Re: цензії

29.01.2025|Ігор Зіньчук
Прийняти себе, аби стати сильнішою
27.01.2025|Марія Назар, м.Тернопіль
Ключик до трансформації сердець
Моя калинова сопілка...
23.01.2025|Ігор Чорний
Жертва не винна
20.01.2025|Олександра Салій
Пароль: Маньо
16.01.2025|Ігор Чорний
Бориславу не до сміху
09.01.2025|Богдан Смоляк
Подвижництво, задокументоване серцем
07.01.2025|Тетяна Качак, м. Івано-Франківськ
Володимир Полєк – жива енциклопедія
03.01.2025|Віктор Вербич
Обітниця Олександра Ковча: «Любити, вірити, чекати»
02.01.2025|Галина Максимів, письменниця
Про вибір ким бути: ножицями чи папером

Літературний дайджест

Рукопис, знайдений в iнтернеті

У новому романі Євгенії Кононенко ще тліє пам’ять про спалений Хрещатик.

...Новий роман Євгенії Кононенко «Останнє бажання» (Л.: Видавництво Анетти Антоненко) здебільшого, звичайно, про життя. Все інше — так, прикрі нововведення на зразок соціальних мереж і буккросінгу. Ні, нічого обмінювати в даному випадку не доведеться, хіба що порівнювати — деякі побутові дрібниці, з яких, як виявилося, складається і життя, і проза, і любов.

Авторка цієї історії, звичайно, чудова майстриня соціальної «чорнухи» в сучасній українській літературі, але згадуєш при цьому чомусь про інших діячів iз братніх культур. Так, наприклад, у далеко не гіршого чорнушника Дугласа Коупленда матір сімейства, прокинувшись вранці, подумки перебирає в пам’яті долі своїх синів — немов обмацує зуби язиком.

У Кононенко в романі доленосні поцілунки простіші, без язика. Її підстаркуватий герой, згадавши вночі про сина, встає і підсаджується до монітора. А вже там, на сторінці «Фейсбуку» в хлопця, посеред постів і лайків, зав’язується спочатку беззубе, а потім уже цілком сюжетне спілкування. Що дає початок і роману, і роздумам про істинне обличчя наших доблесних спецслужб.

Справа в тому, що батько в цій заплутаній сімейної історії — гідний син кадебіста, і тому за іронією «цілувальної» долі по-дисидентськи вправно продає Батьківщину за кордоном. А там же як? Помреш зненацька перед згаданим монітором, і який-небудь доброзичливець і заодно вже попутник передасть твоєму синові в Місті семи пагорбів (так, аби знали, іноді зветься Київ) целофановий пакет iз варшавського Duty Free. А в ньому — батьківський рукопис під назвою «Останнє бажання». Раніше історія літератури підкидала нам рукописи, знайдені в Сарагосі, тепер-от ми дізнаємося про них з iнтернету.

Здавалося б, цього разу з минулого у прийдешнє дістається звичайна автобіографія, але саме з неї починається Батьківщина для сина — та сама, яку продавав його татко, емігрувавши на Захід. У якій знов-таки є повний набір жанрово-стилістичних штампів: газета «Правда», НКВС-МВС-КДБ, ЦК ВКП(б) та інші монструозні абревіатури з минулого життя — за радянської влади, і не дуже, тобто, за німців. Як тоді було? Правильно, «німчики-голубчики» панували в Місті семи пагорбів, як не лише в романі Кононенко, але також в оповіданні Анатолія Дімарова. Чи було це кохання, чи цілувалися герої з персонажами в прозі тих далеких часів? І взагалі, Наталонько, чи це була весна, як знов-таки віршувала у німецько-фашистській «Новій Україні» 1942 року відома радянська поетка Інна Христенко?

Відомо, принаймні, одне. Причому, вже не зі «Щоденника» Аркадія Любченка про той «весняний» час. «На стінах спальні була справжня паморозь, — дізнаємося ми з батьківського рукопису в романі Кононенко. — Ми писали на ній гарячими пальцями наші імена. За стінами неподалік іще тлів підпалений підпільниками Хрещатик. Ми реготали з тобою: «Подпольщики — это те, которые под полом или те, которые подпаливают?» рятуючись тим дурним сміхом від жахіть війни».

Таким чином, прагнучи втриматися на хвилі сучасності, авторка роману заграє з сьогоднішніми комунікативними практиками, залучаючи до оповідної канви різноманітні сюжетні ерзаци, якими нібито можна зацікавити молодь. Немовби лише завдяки ним можливе сьогоднішнє спілкування, і якщо в книжці не буде про електронну пошту і соціальні мережі, то її не читатимуть, вважаючи «відстійною». Звідси в нас, згадаймо, численні «мейли до Бога» в прозі та інші «пісні пісні» в поезії.

Що було далі, зокрема, в романі Кононенко, можна, звичайно, дізнатися з самої книжки, і чим обернулося «останнє бажання» автора його вставної новели — бо яким ще штампом можна назвати цю штучну щелепу сюжету? — теж буде неважко. Головне, що в минулому виявляється більше сенсу, аніж в сучасних гаджетах нашої нинішньої долі. І сміх чомусь уже не рятує від жахіть не лише війни, а й раннього вставання і навіть читання книжок на ніч.

Ігор Бондар-Терещенко



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

30.01.2025|22:46
Топ БараБуки: найкращі дитячі та підліткові видання 2024 року
22.01.2025|11:18
Англійське чаювання з Генрі Маршем: говоримо, мотивуємо, донатимо
22.01.2025|11:16
«Інше життя» від Христини Козловської вже в книгарнях-кав’ярнях та на сайті
22.01.2025|09:24
«Основи» перевидають фотокнигу balcony chic Олександра Бурлаки, доповнену фотографіями з 2022–2024 років
20.01.2025|10:41
Розпочинається прийом творів на VІI Всеукраїнський конкурс малої прози імені Івана Чендея
17.01.2025|11:04
Топ БараБуки: короткий список найкращих дитячих і підліткових видань 2024 року
15.01.2025|10:48
FRANKOPRIZE 2025: Комітет розпочав прийом заявок
12.01.2025|20:21
Філософські есе Олега Кришталя крізь призму відгуків
12.01.2025|08:23
«Книжка року’2024». Парад переможців: Короткі списки номінації «Красне письменство»
11.01.2025|21:35
«Де моє хутро»: історія про силу прийняття вперше презентували у Львові


Партнери