Re: цензії

19.10.2018|Роксолана Жаркова, літературознавиця
Незамуровані вікна поезії Миколи Істина
18.10.2018|Ігор Зіньчук
Вижити і залишитися людиною
17.10.2018|Ірина Фотуйма
Великдень долі
16.10.2018|Оксана Нахлік
Творча вершина Надії
16.10.2018|Валентин Бердт, Харків
Сімдесят відтінків однієї вишиванки
16.10.2018|Олег Гончаренко, письменник, перекладач
Підтримка, віра, усмішка
15.10.2018|Богдан Кравченко
Війна і мир у книжці Марини Варич
12.10.2018|Світлана Бреславська, Івано-Франківськ
Казки для дорослих дітей
11.10.2018|Тетяна Винник, письменниця, громадська діячка
«Людина без людей»: осмислення себе у Всесвіті і Всесвіту – в собі
11.10.2018|Марина Штолько
«Зраду можна зрозуміти, але не можна виправдати»

Літературний дайджест

ТОП-3 книжки про психологію вбивць та жертв

Ніщо так не збуджує допитливість читача, як нерозкритий злочин. Бажання знайти й покарати злочинця до того, як це зробить автор, час від часу перетворює любителів детективів на своєрідних книжкових спринтерів.

Ніщо так не збуджує допитливість читача, як нерозкритий злочин. Бажання знайти й покарати злочинця до того, як це зробить автор, час від часу перетворює любителів детективів на своєрідних книжкових спринтерів.
 
Аліна Акуленко, Insider
Тож будьте уважні: ми пропонуємо вашій увазі три книжки, які небезпечно починати читати перед сном або брати із собою в дорогу, оскільки прагнення якнайшвидше добігти до розгадки змусить вас забути про сон або пропустити зупинку, на якій потрібно було вийти.
 
І не кажіть, що не застерігали.
 
Злочин і кара по-британськи: усе буде майже happy end, хоча зовсім не так, як ви собі уявляли 
Клер Макінтош. Я дозволила тобі піти. – Харків: Віват, 2018. Переклад із англійської Соломії Мокрої.
 
Що має статися у житті молодої жінки, щоб вона порушила правила дорожнього руху, збила на смерть п’ятирічного хлопчика, утекла з місця злочину, а коли її зрештою (аж через рік) знайшли, одразу визнала провину і якнайшвидше прагнула опинитися в тюрмі, бо там їй видається бути безпечніше, аніж на волі?
 
Тут варто уточнити, що події розгортаються не десь на задвірках світової цивілізації, де рівень злочинності давно перейшов межу здорового глузду, а в старій добрій (а в цьому випадку ще й провінційній Англії), де проїзд авто на заборонений сигнал світлофора – уже кричуща подія, а мешканці, може, й не знають одне одного в обличчя, але, про те, хто з ким зустрічається і спить, – у курсі завжди.
 
Хоча, якщо розібратися, роман Клер Макінтош "Я дозволила тобі піти" не стільки про роботу карного розшуку і поліцейських детективів Великої Британії, скільки про жінок та непросту жіночу долю.
 
Хай вас не дивує, скільки усіляких негараздів лягає на плечі сучасних британок: їхні чоловіки традиційно допізна затримуються на службі, а декотрі – у ліжках інших жінок. Їхні діти спочатку не хочуть вчитися, а тоді – стають мішенню наркодилерів. Але найстрашніше й найпідступніше, що чатує на жінку, – це насилля. Насилля, уміло замасковане під шлюб, у якому чоловік разом зі штампом у паспорті отримує право бити її і в голову, і в живіт. Дружина ж – разом із штампом у паспорті – отримує тавро вічної мовчазної жертви, для якої єдиним порятунком може бути лише смерть. Бо навіть, якщо вона втече, він її знайде. І тоді вже вб’є точно.
 
Клер Макінтош насправді розповідає щонайменше чотири жіночі історії.
 
Історію заробітчанки із Польщі Ані, яка втратила цноту, дитину й віру в чоловіків.
 
Історію талановитої скульпторки Дженни, яка втратила себе, дитину й віру в чоловіків.
 
Історію Меґс, раніше – успішної офіцера поліції, але тепер замученої клопотами матері двох дітей, яка втратила віру в себе й довіру до свого чоловіка Рея.
 
Зрештою, історію поведеної на роботі і незаміжньої поліцейської-детектива Кейт, яка поки що вірить у своє вміння відновлювати справедливість, а також у те, що в неї щось "вигорить" із інспектором Реєм Стівенсом, з яким вони разом проводять дні й ночі. Проводять поки що на роботі. Але все може змінитися.
 
Клер Макінтош не просто розповідає ці історії. Вона зводить на них грандіозну споруду сюжету. Але при тому так майстерно не договорює, замовчує або переплітає події, що постійно вводить читача в оману. Усе, що відбувається на сторінках, зовсім не те, чим воно є насправді. Утім, ви так поспішатимете читати, що, за першим читанням, не звернете жодної уваги на натяки на правду, хоча їх у тексті не бракує. Ви самі собі придумаєте історію, якої не було, а тоді будете вражені тим, як все відбувалося насправді, і як віртуозно Клер Макінтош вас обвела навколо пальця.
 
Роман "Я дозволила собі піти" – один із тих детективних романів, які читають щонайменше двічі. Перший раз, бо дуже цікаво, хто ж це все зробив. Другий раз, бо тепер цікаво, як же цей текст зроблено.
 
Текст непростий як за сюжетом, так і за емоціями. Він насичений особистим болем і трагізмом людських втрат. Однозначно дасться непросто кожному, у кого в особистому досвіді значиться загибель рідних в автокатастрофі, втрата дитини, зрада, зґвалтування чи домашнє насилля. Але водночас він може стати тією терапією, яка допоможе вивільнити задавнений біль і нарешті наважитися скинути з плечей тягар непроговорених уголос бід.
 
Роман написано захоплююче, яскраво, образно, динамічно і, що найголовніше, по-детективному звабливо. І коли ви, не без допомоги маніпулятивних підказок Клер Макінтош, на останніх сторінках самі себе переконаєте у тому, що ось нарешті всі усьому дали лад і почали жити добре й щасливо, все знову й котре виявиться зовсім не так, як ви собі придумали. Тож не чекайте на happy end. Але будьте готові до того, що не зможете зупинитися, допоки все не прочитаєте.
 
"Стокгольмський синдром" по-норвезьки: коли відчинені двері не дають можливості піти 
Тайґе Трюде. Пацієнт. – Київ: Нора-Друк, 2018. Переклад із норвезької Наталії Іваничук.
 
Стокгольмський синдром не вважається психічним розладом. Його також немає в жодній міжнародній класифікації психіатричних захворювань. Це – своєрідний захисний механізм, коли жертва несвідомо не лише виправдовує свого кривдника, але й починає його захищати.
 
Саме "стокгольмський синдром" – один із головних персонажів роману "Пацієнт" норвезької письменниці Тайґе Трюде. Хоча про це ми дізнаємося вже аж потім. А про що дізнаємося одразу, так це про те, що хтось і чомусь вирішив реанімувати кримінальну справу понад десятилітньої давнини.
 
У жовтні 2002 року дорогою додому із вечорниць, що відбувалися у молитовному домі, зникла безвісти дівчина на ім’я Юлія. А в березні 2016 року її доля несподівано зацікавила такого собі Йордана Норіна. Зацікавила аж настільки, що він – за всіма ознаками іноземець – не просто навідався на норвезьке узбережжя Сюннмьоре, але й відшукав там Кайсу Курен – журналістку, яка 2002 року активно висвітлювала "справу Юлії". Він Кайси Йордану треба не так уже й багато: просить її поговорити ще раз із декотрими свідками у тій справі. Не пояснює, навіщо йому це, але Кайса не дуже й розпитує, бо їй насправді й самій цікаво, що ж сталося із Юлією. До того ж, для самої Кайси – у минулому успішної тележурналістки, а зараз мами у декретній відпустці – участь у "дорозкритті" справи про зникнення Юлії є чудовою можливістю повернутися у перші лави телерепортерів, із яких її за останні роки витіснили молодші й нахабніші колеги.
 
Утім, є одне "але". Точніше, навіть не одне, а їх стає щосторінки усе більше й більше: виявляється, що Йордан Норін – зовсім не Йордан Норін. Але з’ясовується це лише по тому, як місцевий рибалка виловлює з фьорду його давно задубіле тіло. Та й сама Кайса розуміє, що вплуталася у щось значно більше і жахливіше, ніж справа про зникнення дівчини.
 
Роман Тайґе Трюде із чистою совістю можна назвати детективним трилером. У ньому у міцний вузол зв’язано кілька сюжетних ліній. Окрім уже згаданого зникнення Юлії, в деталях йдеться про закулісся життя у місцевій божевільній (він же "санаторій"). Описується не лише щоденна рутина, але й жахливі експерименти, які упродовж років потайки проводилися над пацієнтами.
 
Не оминає письменниця й задвірків журналістського життя: ви будете здивовані тим, як багато спільного у способах зробити кар’єру на телебаченні в Норвегії і, наприклад, в Україні.
 
Не менш важливою є тема онкологічних захворювань, вчасних обстежень та лікування. А разом із нею – тема цінності кожної хвилини людського життя і вміння розставляти пріоритети до того, як стане занадто пізно.
 
А ще в романі дуже багато норвезької природи: бушують холодні вітри, сходять крижаної піною фьорди, героїв січе то снігом, то дощем, а непривітна норвезька весна змушує постійно кутатися у теплий плед.
 
Якщо розібратися, то в романі "Пацієнт" Тайґе Трюде є все. Окрім хіба що теплих емоцій. Текст – холодний, моторошний. Він пронизує до кісток відчаєм, зневірою, підозрами. Але зрештою добро і справедливість таки перемагають. І їхня перемога не лише стає тим самим променем у темному й холодному норвезькому царстві психіатричних розладів і збочень, але й зігріває читацьку душу щирою надією.
 
І насамкінець: роман "Пацієнт" варто прочитати хоча б тому, щоб дізнатися, яка безцінна картина Мунка безслідно зникла під час Другої світової війни в норвезькому Дікемарку, хто знайшов її, і як вона потім допомогло знайти Юлію.
 
Чудова книжка для читання у м’якому кріслі під теплим пледом, або будь-де, де почуваєтеся тепло, затишно й захищеними.
 
 
Вбивства по-ямайськи: як вижити в гетто, де люди настільки бідні, що не можуть собі дозволити навіть сорому
Марлон Джеймс. Коротка історія семи вбивств. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. Переклад з англійської Анатолія Хлівного, Людмили Хлівної.
 
"Коротка історія семи вбивств" належить до тих текстів, котрі вам доведеться перечитати кілька разів. Хоча б тому, що за першим разом зрозуміти усе буде складно. Утім, Марлон Джеймс полегшуватиме вам це завдання усіма силами: грубезний роман починається із довжелезного переліку, хто є хто. Вам навіть знадобиться закладка: як уважно ви цей уривок не переглянете за першим разом, повертатися до нього доведеться постійно.
"Коротка історія семи вбивств" – ніщо інше, як текст-мозаїка. Тобто він складається із окремих історій, в яких різні персонажі (із того переліку, що на початку!) розповідають нібито про себе, але при тому усі потроху розповідають про Співака та Ямайку. Ось власне на Співакові й Ямайці тримається ця мозаїчна картина життя. А Співак стає тим самим сонцем, навколо якого обертається просякнута злиднями, зневірою, насиллям, брехнею і кров’ю ямайська галактика.
 
Якщо відкинути усі "літературні надбудови", то "Історія семи вбивств" - це розповідь про Боба Марлі, його життя і смерть. До 2014 року існувала єдина офіційна версія смерті виконавця: відомий співак помер від онкології. Ось лише форма раку була в нього дуже рідкісна – дуже вже скидалася на штучне інфікування організму. Чутки про навмисне вбивство виявилися не такими вже й чутками. Особливо після того, як улітку 2018 року екс-агент ЦРУ Білл Окслі зізнався перед смертю, що був причетний до смерті Боба Марлі, зокрема у подарованих виконавцю кедах "Converse" ховалася інфікована раком голка. Навіщо? Та все – через політику. Бо Боб Марлі декларував себе поза політикою, виступав за мир і був найвідомішим (ба – більше: єдиним відомим, котрий досягнув міжнародного визнання!) ямайським виконавцем.
 
Тож якщо читання "Короткої історії семи вбивств" Марлона Джеймса ви почнете із читання бодай короткої офіційної і трошки довшої неофіційної біографій Боба Марлі, це значно полегшить сприйняття тексту, а також допоможе оцінити усю віртуозність письма Марлона Джеймса і не меншу віртуозність перекладачів.
 
"Коротка історія семи вбивств" читається дуже непросто ще й через мову. Адже передати говірки, сленг і просторіччя ямайських гетто – справа не з простих. Текст рясніє зносками й тлумаченнями. Але саме це й робить його неповторним. Колориту додають і численні згадки про музичні гурти. "Скажи, яку музику ти слухаєш, і я скажу, хто ти", – один із ключових мотивів. Так само, як і "скажи, яку їжу ти їси, і я скажу, хто ти"…
 
І найголовніше: "Коротка історія семи вбивств" хоч і йменується короткою, насправді – дуже довга. І вкрай брутальна: сцени жорстокого насилля, нецензурщина і поножовщина – атрибутика трохи не кожної сторінки. Але із тексту, як і з ямайського життя – слів не викинеш. Тому якщо ви нетерпимі до таких речей, книжка – не для вас. Вона для тих, хто готовий пробиратися крізь лабіринти людських доль і почуттів. І для тих, кого не лякають неоковирні конструкції, завдяки яким українська мова дивовижним чином звучить, як говірка ямайських гетто. Зрештою, для тих, хто готовий читати книжку, час від часу зазираючи у словник і консультуючись із Гуглом.
 
"Коротка історія семи вбивств" Марлона Джеймса – читання не на один день. І можливо, не на один тиждень. Але саме за такі книжки і дають престижні міжнародні премії.
 
Бо якщо Боб Марлі став першим виконавцем із Ямайки, який здобув міжнародну славу, то Марлон Джеймс, який про нього написав, став першим письменником із Ямайки, який здобув 2015 року Букерівську премію.
 
Книжка пасує для повільного, вдумливого читання. Потроху, вечорами. Без поспіху.


Додаткові матеріали

«Нетрадиційні» книжкові вподобання: ТОП-7 гарних варіантів для обраних
Яскрава шістка: ТОП дитячих суперкнижок для сімейних сторітаймів
Від мрій до неймовірних винаходів: ТОП-4 книжки для дітей про історію технологій
П’ять книжок, які навчать вашу дитину програмувати
Сім книжкових новинок осені, що варто не пропустити
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери