Арсеній Тарасов — молодий поет, перекладач і культуролог, уродженець Харкова, зараз живе в Києві. Власне, згадка про культурологічну діяльність поета не випадкова: адже однією з найголовніших характеристик книжки «Листи на північ» є її глибоке занурення у контексти різних культур та епох. Не так гра, як комбінація їхніх знаків, натяків, стилізацій. Досить лише згадати один епіграф: «Не згоріти мені в полум’ї запаленому...» та численні алюзії на поетичну традицію Далекого Сходу.

Отже, читач «Листів на північ» матиме справу з поезією якщо й не цілковито інтелектуальною, то принаймні вже точно «вченою». З такою, що має свої внутрішні коди, системи символів, свої умовності та умови гри. Це Тарасов підкреслив уже на початках, повідавши, що книжка створена не для декламації, а для тихого читання про себе, запропонувавши своє уявлення про те, як ці тексти знайдуть «свого» читача (і в жодному разі не навпаки). Ще можна пригадати, як на презентації поет зазначив, що вірші, які ввійшли до «Листів на північ», є листами не лише в метафоричному сенсі, а й великою мірою в буквальному розумінні.

Навіть найконцептуальнішим побажанням поетів, утім, судилося лишитися тільки побажаннями. І охочі читачі запросто зможуть читати «Листи...» вголос, легко проігнорують їхню епістолярну сутність або й самі пошукають шляху до цієї книжки, не чекаючи її кроків назустріч. Інакше кажучи, простір для інтерпретації віршів значно ширший ніж той, що його запропонував сам поет (чимало цікавого в плані цієї інтерпретації можна прочитати в післямові Людмили Кісельової).

Але в найрозмаїтіших формах сприйняття аж ніяк не випадає проігнорувати факт повільного, задуманого медитативного ритму цієї поезії, особливої стилізаційної побудови речень, спеціального порядку слів. Усе це викликає «далекосхідні» асоціації (як і сам підхід до побудови образів), проте має достатньо переконливе підґрунтя і в традиціях західного модернізму, й не лише там. При цьому елементи стилізації у віршах не домінують. Десь Арсеній Тарасов вдається до розлогої метафорики:

привіт. ходив до ріки, 

аби подивитись

на її воду мертву, на стіни цементні

дамби, що, як заколка — волосся,

воду мертву схопила; 

ходив я удосвіта,

але досі не помічав я корову

дорогою до ріки (...) — це з «Листа вісімнадцятого». В інших текстах він схильний до послідовної, методичної краєвидної епіки:

над холодним, як там, за вікном,

ставком волочиться 

туман. холодний.

згадав, не знаю, чому, смак льоду,

що намерзає на шарф.

коли саме цей смак намерзав?..

над ставком, цей ставок — 

коли саме?

над ставком журавель колисає

повітря під сильним крилом. 

(«Лист п’ятнадцятий»).

Спокій («епоха жадана, епоха спокою» — чітко артикулює й ніби вхоплює справжні бажання доби, десь навіть торкається суспільного, знаково підкреслюючи наголос у слові, яке можна прочитати як прізвище зовсім не спокійного поета, а в іншому «листі» герой-оповідач уже читає діалог Платона, поки «з неба падають бомби», утверджуючи розмаїття, автономність української поезії навіть у буремні дні епохи неспокою, наявність метафізичного, а то й містичного виміру (хоча немає певності, чи варто його називати саме вертикаллю, як то часто буває прийнято), пластичність, строкатий бекґраунд у свіжому трактуванні, складна взаємодія з пам’яттю. Все це — те, що виразно характеризує наймолодше або майже наймолодше станом на сьогодні коло вітчизняних поетів. Інколи їх звуть «двітисячідесятниками» (детальніше про це читайте в передмові Павла Коробчука). Водночас це щось не зовсім стандартне для умовної Харківської школи української поезії. Відтак Арсеній Тарасов чи то до неї не входить, чи то розширює її координати.

Тож якщо ваш настрій та естетичне чуття потребує плавної поезії, під задумане повільне читання, поезії, яка надихає не лише на відчуття, але також на роздуми й навіть на те, щоб покопирсатись у першоджерелах — «Листи на північ» саме для вас.