Літературний дайджест

10.07.2019|17:52|GlobalVillage

Степан Процюк: «Справжня політика – таке ж мистецтво, як писати романи»

Інтерв′ю з письменником Степаном Процюком

Пана Степана хочеться порiвняти iз Зiгмундом Фрейдом: i за рахунок, як на мене, певної зовнiшньої схожостi, i завдяки психо-аналiзу його романiв, майже завжди – болiсному, нерiдко – шокуючому. Що також є ознакою доброї лiтератури. Та, що вiд Процюка, знана ще й ламанням стереотипiв. Наприклад, що серйозну прозу не сприймає сучасний читач. Стосовно мого спiврозмовника ця теза справджується з точнiстю до навпаки. Мабуть, i тому, що красне письменство – його найбiльша пристрасть, без жодних пафосу чи iронiї. Так само, як полiтика i все, що з нею пов’язане – нi. Це добре помiтно i пiд час нашої з ним епiстолярної розмови, питання та вiдповiдi якої буди отриманi електронною поштою. Надто, коли «находила коса на камiнь» – моя антипатiя до П.Порошенка i прихильнiсть до його курсу автора «Троянди ритуального болю», «Руйнування ляльки», «Травам не можна вмирати» та низки iнших романiв, що вже здобули вдячнi аудиторiї – i читацьку, i критикiв.Такий спiврозмовник закономiрно не може бути легким – часами вiн здавався категоричним (не ображайтесь, пане Степане!); з ним можна не погоджуватися й напевне варто сперечатися. Hе раз пiд час нашого письмового спiлкування вiдповiдi – як i запитання – доповнювалися. Тим не менш, цей дiалог вiдбувся – про творчiсть С.Процюка, його ставлення до влади – рiзної – та нагород, тeж  рiзних.

«Проза має потрясати. Не заради епатажу, а задля пошуку істини»

       – У Фейсбук-дописах Ви чесно попереджаєте про «важкi сцени» у своїх творах. Казати правду, я пiсля опису гекатомби немовлят в «Десятому рядку» вiдходила кiлька годин. Як повертаєте себе Ви пiсля написання подiбних сцен?

       – Важкі сцени є у багатьох письменників і в кожній висоворозвинутій літературі. Не писати ж весь час про пледи, шоколадки і львівську кавусю? Це залежить від особливостей світосприйняття. Проза з важкими сценами – переважно чесна, не сюсюкальна.

       Та й не треба розуміти буквально кожне слово там .Часто – це лише алегорії. Коли Борис Віан назвав свій  роман «Я прийду плюнути на ваші могили», то це не означало, що він  робитиме так у буквальному сенсі.

        Коли я пишу, то перебуваю у стані імморальності, поза добром і злом, якщо так можна сказати. Я тоді ніби після заштрику якогось анестезіолога. Тому не можу поскаржитися на істерики, сльози, плач. Тоді є відчуття, що записую якісь слабкі пульсації невидимих енергій: саме такі, а не інші. Цей процес навіть для мене оповитий певною таємницею.

       Проте вже добрий шмат часу проза мені майже не пишеться…

         –   Чому? В зв’язку з нашими суспiльно-полiтичними реалями? Але, даруйте за цинiзм, для письменника, чим навколо гiрше – тим краще…

            – Оце би був справжній антигуманізм, пані Людо – «чим гірше, тим краще». Мною багато написано, далеко не все належним чином прочитано. Звісно, що чимало  місць я би переписав.. До суспільно-політичних реалій певна втома письменника  далеко не завжди має стосунок. Це тонкі енергетичні субстанції…

         –  Скалiченi люди, долi, iсторiя, свiтосприйняття – кожного разу по-рiзному, але Ви ставите той самий дiагноз у своїх романах. Критик Нiна Головченко назвала його «пафосом песимiзму». Наскiльки Ви згiднi з таким визначенням?

          –  Василю Стефанику безперестанку закидали так званий песимізм. А він був хірургом національної душі. Він не ставив примочки, із сміхом, із «шутками-прибаутками» там, де треба було різати по-живому для майбутнього ментального видужання. Щонайменше, його проза закарбовувалася у пам′яті. Стефаник  на такі звинувачення відповідав: «Майбутні критики назовуть мене здоров′ям України».

       Я себе, звісно, не порівнюю із Стефаником. І час зараз інший, з іншими викликами. Але закони людської психіки залишаються незмінними. Тому вважаю, що проза має потрясати людиною, врізатися в пам’ять. Не заради епатажу, а задля пошуку істини. А щодо «пафосу песимізму», то як лише не називали мене  і мої книги! Амплітуда, повірте, дуже широка :). Зрештою, п. Ніна Головченко багато і цікаво писала про мої романи, за що я їй вдячний.

         – У Вас різні читачі і їхні пріоритети теж різні. Хтось віддає належність Вашій психологічно-історичній прозі, як от «Травам не можна помирати», хтось вважає улюбленим роман про Стефаника і взагалі вашу серію про письменників… Мене цікавить думка самого письменника і його власний пріоритет. Який зі своїх романів вважаєте найбільш енергетичним?

– Одним реченням про кожен із своїх романів 
1. «Інфекція» – найважче, часто без нормальних умов, написання. Також не сподівався на видавця;
2. «Жертвопринесення» – багато курив у процесі; пізніше критика назвала «підручником для молодих письменників», тобто, щоб не квапилися у літературу;
3. «Тотем» – спроба психоаналітичного роману в українській літературі, чи не перша;
4. «Руйнування ляльки»  – писав найдовше, одразу після написання захворів; це, напевно, мій найконтроверсійніший роман, де справді багато і важких сцен, і дискусійних думок
5. «Троянда ритуального болю» (роман про Стефаника) – написаний під знаком містичного епізоду – як дозволу! – на початку;
6. «Маски опадають повільно» (роман про Винниченка) – писаний як про близьку людину і водночас навдивовижу відсторонену;
7. «Чорне яблуко» (роман про Тесленка) – був би не написаним, якби не умови, створені мені однією людиною, яка насправді любить літературу не лише до глибини душі;
8. «Десятий рядок» – зануреність у різні еманації енергій на час написання аж до окремих зорових галюцинацій  – звісно, легких;
9. «Під крилами великої Матері» – мій найбільш ідеалістичний роман, роман-надія на відродження українства.
10.  «Травам не можна помирати» – роман про радянську Україну 70-их років, станом на нинішній час найбільш читаний із усіх моїх романів, окрім «Інфекції» і «Троянди ритуального болю» і повісті «Бийся головою до стіни».

     –  Чому у Вас зараз більше виходить романів, пов’язаних з історичними реаліями, власне з важкими історичними реаліями?  І до якого жанру віднесете ” Руйнування ляльки”? Та чи з’явиться колись у Процюка герой, який не тягнутиме вгору важкого Сізіфового каменя? Чи є у Вас до цього прагнення чи, може, вважаєте це ілюзією?  

     –  Я вже частково відповідав на ці запитання. У нас не було легких історичних реалій, то звідки ж я маю їх взяти?  «Руйнування ляльки» – може, соціально-психоаналітичний роман? Все ж, краще, щоб жанр моїх книг визначали критики і літературознавці, а не я сам.

      І щодо Сізіфового каменя, пані Людо. Думаю, його тягне кожна людина, навіть, коли вона про це не здогадується.. Як на мене,  немає значення, куди його тягнути: вгору чи вниз. Все одно людина наближається до власної смерті. Як казав один тибетський монах-майстер, «зачаровані різноманітністю відчуттів, люди безкiнечно блукають у порочному колі сансари» Важливо навчитися жити так, щоб не проживати відведені тобі години, як стара шкапа, яка безкiнечно ходить по колу.

       Тобто, коли чимало моїх героїв не дуже вміють жити – і я це ілюструю, то в есеїстиці намагаюся прямо викладати свої погляди. Висновок – під час свого життя людина має пробудитися до глибшого розуміння життя, яке лежить за межами більшості матеріальних клопотів чи наших непомірних амбіцій та непомірного честолюбства. Для мене війна із власними амбіціями набагато вимогливіша, ніж фіксація: вгору чи вниз потягнули деякі мої герої (бо є різні, є також діяльні, сильні) сизіфову каменюку.

 

«Через проговорювання трагiзму – до оздоровлення»

 – Українська «любов до смертi» (акцентування Голодомору, репресiй, тоталiтаризму, воєн) – чи не є вона програмуванням такого ж майбутнього? Зокрема, й письменниками?

      – Український народ справді мав нещасливу історичну долю (я не стверджую, що не було інших народів із такими ж, дуже важкими, історичними долями.). Обов′язково треба проговорювати і про жахливу травму Голодомору, яка сидить у нащадках страхом, навіть до рідної мови своїх предків, інфантилізмом, потягом до так званого легкого життя , із обжиранням та обпиванням, частим дурноверхим реготом, із думками ні про що і мріями виключно про матеріальне.

       Проговорювання таких речей, як на мене, означає початки лікування, очищення, позбавлення, а не  «програмування», смакування трагізмом чи замилування та естетизацією смерті.

      Через проговорювання – до оздоровлення.

          Серйозна українська лiтература – взагалi, можлива її тематика без звертання до колонiального минулого й трагiзму?

  – « Я вам не скажу за всю Одессу, вся Одесса очень велика»J Можлива будь-яка серйозна література. Тут усе залежить від виконавця, тобто письменника.

       Звісно, було би добре, як би ми вступили у смугу щасливої історії, де у пришвидшеному темпі всі би забули про Великий Голод, радянщину , цілеспрямоване нищення української душі. У тій смузі щасливої історії, можливо, появлялися би прекрасні моцартіантські романи, із конфліктом поміж прекрасним і ще прекраснішим, із безжурним олімпійським сміхом богів та богинь на землі…

      Але людське життя-це, як на мене  не замовчування його трагічних сторінок, не позиція страуса, за якою прихована слабкість або байдужість душі. Зрештою, в сучасній літературі і без мене є кому писати розважальну прозу. А якби я перейшов на таку тематику-це би виглядало жалюгідно.  

        –  Сучасна вiйна Росiї проти України – чи буде про неї Ваш новий роман?

  – Думаю, що ні, бо  я  не воював (певний вік, стан здоров′я) і не мав би морального  права писати про війну.

        – Росiя як «зручний ворог» (з точки зору пропаганди i не тiльки) i росiяни лише як вороги: чи тут можна говорити про повернення (чи то пак, незабування) звичайного гуманiзму? Тобто не переносити закономiрне несприйняття росiйського уряду на громадян нашого  сусiда?

         –  Думаю, що вважати, що російський народ не підтримує свій уряд, було би шкідливою ілюзією. Звісно, що війни загалом – це зло, яке далеке від гуманізму. Але це Росія окупувала частину українських територій, а не навпаки.  Та й я не відчуваю в Україні особливої неприязні до простих росіян. Швидше , принаймні, прихильники Опозиційного блоку (та й не лише вони), як то кажуть, сплять і бачать себе у цивілізаційному полі російської імперії…. Оце є справжньою проблемою.

      В Україні триває важка виснажлива війна за національну ідентичність, тобто , де тобі комфортно – чи у мріях про путінську  Росію, принаймні , російську Україну без Путіна чи у відчутті, що це твоя держава, а не територія, звідки ти маєш черпати матеріальні вигоди?

             А також вiйна всерединi вiйни, так би мовити: коли прихильники нашого колишнього президента, як i вiн сам, оголошують власну монополiю на патрiотизм, a всiх, хто не з ними – апрiорi ворогами, «агентами кремля» тощо. Хоч так ставити питання вельми не лише, мяко кажучи, несправедливо, а й небезпечно, в тому числi й для збереження нацiональної iдентичностi. Хотiлося б почути Вашу думку з цього приводу.

         –  Ніхто монополію не проголошує. Окрім того, повторюю, я не член жодної партії, в тім числі «Європейської солідарності». Я – лише симпатик цієї оновленої політичної сили. Вона  зараз найбільше відповідає моїм уявленням про відродження національної ідентичності. «Всіх, хто не з ними»- Ви, як на мене,  полемічно перебільшуєте. До речі, Порошенко не раз казав, що готовий підставити плече новому президенту. Якщо і є якісь перебільшення, то вони йдуть від різних політсил.  Не забудьте, що триває передвиборна боротьба.

           Забудеш тут… Щоб не перетворювати в неї нашу з Вами розмову, поцiкавлюся, який  iз своїх творiв вважаєте оптимiстичним? Чому?

      – У мене нема такого простого поділу , як «оптимістичні» та «песимістичні» твори. Все, що написане: повинно було написатися. Моя проза для середнього і старшого шкільного віку значно відрізняється  від екзистенційних романів. Повість «Аргонавти», до речі, вивчається у 7 класі українських шкіл. Принаймні, станом на нинішній день J

     Є навіть чимало людей, які дивуються, що прозу для дорослих і підлітків писала одна й та ж людина. Є потоки енергії. Вони –  не  веселі чи сумні. Вони є лише енергіями слів, за умови, що письменник має потужну енергетику.

      Який ще iз стереотипiв в лiтературi Ви хотiли б зламати?

    –  Замість якихось гіпотез  згадав про Фейсбук-пост, де описав , як мені творився перший роман «Інфекція». Тобто – я роблю , що можу, не теоритезую, а далі –  будь-що-буде. Я присвятив літературі все своє життя.

       (Допис у серпні 2016 року): «Важка у мене нині перша частина ночі, друзі. 2.35. Вибачте, може, непотрібні одкровення, які зараз напишу… Переглядаю свій перший роман «Інфекція», щойно перевиданий «Дискурсусом». 
       Ледь не вибіг за цигарками, хоча не курець вже більше двох років… Як пов’язати себе, періоду 2000-2001-ого року із собою у 2016-ому? Хто ліпший? Чи зараз я трохи інший? Нічна мовчанка.
Тоді писав, не сподіваючись ні на видання, ні на гонорар, ні на прочитання. Це був, скажу чесно, стан якоїсь болісно-солодкої одержимості….Я, керований енергетикою, що додавала сили, МУСИВ писати. Химерний то був стан….
      Пам’ятаю майже безнадійне безгрошів’я… два мої сини мали тоді, відповідно чотири (Антон) і три (Захар) роки. Дружина (Люба) зробила все, що могла, щоб я міг написати ту «Інфекцію»… Пам′ятаю хмари тютюнового диму навколо і в моїх легенях, міцну каву , а іноді , коли писав про художника Кирила, то майже чефір J … 
Писав на кухні однокімнатної квартири… Діти спали у кімнатці… Вихідними писав на філфаці Прикарпатського універу, звісно, від руки, у порожніх аудиторіях. Вахтерки дивилися на мене чи то співчутливо, чи то з підозрою J… 
Після трьох частин була кількамісячна перерва. Думав, що не завершу. Романна ноша почала здаватися непосильною. Але повернувся – і …       

      Майже ніхто не здогадувався, що я пишу роман…
А потім… Друк у «Кур′єрі Кривбасу». Потім сприяння Юрія Винничука, львівська «Піраміда». Дарованому коневі в зуби не заглядають, але… Не надто естетичне видання, із переплутаними сторінками частини екземплярів. Я так  нетерпляче і нервово чекав цього роману, а тоді, дивлячись, як він виглядає, іноді ледь не плакав…
Але – диво! – чимало людей почали читати і підтримувати. Іван Дзюба наполіг на номінації на Шевченківську премію, яку я, звісно, не отримав у 2003-ому році. Та й добре – кажу тепер. 
А потім було всякого і різного, написаного мною…
***
    Зараз  нове перевидання «Інфекції», вперше ошатне і навіть красиве, знову у книгарнях. Скільком – сотням? тисячам? сотням тисяч? – українців зараз треба саме ТАКИХ романів?»

Де наш український Макіавеллі?

       – Як просуваться робота над фiльмом за Вашим романом? Чи хотiли б самi в ньому зiграти? 

       – Йдеться про мій поки що найсвіжіший роман «Травам не можна помирати»… Поки що робота над фільмом, навіть підготовчий період, лише починається. Йде пошук коштів. А це в Україні найважчий етапJ . Був би вдячний людям нашої діаспори, якби вони також допомогла коштами на творення цього фільму. Як–то кажеться, з перефразуванням,  з миру по нитці-фільм народився.

       Зіграти у ньому? Ні, не хотів би, бо я – не актор. 

              «Ваша нація… уражена важким психічим вірусом дріб’язкової амбітності і оперетково-регіональної гетьманщини» («Руйнування ляльки») – ми вже пережили пiковий розвиток того вiрусу? Яким (що, кого) бачите антидот?

      –  Пані Людо, зауважу, що  мій найсуперечливіший роман, «Руйнування ляльки», був писаним у 2004-2006 рр. Україна постійно змінюється. Але за всі роки колоніального існування, відсутності досвіду державотворення, а, особливо, моторошного радянського терору із його кривавою селекцією, виробилися певні вади, навіть деякі патології  нашої ментальності. Тільки розвиток сильної квітучої України і час буде найліпшою запорукою чи, як ви кажете,  антидотом.

Біда лише у тім, що український розвиток поки що йде якось стрибкоподібно, із підйомами і спадами. Зараз, ще перед виборами парламенту, теж проступає, як на мене,  реваншистський курс – із намаганнями відмін назв вулиць, скаргами на закон про мову (якій  для повноцінного відродження потрібно захисту, захисту і ще раз захисту!) і декомунізацію. Знову Україну лихоманить. Триває вічна боротьба між Україною і Малоросією.

                Куди ми зараз йдемо? В розумiннi «вiрним курсом до прiрви», як пишуть прихильники колишнього гаранта в соцмережах, чи тут можливi варiанти?

       – Цього достеменно не знає ніхто, принаймні станом на день, коли відповідаю. Вже попередньо проговорював враження: поки що у повітрі висить чітка спроба реваншу. Я теж голосував за Петра Порошенка .Його президентство, звісно, не було безхмарним раєм. Але він започаткував реальне відродження духовних цінностей нації. А тільки через таке відродження ми можемо вилікуватися.

Політика команди Зеленського , в тім числі  стосовно тих же духовних цінностей мене, делікатно кажучи, насторожує. І це ще до парламентських виборів…

             – Менi теж не подобаться полiтика ЗЕ-команди стосовно багатьох питань, але ж не забуваймо – самому Зеленському, який, виглядає, таки справд хоче щось змiнити, зараз неймовiрно важко – i через прорахунки команди, i через власну недосвiдченiсть, i  через опозицiю. Cтосовно духовних цінностей – хай посмертно, але загиблих пожежникiв на ЧАЕС вiн таки зробив Героями України.

           – Бачите, ставати президентом, щоб довго вчитися – велика розкіш для України :). Але я не вишукую спеціально помилок у нового президента.  Повторюю, що для мене є єдиний пріоритет  – Україна.

    –    Вас сватали у полiтику? А якби – то?..

     – Я не належав ніколи до жодних партій. Для мене насамперед важливо те, чи сповідує людина такі цінності, де Україні відведено чільне місце.  Україноцентрична  людина важливіша від партії. Не дуже надаюся до політики, що, напевне, всі, хто мене знає,  відчувають J Тому не сватали. А якби і була така пропозиція, то я би відмовився. «Швець, знай своє шевство, а в кравецтво не сунься» .Коли актор стає президентом – це сигнал, що якісь фундаментальні, так би мовити,  неписані приписи професіоналізму зруйновані..

       – Або ж повнiстю зруйновано вiру в професйних полiтикiв – завдяки ним же самим.

          –  Політикам не конче вірити. Громадянському суспільству конче вимагати від них роботи. Як на мене, справжнім політиком треба вродитися. Це таке ж мистецтво, як і писати романи, тільки значно ближче до низьких людських пристрастей і поривів. У нас таких політиків майже нема. Проте, сподіваюся, що серед молодої генерації вже народився майбутній український Макіавеллі. А такому проукраїнському політику, враховуючи наше геополітичне становище та українські реалії, необхідно  бути особливо нестандартним нечистоплюєм.

        – Сергiй Жадан, як i достатньо iнших письменникiв, «топили за Петра». Чи варто взагалi богемi впрягатися в полiтику?

      –  Я також голосував за Петра Порошенка. Його «армія, мова, віра», зовнішня політика, в умовах зсуву споконвічних цінностей,  відстоювала той маленький український кораблик у світовому океані. Зараз, за словами Павла Клімкіна, «у нас нема зовнішньої політики». Я не політичний експерт, як ви розумієте. Але не можна спокійно спостерігати за вульгарним присмаком якоїсь деструкції, постійних спроб розвернути історію. А на початку цього року ще здавалося, що це неможливо.

      Тому я можу зарахувати себе до громадських активістів, що поширює українські цінності тими способами, до яких він найбільше вдатний. Ви ж знаєте той вислів, що коли ви не цікавитеся політикою, то політика зацікавиться вами.

        Тобто в наших умовах неможливо, щоб «не»?

     – Щоб не впрягатися у політику? Я вже фактично відповів. Мої книги є певною мірою ідеологічні. А якщо не користуватися таким пафосним словом, то вони прямо пов’язані з українським життям, періоду до незалежності і після. Але найбільше вони пов’язані із намаганням зрозуміти, що  відбулося з української ментальністю, принаймні за останніх сто років.

       – В. Зеленського зараз не лає хiба-що лiнивий. А є щось, за що його можна похвалити?

    – Як на мене, можна хвалити за значною мірою неформальний стиль одягу. Я теж не люблю костюмів і краваток. Але такого достоїнства ще дуже мало для президента :).

       Щодо всього іншого, то якоїсь чіткої позиції стосовно багатьох ключових питань я не простежую. А те, що іноді кажуть його однодумці стосовно української мови чи ще якихось цінностей, м′яко кажучи, дуже насторожує. Загалом, якщо бути до кінця чесним, як на мене, нова влада на чолі з президентом не відчувають (будемо ще сподіватися, що тимчасово), даруйте пафос, української душі. І це печально.

        Як Вам новий правопис з «етером» та «катедрою»? Чи варто було його впроваджувати?

    – Мені здається, що варто. Все, що хоч трохи віддаляє нашу мову від російської – варте впровадження і підтримки. Бо із різних сторін і з різними мотивами сунуть такі загрози, що українська мова може потонути в русифікаторському океані. Якоюсь мірою це буде і драма для світу – загибель високорозвинутої мови  стражденного народу.

       А щодо «катедри», то, до прикладу, у знаменитому вірші Франка «На суді» із не менш знаменитої його першої збірки «З вершин і низин» це слово у активному вжитку:  « за те, що тут з катедр, амвон//ллєсь темнота, не ясний світ».  Коли Франко так писав, чому би і нам не спробувати?

«Нобель» для нашого письменника? – «Дива – всередині літературних творів. Навколо них – реальність»

         – Про що Вас найчастiше запитують читачi на зустрiчах?

         –   Якщо йдеться  про мою творчість, то  найзапотребуванішими є романи «Інфекція», романи про Василя Стефаника( «Троянда ритуального болю») та Володимира Винниченка («Маски опадають повільно»), «Травам не можна помирати», повість «Бийся головою до стіни», а також  проза для середнього і старшого шкільного віку. Тобто навколо цих книг і є найбільше запитань.

     Ще часто запитують про мої творчі плани або коли написав перший вірш (я писав вірші до 1998-ого року) чи першу прозову вправу. Також бувають різні несподівані запитання, до прикладу, чи я маю подругу  для близьких стосунків J Час до часу трапляються каверзні запитання, де краще або гірше прихована  особиста неприязнь до мене.

        –   Левова частка українцiв зараз взагалi не читають жодних книжок. Розумiю, що питання надто загальне, але що мало би статися (можна зробити), щоб зупинити дебiлiзацiю суспiльства? Щоб воно знову почало читати? (Не лише Iнтернет). 

        – Треба відмінити Iнтернет і тільки  раз на тиждень відкривати кінотеатри J А якщо серйозно, то у світі, здається, теж ослаб інтерес до читання.

       Інша справа, що в наших, українських реаліях, із особливою,  ніким не регульованою пропозицією і напливом розважальної культури, із її примітивними поверховими жартами, які апелюють до наших інстинктів, такими ж піснями, важко сподіватися, що більше читацьких рук потягнеться, приміром, до психологічної прози.

        Проте contra spem spero.

       –    Про це говорили вже багато, але хотiлося б почути Вашу думку: чому українських письменникiв досi не номiновано на Нобеля?

        –  Значною мірою це питання до нобелівського комітету. Хоча, на мій погляд, багато причин пов’язані не із талантами наших письменників  (із талантами все гаразд, як і в інших літературах), а з нашим вічним державним безталанням.

       При майже, будемо відверті, байдужості держави до розвитку літератури (лише від 2015 року почалися позитивні зміни – Інститут книги, і т. д. ) про якого нобеліанта може йтися? Тим паче, коли говоримо про період бездержавності. Майбутнього лауреата будь-яких високих міжнародних премій (не конче Нобеля) треба дослівно плекати. Треба дбати про переклад його творів за кордоном різними мовами, вже не кажучи про сприятливі умови для писання вдома. Бо інакше звідки він візьметься? Ми, українці, і тут сподіваємося на якесь диво, не бажаючи вникати у роки важкої праці не лише домінанта на Нобеля, але і держави, його читачів і т . д.  

        Дива є лише всередині літературних творів. Навколо них – реальність.

        Кажучи іншими словами, у творення кількох справжніх міжнародних літературних знаменитостей (хоча, на щастя, такими вже є, принаймні,  Юрій Андрухович та Оксана Забужко) треба вкладати чимало зусиль і коштів. А не сподіватися, мовляв, такий письменник раптом звідкись візьметься і покорить своїм письмом всіх членів нобелівського комітету.  У нас є одна із украй інфантильних національних рис: сподіватися, що щось складне, важливе зробиться просто так. І ми – деколи так  по-варварськи! – марнуємо свої літературні таланти.

          – Чому Ви вийшли iз спiлки письменникiв?

         –   Докладно про спілку письменників та її специфіку у радянські часи йдеться у моєму романі «Травам не можна помирати» (про УРСР 70-их років). Зараз спілка вже інша, але все ж залишається рудиментом совковізму. Щоб не вдаватися у деталі – мені було задушливо і нецікаво у спілці. Попри те, що ні до кого із її керівництва  не відчував особистої неприязні. Я нарешті вийшов із спілки у зв’язку із своїми переконаннями.

           –   Чи сьогоднi ще десь живе книговидавництво?

           –   Книжкових  видавництв немало, але вони комерціалізувалися. Поезію, за рахунок видавництва, думаю, неможливо видати взагалі. Або такий відсоток є малоймовірним. Мої, книжки, звісно, завжди виходили за рахунок видавництв.

        – Ваша думка про Шевченкiвську премiю – девальвацiя чи?..

         –  Як на мене, то переважна більшість літературних премій в Україні мають надто суб′єктивні критерії, в тім числі Шевченківська. Ви даєте мені драстичні запитання, за що окрема подяка :). Але скільки би я не висловлював власних думок стосовно премій, певна частина людей скаже : «Та то він заздрить, бо не має Шевченківської премії». Хоча  я вважаю, що будь-яка заздрість насамперед шкодить самій людині.

         Кожен письменник має власну літературну долю, із її плюсами та мінусами. Я не впевнений, чи мені «загрожують» будь-які вагомі премії в Україні. Щодо Шевченківської премії, то для мене ще важливий фактор, хто вручає письменнику ту премію. Я маю скільки засторог стосовно літературних премій загалом, що Шевченківська лише входить у їх число.

       На мій погляд,  премія має бути з усіх боків морально поважаною якнайбільшою кількістю людей. Інакше вона є засобом короткочасного втамування чиїхось амбіцій або короткочасною (бо значних  грошових літературних  нагород в Україні нема) матеріальною допомогою. Через суб′єктивізми різних людей і різних премій, із останніх, по моєму, значною мірою вивітрився високий дух чистої літератури, коли хочете, мистецтва заради мистецтва

      – Хто з нової генерацiї письменникiв Вам цiкавий?

    – Є частина письменників молодшого покоління, яких вважаю талановитими. Але перелік прізвищ завжди суб’єктивний. Скажу лише, що останнім часом із поезії запали мені у душу вірші Уляни Галич та Ігора Астапенка, а із прози –нові документальні есеї та роман «Братство» Олега Криштопи.

       Не знаю, якою буде література через 10-20-30 літ, настільки вона буде читабельною. Але достеменно знаю, що в сучасній українській літературі (цьому материку, про який навіть не підозрює безлік російськомовних громадян України) є витончені письменники, в тім числі із нової генерації.

           –  А хто з розкручених – нi?

         –  Я не вірю у хаотичний молекулярний рух випадковостей у зв’язку із відомими письменницькими іменами. Їх можна називати «розкрученими», мати  стосовно цих письменників різні застереження, часто цілком справедливі. Але існує якась ірраціональна, навіть містична, загадка письменницького таланту.

       А в українській ситуації навіть найбільша «розкрученість» значно обмежує письменникам читацьку аудиторію. По-перше, зараз загалом менше читають. По-друге, значно менше читають художньої літератури. По-третє, значна частина російськомовних громадян України таки безнадійно відчужені від сучасної української літератури – і поки що нема на те ради.

        – Кон’юнктура в сучаснiй українськiй лiтературi – як виглядає? В чому  проявляється?

      –  Пані Людмило, це такі делікатні речі,  що будь-яка «експертиза» є суто умовною. Я ніколи не гнався за кон’юнктурою, інакше тематика і особливо спосіб викладу моїх книг були би зовсім іншими.

       Стосовно книг моїх колег, то, даруйте, не можу зважити на Терезах відсотки кон’юнктури та ідеалізму, романтизму та розрахунку. Зрештою, не забуваймо, що, за великим рахунком, література твориться хоча і дуже різними, але романтиками. Тому лише фахові літературні критики, яких в Україні , на жаль, небагато (переважно через падіння інтересу до літератури загалом) можуть давати  безпристрасні відповіді.

      – Письменницька дружба – вона iснує? 

    –   Існує, звісно, як і будь-яка інша дружба. Але дружба – це не прагматичне літературне співробітництво, не літературний бартер. Дружба має первісні  ідеалістичні корені. Але через те, що письменники належать до тих людей, які мають значною мірою  підвищений вміст творчого егоцентризму, то така дружба проблематична.

       Хоча, з іншого боку, для більшості письменників притаманна висока концентрація шляхетних душевних поривань. Тонка душевна організація, шляхетні поривання плюс високий вміст творчого егоцентризму дають гримучу суміш :). Тому кожен випадок можливої чи неможливої дружби поміж письменниками( тут не маю на увазі кохання письменника і письменниці) є суто індивідуальним.

            Людмила Пустельник



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери