Re: цензії

22.04.2024|Ігор Чорний
Розтікаючись мислію по древу
08.04.2024|Ігор Чорний
Злодії VS Революціонери: хто кращий?
Леді й джентльмени, або «Лондонські хроніки» Місіс К
03.04.2024|Марта Мадій, літературознавиця
Фантасмагорія імперського пластиліну
28.03.2024|Ігор Чорний
Прощання не буде?
20.03.2024|Наталія Троша, кандидат філологічних наук
Світиться сонячним спектром душа…
У роздумах і відчуттях
20.03.2024|Валентина Галич, доктор філологічних наук, професор
Життєве кредо автора, яке заохочує до читання
20.03.2024|Віктор Вербич
Ніна Горик: «Ми всі тепер на полі битви»
18.03.2024|Ігор Зіньчук
Кумедні несподіванки на щодень

Літературний дайджест

06.09.2017|09:10|ЛітАкцент

З нами стався «Інтернат»

Сергій Жадан. Інтернат. – Чернівці: Meridian Czernowitz, 2017.

Новий роман Сергія Жадана не має потреби в рецензіях (себто не потребує промоції) – але варто почати читати текст, і ця потреба стає нашою, персональною. Ми так завзято говоримо про «Інтернат» не лише тому, що це «великий роман про війну», і не лише тому, що новий Жадан – це must-read. Ми прагнемо терапевтичного говоріння, чи то пак виписування пережитого читацького досвіду: майже фізичного досвіду травми.

«Інтернат» – текстове роуд-муві про дорослішання на тлі війни (хоча про що ще може бути роуд-муві, як не про дорослішання – такі штуки знає навіть Wikipedia). Тема «війни» тут – з акцентом не на бойових діях, а на наслідках, задвірках, споді: Жадан показує землю і людей, якими вони бувають одразу після того, як ними проїде своєю гусінню умовний танк й посуне собі далі. У цьому розрізі «Інтернат» – найефектніше й найефективніше, що поки існує у великій прозі про війну на Донбасі. В один ряд із ним хочеться, щоправда, поставити «Довгі часи» Володимира Рафєєнка – їх, до слова, першими ж називає і Жадан у своєму списку кращих книжок про війну. Але якщо Рафєєнко до певної міри амортизує біль жанром «дорослої казки», то в Жадана жодної анестезії не знайти.

Що стосується лінії дорослішання – мабуть, бувало за останні роки й ефектніше, і гостріше (узяти, наприклад, іншого Сергія, Осоку, та його «Нічні купання в серпні»). Втім, у процесі читання «Інтернату» до подібної деконструції вдатися не встигаєш: Жадан застосовує методи екзотичних шаманів, які здатні підлаштовуватися до ритмів твого сердця – чи скоріше змінювати твої на потрібний лад. Без будь-якої підготовки ми опиняємося посеред чесної, дистильованої емоції страху (тому що півтора десятки сторінок – ні, це не підготовка, не прелюдія), і далі вже Жадан веде шокованого читача своїм триденним сюжетним маршрутом – входить із ним у резонанс завдяки шаленому (прекрасному) ритму й саспенсу, гіпнотизує, мов бандерлога, чинить йому, коїть із ним, завдає йому «Інтернат».

Те, що варто знати про сюжет роману, можна переказати зовсім без спойлерів, проте головного з них уникати не хочеться цілком свідомо. Паша – учитель-мовник, повнуватий інтроверт (чи навіть соціопат?) в окулярах, – живе у прифронтовому селі біля станції, щодня чує звуки артилерії та тривожні чутки, але примудряється до останнього залишатися у своїй зоні спокою. Автор змушує Пашу видряпатися з цієї зони, зібрати рюкзак та вирушити в бік фронту – до розбитого, знищеного міста, яке саме залишають «наші». У місто ось-ось увійдуть «чужі»; в місті – інтернат, звідки герой має забрати свого племінника.

Отже, головний спойлер такий – Паша до інтернату дійде й повертатиметься назад (сам чи ні – тут уже читайте книжку). Шлях Паші додому – це паралельне повернення до себе. Він їде (автобусом-катафалком, синім «фордом», таксі з водієм-ігуаною, ще одним автобусом, роздовбаними «жигулями»), йде (іноді як проваджений, іноді – як провідник, майже постійно під дощем чи снігом, у вологому верхньому одязі, сирому взутті). Коли Паша відпочиває чи спить – то згадує чи снить своє минуле, яке розгортається перед ним у дедалі чіткіших обрисах. Що ближче до кінця книжки – то ближче до початку, до витоку, до витверезіння.

Світ роману дуже фізіологічний. Тут є, зокрема, багато запахів: бруду, крові, заліза (і – так – мокрої псятини). Люди пітніють, у них маснішає волосся. Сексу тут не буде лише через сумирну констатацію: обидва потенційних партнери хочуть, але давно не милися. Тут холодно, мокро, похмуро (сонця, як і сексу, – в романі не буде).

Бар, мотель, вокзал, підвал, вулиця, під’їзд житлового будинку, інтернат, лікарня – будь-яка з цих локацій на шляху Паші небезпечна (бо – війна, бо – лінія фронту), тіло читача ловить цю небезпеку й відгукується на неї. Незалежно від ступені емпатії – пітнітимуть долоні, працюватиме фізіологія. Левова частина читацької травми полягає в тому, що від тексту таки отримуєш величезну насолоду: але чи можна насолоджуватись, якщо так болить? На четвертому році війни тобі показали те, що ти так і не спромігся до кінця візуалізувати самостійно, навіть якщо прагнув, навіть якщо на всі очі дивився новини і читав репортажі: як це – залишене і розтрощене місто? Як це – будинок без стіни? Як це – мертві пси, налякані голуби, немиті й голодні дворічні діти? Як це – коли не можеш вільно перетнути вулицю свого міста, бігаєш від дерева до дерева, ховаєшся, боїшся? Як це – розпач? Одне слово, бачиш виворіт війни, її кишки й нутрощі, соромишся, що не пам’ятав кожного дня, як вони виглядають і як пахнуть, – і водночас десь там приховано просиш: будь ласка, хай ці триста з гаком сторінок не закінчуються ніколи.

А ще – майже бентежить простота тексту. Книжка лягає в руки і дозволяє себе зрозуміти. Жадан відмовляється від лінгвістичних ускладнень, речення прості, репліки короткі. На відміну від складної й поетичної «Месопотамії», в «Інтернаті» майже немає афористичності (цитувати можна хіба рефрен «Нікого не шкода. Нікого» – та й той можна кваліфікувати як цитату з відомої пісні групи «Лєнінград»). В «Інтернаті» немає прихованих алгоритмів, усе, що ми хочемо зрозуміти про цей текст, – зрозуміти можна з першої спроби, без продирання через алюзії та метафори.

От, наприклад, стосунки з теперішнім, – його ніби нема, зате минулого скільки завгодно: до екрану комп’ютера прикріплено календарий за минулий рік; герої читають і перечитують старі газети; обабіч дороги чорніють поля, з яких минулого року не зібрали врожай соняшників (ці незібрані минулорічні соняшники згадані в романі аж двічі – щоб вже точно відчулося, зачепило). Або стосунки з телевізором: його око спочатку порівняють із «вічним вогнем», потім пояснять, що телевізор не хочеться дивитися, тому що він показує «щось важливе про тебе».

Тема уникнення контакту очима, та й узагалі уникнення будь-якого контакту – наскрізна і головна в романі (тут можна було би додати «мабуть», – але ні, не мабуть, а точно, бо все зрозуміло). Найчастіше запитання тут – «хто такий»? На сторінках «Інтернату» не можна бігати, бо вирішать, що ти втікаєш. Не можна бути поміченим, бо зацікавляться. Не можна бути чужинцем, бо затримають (Пашу – коли буде єдиним цивільним серед військових, а згодом – єдиним чоловіком серед жінок та дітей). Більше того, варто випустити когось із поля зору, він користується нагодою зникнути, ніби й не був: щезають, ніби сон, ті, з ким Паша бачився в інтернаті, кого залишив у підвалі, з ким спілкувався на вокзалі.

Та й війна, здається, не дається до рук, вона постійно десь поруч, але завжди трохи попереду чи трози позаду, ніби не лише Паша ховається від неї, а й вона від нього: скільки разів хтось небезпечний, сильніший, зі зброєю в руках зупинявся в темряві в кількох метрах від тремтячого Паші, прислуховувався, вагався, але розвертався і йшов собі далі? Двічі? Тричі? Скільки разів до нього прискіпливо придивлялися, але відволікалися на інше? За бажання можна порахувати.

Якщо вже говорити про сенси, роман «Інтернат» – це нагадування-statement про страх, відповідальність та ідентичність. Ніби ніхто нікого не звинувачує, а все ж якщо ти не пам’ятаєш, коли востаннє ходив на вибори, отже ти – винен. Якщо ти не можеш назвати речі своїми іменами, отже – боїшся. Якщо життя виштовхнуло тебе із дитячого «беззмістовного щастя» туди, де ти так і не зміг адаптуватися, тож вирішив просто уникати складних запитань, – по тебе все одно прийдуть твої чорні пси. Якщо ти не наважишся дорослішати, то помреш, просто зараз, у снігу.

От і виходить, що все дійсно просто, й ускладнювати нічого. Про своїх малих треба піклуватися. До своїх старих треба повертатися (і телефонувати їм, навіть коли сідає мобільник). Від своїх псів не можна тікати – лише розвернутися до них обличчям и дозволити поставити тобі найскладніше з усіх запитань: хто такий?

Нібито все просто. А долоні – пітніють.

Олена Кухар



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери