Її серія повістей для молодших підлітків «Суперкруті» вийшла друком у «Видавництві Старого Лева». У розмові з Оксаною Лущевською Аудгільд розповідає про цькування в школі та літературу як анти-булінговий засіб. Інтерв’ю подаємо українською та англійською мовами.

– Аудгільд, ваша серія книжок для тинейджерів «Хто проти суперкрутих», «Суперкруті догралися» та «Привиди проти суперкрутих» – про Анне, яка зазнає цькування від дівчат її класу. Чому Ви вирішили писати про досвід цькування?

– Я ніколи не зазнавала цькування в школі, як Анне Беа, і добре, що й багато інших дітей теж. Але ті, хто зазнавали, – для них це жахливий досвід на все життя. У Норвегії були випадки, коли діти вчиняли самогубство через сильне цькування. І ми всі читали історії чи знаємо дорослих, які мають ментальні та фізичні травми, як результат цькування.

Мені хотілося, щоб мої читачі мали доступ до розуміння: як це – бути зацькованим. Також я хочу, щоб вони зрозуміли, що більшість із нас почувалися самотніми й інакшими, коли були дітьми чи підлітками. Я точно так почувалася, хоча й мала друзів. Натиск однолітків такий сильний в юнацькі роки, і так стає важливо вливатися в групи однолітків! Треба багато сміливості, щоб вірити в себе, навіть і без цькування.

– Як думаєте, чи можна назвати ваші книжки анти-булінговими? Якщо так, то чому?

– Маю надію, що мої книжки анти-булінгові. Моя мета зробити так, щоб діти сміялися й плакали; щоб вони помітили, що світ більший, ніж вони собі гадають; щоб, направду, допомогти їм розвинути емпатію.

– У США, де я проживаю нині, дитяча й підліткова література часто слугує за певний ефективний анти-булінґовий засіб. Як щодо Норвегії?

– Ніколи не думаю про свої книжки як про засіб, та й не думаю, що інші серйозні автори так думають. Книжки, які написано ради дидактичної мети, – це погані книжки. Але, гадаю, багато авторів, які пишуть для дітей і підлітків, хочуть вплинути в хорошому розумінні, хочуть дати їм знати, що це ОК – бути сердитим чи трохи дивакуватим, коли ти молодий. І також, що це зовсім не ОК – цькувати інших. Якщо дивитися на літературу з цього кута, то література може слугувати за анти-булінґовий засіб.

– Я певна, що толерантність і прийняття – ключові в Норвегії. Усе ж, імовірно, що досі є якісь непорозуміння щодо таких питань як раса, гендер, клас. Наприклад,  минулого тижня в США, в місті Шарлотт, штат Північна Кароліна, була ситуація, коли в школі було зроблено нетолерантний коментар щодо раси. Школярів покарали, як розповіли в новинах. А як такі ситуації, якщо трапляються, вирішують у Норвегії?

– Такі ситуації постійно трапляються в Норвегії, хоча Норвегія й вважається досить толерантною країною. Насправді, бути геєм набагато простіше в нашій країні, ніж в інших країнах. Але сповідувати Іслам,  після 9/11, що трапилося в США, стало непросто, з нарощуванням фанатичних ідей щодо ісламського віросповідання, а також я знаю, що термін «єврей» якось вживався для приниження в деяких школах в місті Осло. Ідуть постійні дебати в пресі про такі випадки. Наше рішення – говорити про них, щоб бути певними, що розрив у розумінні між ними і нами не стає більшим.

Читайте також:  10 зіркових гостей Книжкового Арсеналу-2017

– Вашу дебютну книжку було нагороджено премією ARKs barnebokpris. Чи можете ви розказати більше про цю винагороду, і що вона змінила чи додала до вашої творчості?

– ARKs barnebokpris – це найбільша літературна нагорода в Норвегії, яка вручається журі (у складі його діти) дитячому письменникові. Щороку в 10 000 норвезьких шкіл діти читають п’ять книжок, обраних дорослими членами журі, а потому діти обирають найкращу книжку. Для мене бути обраною дітьми 2014 року – це велика шана й ріст щодо впевненості. Так я зрозуміла, що моя творчість резонує з дітьми, і це вплинуло на написання сиквела.

– Ваші книжки перекладено вже вісьмома мовами. У дитячій літературі є дискурс, що дитячі книжки з інших країн можуть створювати дистанційне сприйняття через соціокультурні умови, а з тим книжки можуть бути незрозумілими. Якими ви уявляєте своїх інтернаціональних читачів? Одне слово, чи знаєте ви відгуки читачів із інших країн?

– Я зустрічала тисячі дітей з 2014 року, відколи мою книжку надруковано. Більшість із них – із Норвегії, але я також зустрічалася із шведськими й німецькими читачами, я також отримую імейли та меседжі з Інстаґрама від юних фанатів. Відгуки дітей завжди надихають. Та варто зазначити, що найбільше мене торкають ті, де діти зазначають, що вони впізнають себе в Анне Беа. Коли вони кажуть, що сподіваються, що інші читачі зрозуміють, як жахливо бути зацькованим і самотнім, я гоова плакати.

«Ми читаємо, щоб знати, що ми не самотні» – казав знаменитий К. С. Льюїс, автор серії книжок про пригоди в Нарнії. Читання – це шлях єднання із собою та іншими.

  У читанні ти почуваєшся менш самотньо й водночас розширюєш свої горизонти. Неважливо, хто ти й звідки, чи ти норвежець, чи українець, чи німець, чи чех: любити, почуватися залишеним, страждати ради вливання в групи – це все універсальні досвіди, які діти переживають у всіх країнах.

Сподіваюся, що читачі моїх книжок з інших країн почуватимуться не такими самотніми після прочитання.

– Будучи відомою в інших країнах авторкою, чи ви, власне, читаєте зарубіжні книжки?

– О, так, читаю. До того часу, як я стала авторкою, я працювала редактором у видавництві й сім років вивчала літературу. Я прочитала багато норвезької та англо-американської прози в оригіналі – мої улюблені автори Джойс Керол Оутс, Іен МакЕван та Кора Сандел. Нещодавно я прочитала романи Елени Ферранте, перекладені з італійської. Мені також сподобалися, і я редагувала роботи бельгійського автора Димитрія Вергюлста, який, до речі, теж приїде до Києва на «Книжковий Арсенал».

Я рідко читаю книжки для дітей, отже мої улюблені автори ті, чиї книжки я читала в дитинстві. Моя найулюбленіша – «Енн із Зелених Дахів»  Люсі-Мод Монтгомері, історія канадської дівчинки-сироти, яку взяли до себе брат і сестра. Гумор, дотепність, мова, індивідуальність Енн, а ще те, що вона має руде волосся й ластовиння, – я закохана в цю книжку!

Читайте також:  Що буде на Книжковому Арсеналі-2017

– Дитяча література в Норвегії вважається відвертою й навіть радикальною. Норвезькі автори зображають труднощі реалій і не намагають якось прикрашати їх. Ваші книжки реалістичні й емоційні. А кого ви вважаєте своїм творчим ментором?

– Я була і є фанатом знаної у світі шведської авторки Астрід Ліндгрен – як і більшість людей, які росли в Скандинавії після 1940-их. Вважаю, що її погляд на дітей, що вони не просто собі діти, а маленькі люди зі своїми думками й потребами, вплинув на скандинавських авторів. Люсі-Мод Монтгомері – ще один ментор, як і норвезько-англійський автор Роальд Дал. В їхніх книжках є гумор й емпатія до слабших.

– Ви вже готові летіти до України й ваші читачі будуть раді побачитися з вами. Як ви уявляєте ландшафт української дитячої літератури? Чи чекаєте на відкриття?

– Я справді чекаю на подорож до України. Я вперше побуваю там, і я дуже рада! Я мало що знаю з української дитячої літератури, мушу зізнатися. Але я бачила деякі книжки, надруковані у Видавництві Старого Лева, і вони чудові. Не можу дочекатися, коли побачу літературні стенди на «Книжковому Арсеналі», які я відвідаю в Києві.

– Аудгільд, дякую вам за розмову про вашу творчість! Вона дуже цінується в Україні. Приїжджайте й побачите!

Оксана Лущевська