Оскільки останнім часом в моєму оточенні час від часу виникають дискусії на цю тему, вирішив бодай стисло розповісти про мій скромний досвід.

Мабуть, немає поціновувача літератури (не кажучи про автора художніх творів!), який бодай раз у житті не прочитав би із завмиранням серця оголошення на кшталт:

«Друзі! Незабаром у світ вийде новий літературно-мистецький журнал «@#$%&». Видання має на меті згуртувати навколо себе творчу молодь, яка хоче серйозно займатись літературою. Передплатіть або придбайте сигнальне число часопису! Всіх охочих і зацікавлених прошу підтримати! Детальніше дізнавайтеся тут http://@#$%&.net.ua»

Але час минає, і в більшості випадків далі такого оголошення справа не рухається. В меншості випадків виходить друком обіцяне сигнальне число часопису, можливо, слідом за ним виходить друге число... й надалі проект помирає. І тільки «меншість із меншості» випадків завершується тим, що літературне видання переростає стадію становлення й розвивається більш або менш успішно.

Що ж потрібно для цього? Якими є передумови успіху або ж навпаки - катастрофи літературного часопису? Якщо цікаво, можете ознайомитися з короткими нотатками одного із засновників (а заразом - першого головного редактора, який відпрацював на цій посаді 2,5 роки) щоквартальника української фантастики «Український Фантастичний Оглядач (УФО)».

Сила друкованого слова

Так-так, знаю, знаю: паперові книги ось-ось відійдуть у минуле, витіснені «електронними книгами», а паперові часописи активно еволюціонують в бік або надзвичайно дорогих «ґлямурно-ґлянсових» видань, або надзвичайно дешевих «чтивників», де не лишиться нічого, окрім пережованого «пластика», народних рецептів і анекдотів...

Але - стоп! Здавалось би, з народженням фотомистецтва живопис мав усі шанси зникнути... Так само новонароджене кіно з гарантією мало би вбити театр, а новонароджене телебачення - кінематограф... Та ми й досі чомусь милуємось картинами, ходимо в театри, в кінотеатри, хіба ж ні?!

А якщо «так», тоді щось подібне має повторитися і з друкованим словом! Інтернет, персональні комп´ютери, ноут- і нетбуки, татч-скріни, гіпертекст - все це добре. Але книги і друковані часописи мають свої переваги. Тому, по-перше, останніх на наш вік ще вистачить, а по-друге...

Давайте-но замислимось, що означає, наприклад, факт відвідання веб-сторінки з текстом оповідання 1000 осіб?! Та всього лише, що 1000 осіб зазирнули на неї - не більше! А наскільки уважно прочитали вони текст оповідання, сподобався їм твір чи ні, хотіли б вони почитати інші твори цього ж автора? Хтозна...

І зовсім інша річ, якщо 1000 осіб купило паперову книгу якогось автора. Це означає бодай те, що ці 1000 осіб не пошкодували в поті чола зароблених гривень, або поміняти цей еквівалент власної праці на паперову книгу!

Приблизно те саме можна сказати і про літературний часопис. Ще краще, якщо його передплачують: отже, енна кількість людей (передплатників) настільки повірила творцям часопису, що надала їм кредит - місячний, двомісячний, квартальний, піврічний, річний... Такий «кредит довіри» - це вже щось відчутне!

Таким чином, попри наявність електронних бібліотек, мережевих видань та різноманітної електронної техніки, говорити про скору смерть паперових часописів принаймні передчасно. Тому заснування паперового літературного часопису - це «круто»!

Принаймні поки що.

А надалі побачимо!..

Три «кити» часопису

Кому потрібен літературний журнал? Насамперед, читачам? Отже, найперше питання, що постає в процесі створення часопису: хто його читатиме... і чи загалом знайдеться, кому його читати?!

Як не дивно, але відповідь на це залежить всього лише від наявності однієї людини: видавця! Бо видавець - це людина, яка згодна зробити матеріальний внесок у видання (книги чи часопису - байдуже!) з тим, щоб продати його з певним прибутком. Видавець - це бізнесмен, який працює прибутково на реальному книжковому ринку. Видавець літератури заздалегідь розраховує на наявність читацької аудиторії, тож якщо він погодився видавати часопис - це означає, що точно, з гарантією існує група людей (читачів), яка його купуватиме і передплачуватиме, щоб читати.

Інша річ, що вийти на прошарок зацікавлених читачів, привернути їх увагу саме до цього періодичного видання буває дуже непросто! Тим паче, в добу довготривалої кризи «по-українськи», коли наші співвітчизники рахують кожну копійчину... Але це вже інше - «технічне» питання, що значною мірою залежить від спритності, завзятості та інших якостей видавця, від знання та володіння різноманітними техніками просування товарів на книжковому ринку і деяких інших факторів. Сам же принцип залишається незмінним:

Якщо знайшовся видавець часопису (перший «кит») - знайдуться і читачі!

Останнє необхідне зауваження. В радянські часи приватних видань не було, тож нині багато хто повсякчасно озирається на державу: чим вона допоможе книговидавцям... і чи допоможе загалом?! Не знаю, хто й як, але особисто я не надто вірю у бажання (не кажучи вже про спроможність) української держави підтримувати українське книговидання! Отже, на мою думку, тут можна розраховувати лише на приватну ініціативу.

У випадку з «УФО» видавець знайшовся - директор львівського Видавничого дому «Панорама» Роман Фернеза. Це означало, що мала би знайтись і певна кількість читачів часопису... Ну, а вихід на «читацьку групу» (а також розширення останньої) - то вже справа техніки!

Другий «кит», без якого видання не відбудеться - це майбутня редакція, навербована з ініціативних людей, які згодні «перти плуга»... себто, формувати часопис у «конвеєрному» режимі.

Бажано, щоб якнайбільша частка редакції мала за плечима попередній досвід журналістської редакційної роботи: досвід цей вельми специфічний, і чим більша частка колишніх і теперішніх журналістів буде залучена до роботи, тим краще для часопису!

У випадку з літературним журналом може статися так, що певна частка працівників редакції подібного досвіду не матиме. Що ж, тут лишається згадати старий армійський принцип: «Не вмієш - навчимо, не хочеш - примусимо». Навряд чи можливий лише варіант, якщо на організаційній стадії в редакції не буде жодної людини без попереднього журналістського досвіду!

У випадку з «УФО» на стадії організації часопису такий досвід був лише у мене (першого головного редактора) та в Олександра Левченка... який вийшов зі складу редакції ще на стадії підготовки презентаційного числа. Другим моїм помічником був Радій Радутний - «чистий» письменник. У подальшому до складу редакції під моїм керівництвом входили як люди з попереднім досвідом роботи журналістської чи принаймні в галузі «PR» (Наталія Дев´ятко, Олексій Спейсер Кацай, Віталій Кривоніс, Маріанна Малина), так і без цього досвіду (Валерій Верховський, Ігор Скрипник). Кого залучали мої наступники, як вони намагались витримати співвідношення різних груп людей - це вже їхнє питання...

Ми ж розглянемо третього «кита» - авторів часопису.

Їх відшукати доволі просто - за допомогою оголошень, подібних до наведеного на початку. Якщо з´явились оголошення з пропозицією про співпрацю - це означає, що перші два «кити» домовились між собою. Якщо ж авторів розшукує або сама по собі ініціативна група (майбутня редакція), або сам по собі видавець... це несерйозно!

До речі, тут потрібно готуватися до неприємностей, оскільки величезна кількість авторів вважає себе настільки відомими, розкрученими, геніальними і пізнаванними, що... не підписує рукописи!!! Не кажу вже про пропозиції: «Зайдіть на мій сайт, щось звідти виберіть і опублікуйте»... Найприкріше, що іноді таким чином надходять справді талановиті речі, але відсутність контактної інформації (а нерідко навіть імені та прізвища!) позбавляє редакцію найменшої можливості зв´язатися з автором... бодай щоб узгодити правки! Оскільки рукописи надходять буквально валом, вже за пару днів зв´язок між конкретним рукописом та «мейлом», з якого він надійшов, втрачається повністю. Тож коли через півроку до редакції надходить сердитий лист: «Ну, то чому ж ви мовчите?! Як вам сподобались мої оповідання?!» - не завжди знаєш, що на це відповідати... Зате з´являється ризик зажити слави «душителя письменників».

З іншого боку, до друку доходять навіть не всі рукописи, що і талановиті, й піддаються ідентифікації! Причини різні. По-перше, літературний журнал має бути гармонійним від першої шпальти до останньої. Буває, що той чи інший твір не гармоніює з іншими творами... та й відчуття гармонії у різних редакторів різниться! Часопис дуже чутливий до своїх «робителів» - до редакційного складу. Заміна бодай одного члена команди може змінити обличчя всього часопису...

Це виразно простежується на прикладі «УФО»: №№1´2007-4(10)´2009 (випущені під керівництвом Тимура Литовченка), №1(11)´2010 (випущений під керівництвом Валерія Верховського) та №№2(12)´2010-1(15)´2011 (випущені під керівництвом Радія Радутного) - це, фактично, три різні типи одного часопису за багатьма ознаками...

А по-друге, коли йдеться про вибір між кращим і найкращим, зазвичай обирають друге. Отже, ще вчора до друку міг готуватися «кращий» твір, але якщо завтра до редакції надійшов «найкращий» - тут вже sorry! А коли це може статися?! Та в будь-який день...

З іншого ж боку, це нормально. Значно гірше було б, якби якийсь часопис опублікував усі достойні твори й залишився би з порожнім редакційним «портфелем»... Отже, тут працює нормальний закон ринку: для забезпечення якості того чи іншого товару він не повинен бути у дефіциті. Так само і з літературними творами: якщо вони надходять до редакції у надлишку - все добре, редактори можуть обирати, якщо простежується дефіцит творів - нема з чого вибирати, і певний напрям літератури хиріє.

Журнал чи альманах?

Звісно, існують усталені визначення обох термінів, але я не апелюватиму до відповідних словників. Зверну лише увагу на те, що в літературному альманасі, як правило, 90-95% обсягу займають літературні твори (прозові, поетичні, публіцистичні), тоді як решта - це переднє слово і сякий-такий критичний підсумок змісту.

Для літературного журналу пропорції інші: приблизно 2/3 від загального обсягу журналу - це літературні твори, 1/3 - критика, рецензії, новини й «розважайлівка» (кросворди, вікторини, анекдоти, епіграми тощо).

Якщо виходити з міркувань зазначеної пропорційності, то стає очевидним, що:

- літератори значно охочіше видаватимуть альманах (щоб опублікувати якнайбільшу кількість якнайбільших за обсягом літературних творів);

- натомість журнал відчутніше впливає на літературний процес (за рахунок потужного блоку критики та літературознавчих матеріалів).

За часів мого головування в редакції «УФО» я завжди намагався витримати такі пропорції: 60-70% - художня частина, 40-30% - нехудожня. Важливо зазначити, що з певних причин ці пропорції порушувалися двічі: в №1(7)´2009 і в №4(10)´2009 - зокрема, в останньому випадку співвідношення художньої й нехудожньої частин складало 1:1. Читачі це одразу відчули! Читання «УФО» №4(10)´2009 порівнювалося з поїданням попкорну: нібито зжував цілу пачку - а їсти хочеться!..

Отже, близькі до зазначених співвідношення все ж таки варто витримувати. Повинні існувати пропорції також у межах двох зазначених «мегамасивів» (наприклад, пропорції між прозою «старою» і «молодою», між прозою і поезією або між критикою і літературознавством), але тут вже кожен головний редактор керується власним смаком.

Життя і смерть

Нічого вічного у цьому світі тлінному не буває! Більшість журнальних «експериментів» завершується тим, що друком виходять 1-2 числа, меншість - продовженням проекту понад такий початковий рівень. Хоча для літературного журналу найбільш критичним вважається число «7»...

Себто, лише після виходу 7 чисел літературного журналу остаточно вимальовується його «обличчя», й тільки тоді «робителі» можуть зітхнути з полегшенням - бо журнал справді відбувся!

Щоб успішно перевалити цей рубікон, варто дотримуватися декількох нехитрих істин.

1. Головному редакторові (згідно до Закону України «Про періодичні друковані видання (пресу) в Україні», це основний «робитель») варто прикинути сяку-таку стратегію розвитку часопису і дотримуватись її надалі.

Можна сміятися над цим (наді мною сміялись навіть деякі члени редакції!), але якщо головред не володіє навичками стратегічного мислення, йому варто почитати, наприклад, про 36 класичних китайських стратагем. Тим паче, цей список доповнено щонайменше двома десятками сучасних стратагем і вісьмома «антистратагемами» - лініями поведінки, що забезпечують програш.

Звісно, самої теорії замало - потрібно також вміти застосувати ці знання на практиці. Буває й навпаки: вміло застосувавши, наприклад, відволікаючий маневр, можна вже згодом дізнатися, що то є стратагема №6 («Підняти шум на сході, напасти на заході»)! Або, що називається, спалити за собою мости заради перемоги - і прочитати, що то є стратагема №27 («Заманивши на дах, прибрати драбину»). Або залучити до проекту негодящих виконавців, яких згодом важко позбутися - а це «антистратагема» №2 («Прогнилий фундамент»)...

2. Необхідно ухвалити Статут редакції й діяти на його основі.

Цьому нібито природному положенню може чинити спротив непрофесійна частина редакції («чисті» літератори), які можуть вважати, що Статут чи інший подібний документ обмежить їхню свободу творчої діяльності... ба навіть самореалізації!

В редакції «УФО» Статуту так і не було ухвалено - ми спромоглися напрацювати лише Концепцію «10 пунктів про «УФО». Після виходу з проекту мого та деяких інших редакторів цю концепцію було, ясна річ, денонсовано - щоб навіть вона не обмежувала «творчу свободу»...

3. Бажано, щоби в редакції діяла чітка ієрархічна система з чітким розподілом обов´язків згідно до Статуту.

В принципі, можливий варіант, коли «робитель» в журналі сам-один - головред власною персоною! Такий журнал є вельми специфічним, але подібні прецеденти в історії літератури відомі...

Нині «УФО» перебуває саме в тому стані, коли в редакції працює сам лише головред Радій Радутний, решта працівників йому допомагають... скажімо так, дистанційно. Повторюю, нічого незвичайного тут немає: люди мого покоління і старші зі шкільної лави пам´ятають ленінську фразу про те, як «Герцен вдарив у «Дзвін» - себто, самотужки почав випускати літературний журнал «Колокол».

4. Окрім редколегії (редакції - колективу безпосередніх виконавців), бажано запустити механізм Редакційної ради

Допустити для редакторів можливість обговорювати роботу колег - це смерть літературного часопису: адже всі творчі люди внутрішньо відчувають себе неперевершеними геніями, отже, тільки їм відомі рецепти «стовідсоткового» покращення роботи сусідніх відділів! Якщо за таких умов допустити колективне обговорення»!.. Сторонній людині важко уявити наступний сплеск емоцій та всі його наслідки.

Отже, обговорення всередині редколегії (редакції) слід звести до мінімуму. Але на чиї думки тоді орієнтуватися головному редакторові?! Тільки на свою власну і видавця?.. Це замало.

Вихід з ситуації простий: при видавцеві потрібно зорганізувати так звану Редакційну раду, до складу якої неодмінно увійде сам видавець (в якості голови) та головний редактор (в якості «зв´язкового» між Редрадою і редакцією - редколегією). Таким чином, саме Редрада, що складатиметься з авторитетних знавців літератури (або якогось конкретного жанру) зможе об´єкривно оцінити стан справ у часописі та успішність обраного ним курсу, а отже - роботу редакції. Остання ж дістане змогу працювати спокійно, без сварок та скандалів.

За всю історію «УФО» Редрада журналу, на жаль, так і не почала функціонувати. Намірам зорганізувати Редраду чинили спротив, насамперед, деякі редактори (обурені самим фактом, що їм хтось стане «вказувати»). Не зрозумів усіх вигод від наявності Редради і сам видавець журналу... Відсутність такого дорадчого органу на чолі з ним, насамкінець, і відкрила «широкі двері» для скандалів у редакції, які розкололи її... та зменшили до одного самотнього головреда.

5. Найвища людина в редакційній ієрархії - головний редактор, але видавець стоїть вище за нього (над редакцією)! Тож головне для існування журналу - зберегти видавця, а не головреда...

Часопис (хоч громадсько-політичний, хоч літературний) понад усе нагадує човен: хай би хто і нехай би з яких міркувань його не розгойдував - якщо перекинеться, тоді потонуть усі!

Саме тому коли у мене, як у головного редактора «УФО», виник конфлікт з видавцем, під час якого він зажадав від мене певних дій, у разі невиконання пригрозивши припинити випуск журналу, я без вагань виконав його умови й одразу пішов з проекту. Слідом за мною пішли Наталія Дев´ятко й Віталій Кривоніс - люди, які мали відношення або до журналістики, або ж до сфери паблік рілейшнз, а отже, чудово розуміли, що іншого виходу я не мав...

Але саме життя довело, що ми вчинили вірно: нині на виході вже «УФО» №2(16)´2011 - отже, проект давно підтвердив свою життєздатність! Таким чином, можна змінити і команду, і навіть головного редактора: безперечно, характер журналу зміниться (бо він дуже чутливий до складу «робителів») - та важливо, що журнал і досі виходить друком! А невдовзі відзначатиме свою 4-ту річницю.

Чого й іншим літературним часописам щиро зичу - бо за умов, коли найвище керівництво нашої «недокапіталістичної» держави вкупі з корупціонерами-бюрократами нижчих рангів навряд чи можна запідозрити в любові до України, це вже немало...

Тимур Литовченко, письменник-фантаст і журналіст,
головний редактор щоквартальника української фантастики «УФО»
у 2007-2009 роках