеальний. 

Натомість, щодо роману «Аптекар» Юрія Винничука, який так само є у коротких списках різних премій, я маю застереження. Сьогодні мені якось не дуже актуально читати про рецепти відворотів-приворотів, які існували у Львові в сімнадцятому столітті, про знахарок, які пропонували зварити щеня у горщику, про таємниці мистецтва ката тощо. Мене більше цікавить те, що відбувається в свідомості тих, хто воює і лежить в окопах. 

Шкода, що до рейтингів не потрапила збірка Бориса Гуменюка «Вірші з війни». Формально вона вийшла не у 2015, а наприкінці 2014 року. Вона натуралістично й відверто говорить про події на Сході. І дуже шкода, що на презентації цієї збірки у Харкові було лише четверо студентів, і ті з Українського католицького університету. Адже це речі, які важливо зараз обговорювати. Можливо, ми не дочекаємося своїх Гемінґвеїв чи Ремарків, можливо, Владислав Івченко, Богдан Жолдак чи Василь Шкляр уже написали те, що можна було написати про цю війну. А може, повернеться з армії Артем Чех, якого я теж нещадно критикувала свого часу, й напише прекрасний, потужний роман про цю війну.

Попри це мене вразила кількість людей, які прийшли на презентацію книги «Аеропорт» російського журналіста й письменника Сергія Лойка. Якщо порівнювати його з творами, які я назвала, та навіть із романом «Іловайськ» Євгена Положія, то мені здається, що в художньому чи ідеологічному плані Лойко нічим не перевершив українських авторів. Але чомусь у черзі на його презентацію стояв увесь Харків. Для мене це загадка – я не бачу в цьому творі ніяких проривів і того, що могло б зачепити.

Світлана Скляр: Окрім премій і рейтингів, критерієм успішності українських книг є те, що їх перекладають іншими мовами. За останні два роки про Україну почали говорити у світі, відбулися зміни в літературній промоції, з’явились абсолютно нові люди, й більше наших авторів змогло потрапити на зарубіжний ринок. Якщо з початку 2000-х утворився пул авторів, які традиційно цікавили західного читача – Юрій Андрухович, Любко Дереш, Сергій Жадан, Наталія Сняданко, – то зараз коло розширилось. Українці з’являються і на Франкфуртському ярмарку, і в Ляйпціґу, і на Паризькому салоні. Нещодавно, наприклад, у Франції презентували переклад «Солодкої Дарусі» Марії Матіос. Просуванню українських авторів дуже сприяє Андрій Курков, чиї твори були перекладені найбільшою кількістю мов. Але все одно українська література сприймається закордоном так, як у нас японська кухня: екзотика, така собі родзинка, через яку намагаються зрозуміти інший світ. 

Тетяна Трофименко: Хоч кого візьми з наших сучасних письменників, кожен вважає себе українським Стівеном Кінґом. А от, наприклад, Деном Брауном у нас вважатися соромно. Кожен думає, що нічим не поступається своїм колегам, які активно пишуть і друкуються закордоном, і дуже ображається, коли його критикують. Олександр Михед завжди декларує, що він вихований на творах Кінґа, і намагається писати як Король жахів, але мені не страшно було читати його твір «Астра». Літературознавець Ігор Бондар-Терещенко, наприклад, написав, що, коли він читав «Акваріум» Олексія Чупи, боявся вимкнути комп’ютер. Я не боялася. Що ж то за трилер, якщо не страшно?! Ось коли українські письменники навчаться писати страшно, тоді я скажу, що в конкурентній боротьбі з західними письменниками вони перемогли. 

Те саме стосується жіночого роману. Позаторік на Форумі видавців у Львові під час круглого столу, присвяченого жіночій літературі, ми спостерігали парадоксальне явище. Здавалося б, письменниця у посттоталітарній Україні, після «Польових досліджень українського сексу» Оксани Забужко, має говорити про жінку в сучасному світі. Однак у царині жіночої прози ми бачимо Жанну Куяву, яка пише, як сільська жінка, кохаючи чоловіка й бажаючи прикути його до себе, влаштовує пожежу, аби йому впала балка на хребет. Це означає, що жінку сучасну не турбує нічого, крім того, щоб чоловіка, хоча б паралізованого, залишити біля себе навіки. Ні професійна, ні соціальна, ні національна реалізація її не цікавить. І при цьому всьому українські письменниці, які брали участь у цьому круглому столі, сказали, що їх принижує, коли критик визначає ту чи іншу як авторку любовного або жіночого роману. Бо, виявляється, вони претендують на глибокий екзистенційний зміст своїх творів. 

Ця тенденція залишається неподоланою з ХІХ століття, де письменник пророк, кобзар, лідер нації, який несе історичну пам’ять про тяжке минуле. І кожна сучасна письменниця, не зважаючи на те, що вона письменниця, хоче писати тільки про філософські проблеми. А які ж філософські проблем в чоловіка в підгузку після пожежі? А це ж вічна проблема кохання, яку завжди переживає українська жінка. Вона повинна страждати, і страждати бажано саме через кохання. Іншої письменниці вони не дають. Не буде ніколи української Даніели Стіл, поки кожна українська письменниця хотітиме бути Тарасом Шевченком у спідниці. 

Тому мені здається, що і в цій царині сучасна українська література програє світовій і ще тривалий час буде програвати. Ми не хочемо виходити за межі, які нам окреслили свого часу Франко, Панас Мирний і Нечуй-Левицький. У цьому проблема сучасної української літератури.

                                                                                                        



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери