Два роки тому це була зовсім інша країна. Тоді, два роки тому, мало хто міг припустити, що на неї очікує. А ось минули ці два роки, два роки втрат, смертей та крові, і час бере своє, і гарячі події застигають, перетворюючись на історію, відходячи в минуле. А з минулим завжди простіше - не так гостро болить, не так сильно заважає.

Скажімо, завтра друга річниця початку подій у Києві. Влада традиційно готується до урочистостей. Звітують, так би мовити. Вони ж інакше не вміють, не навчені. Вони знають, що до річниці треба звітувати. Причому, звітувати бажано про успішну діяльність. Про інше краще мовчати. Хоча мовчати їм не дають, нагадують. Нагадують про загиблих, про поранених, про тих, хто розстрілював. Влада виправдовується, хитрує, переводить стрілки, далі обіцяє. Хоча нові обіцянки лише збільшують кількість питань: півтора роки часу - це вже достатній термін, аби відповідати за свої дії? Себто, за свою бездіяльність. І чи сильно між собою різняться злочинна діяльність та злочинна бездіяльність? І чи справді потрібно нагадувати про необхідність відновлення справедливості? А якщо про неї не нагадувати? Невже ця необхідність відпаде сама собою?

Річ не в зведенні рахунків. Більшості з тих, хто взимку 2013-го протистояв владі, йдеться, певен, не про помсту. Йдеться саме про справедливість. Два роки тому це звучало б пафосно. Сьогодні це звучить чесно. А ось звіти про напружену роботу й ефективні слідчі дії звучать, м´яко кажучи, не надто чесно. Так само як не надто серйозно виглядає все це їхнє показове полювання на відьом. Найпростіше, звісно, перекласти відповідальність за всі біди на тих, хто звалив. Хто в усьому винен? Вірно, злочинний режим Януковича. А з кого цей режим складався? Таке враження, що з самого ВФЯ та членів його дружної родини. Так, ніби вся ця державна машина, починаючи від міліцейських чинів та міських голів і завершуючи членами фракції та радниками при адміністрації потерпали від самодурства великого стернового й бажали всім добра. На кого найкраще повісити всіх собак? Вірно, на якого-небудь харківського перевізника, який надавав автобуси для транспортування "тітушок" . Так, ніби він їх, цих "тітушок", підбирав на зупинках громадського транспорту. Так, ніби хтось сумнівається, де саме сидить головний харківський "перевізник" .

Виявляється, навіть у цій, зовсім іншій країні, країні, яка вже другий рік платить за потребу справедливості щоденними смертями своїх громадян, їм - тим, хто керує та звітує, потрібно нагадувати елементарні речі. Скажімо, про те, що люди не виходили на вулиці, аби вони прийшли до влади. Навпаки - це вони прийшли до влади, тому що люди перед тим вийшли на вулиці.

Схоже, вони все безнадійно забули. І лише на річницю, хочеш не хочеш, доводиться згадувати, доводиться витягувати з сейфів запилені документи, щось пояснювати, якось викручуватись. Мовляв, нічого особистого - просто недостатньо доказів, мало часу, складна політична ситуація. Але робота кипить.

Очевидно, що на результат не доведеться чекати. І результатом навряд чи будуть мирні одиночні пікети стурбованих громадян. Скоріше за все, громадяни просто почнуть бити по фізіономії. Знову ж таки - нічого особистого, просто задля відновлення суспільного діалогу. Адже громадяни нічого не забули. Вони пам´ятають, із чого все починалось. А головне - пам´ятають заради чого.

Логіку чиновників зрозуміти можна - так би мовити, нині, до річниці, проговоримо, наобіцяємо, а там новорічні свята, Різдво Христове, новий бюджет, старі проблеми - затреться, забудеться. Але ж не забудеться, не затреться. Оскільки йдеться, нагадаю, про справедливість. А потреба справедливості терміну дії не має.