Український режисер, до окупації Росією Криму знаний лише у професійних колах, після викрадення російськими спецслужбами й арешту став відомим на весь світ

Відтоді його прізвище згадується передусім як зразок громадянської мужності, незламності, стійкості перед лицем ворога у ворожому полоні. 

Справа проти Олега Сенцова, як і проти інших українців - в’язнів російських тюрем, сфабрикована ФСБ під патронатом Кремля. Голова Спілки кінематографістів України Сергій Тримбач напевне знає Сенцова та його творчість, і він особисто звернувся до Микити Михалкова, близького друга Володимира Путіна і теж відомого діяча кіно, посприяти у звільненні українського митця. Михалков ніби пообіцяв посприяти, але на цьому все скінчилося. Заклики звільнити його звучать від провідних діячів світового кіно й загалом культурної спільноти, причому треба розуміти: переважна більшість цих достойних людей ніколи раніше про Олега Сенцова та його фільм "Гамер" не чула.

Тим часом Олег Сенцов у російській тюрмі бореться так, як дозволяють обставини. Він свідомий того, що має неофіційний статус особистого полоненого Путіна – такий самий, як і Надія Савченко. Тож його доля в руках володаря Кремля. Але навіть із огляду на де-факто безсилля політиків та лідерів громадської думки цивілізованого світу в спробах витягнути Сенцова на волю він донедавна мав вигідніше становище, ніж Савченко. 

Вигода полягала у слабкій, майже нульовій інтегрованості діяча культури в українську політику. Льотчиця на початках теж була лише військовополоненою. Та Юлія Тимошенко, на той час – із статусом реабілітованого політв`язня режиму "регіоналів", включає Надію в список партії "Батьківщина", гарантовано роблячи її народним депутатом.

Так, піар-хід, який мало  чим відрізняється від появи Юлії Володимирівни на Майдані в інвалідному візку під час прощання з загиблими. Проте якби Росія мала бодай мінімальну повагу до міжнародного права, Савченко як недоторкана, як державний діяч іноземної країни, все ж мала б шанс вийти на волю. Двічі в одну річку не ввійдеш, але все ж таки була спроба друга: Надію зробили депутатом ПАРЄ. Депутати ПАРЄ ніде в світі не сидять за гратами – та Путіну плювати й на це, Савченко лишається в полоні. 

На тлі цього Олегові Сенцову донедавна справді щастило: його прізвищем не спекулювали політики заради досягнення власних меркантильних інтересів. Навпаки, його ім’я пов`язували з достойними справами. Наприклад, фільмові покази, збір від яких ішов на підтримку родини та оплату адвокатів. Або – видання книги оповідань Сенцова, здійснене видавництвом "Лаурус". 

Публікацію своєї прози Олег, за словами його сестри Надії Каплан, мріяв бачити давно, і ось тепер ця мрія здійснилася. Ці та інші дії надають полоненому моральну підтримку, що, погодьтеся, дуже важливо. Особливо – для творчої людини. 

І ось тепер – номінація на Шевченківську премію. За згаданий вище фільм "Гамер", створений Олегом Сенцовим у 2011 році, та незавершену роботу над фільмом для дітей "Носоріг". Зрозуміло, що ця номінація – арія з тієї ж опери, що й прогнозоване, але позбавлене всякого смислу депутатство Надії Савченко. 

До речі, для українського суспільства словосполучення "народний депутат" має здебільшого негативний смисл. Аналогічний негатив пов’язаний в адекватній українській культурній спільноті з Національною премією імені Шевченка. І занурення Олега Сенцова, людини, яка ні в чому не винна, в негатив Шевченківки не виправдане нічим. Бо дати Савченко депутатський мандат – цинічний, проте доволі логічний хід, котрий за певних умов міг би бути зробленим на її користь. Натомість лауреатство Сенцова не дасть Олегові нічого. 

І це в кращому разі. Бо в гіршому людина потрапить у доволі некомфортне для творчих особистостей середовище. Не варто тут зайвий раз наголошувати на тому очевидному факті, що Шевченківська премія давно і впевнено дискредитувала себе. Приклад – Іван Федорович Драч, з іміджем "шестидесятника", борця з радянським режимом, одного з фундаторів Народного Руху. Але за нової доби – чоловіком, котрий високо цінив державницькі зусилля Віктора Януковича, був удостоєний сумнівної честі ознайомитися з "поезією" Баті та в прямому ефірі звертався до того, хто допустив смерті на Майдані, "дорогий Ви наш Вікторе Федоровичу". Чи треба бути Олегові Сенцову в одному переліку носіїв Шевченківки із Драчем та подібними до нього – питання відкрите. 

Цинізм і нещирість Шевченківської премії полягає також у тому, що її свого часу не могли дати Олесеві Уляненку. Автор "Сталінки" не підходив… за віком: на момент подання, в 1997 році, письменникові було лише 35 років. Та ситуація склалася критична: не маючи жодного статусу, будучи цілковито й принципово асоціальним, Уляненко, тим не менше, претендував на помешкання як член НСПУ. Тоді під нього, з огляду на вік, створили Малу Шевченківську премію, котра потім тихо канула в Лету. Але, ставши в такий спосіб кимось на кшталт державної людини, Уляненко отримав житло та гроші: половину "великої" Шевченківки.

Вся колотнеча довкола Шевченківської премії насправді – битва за гроші, котрі, за словами багатьох потенційних претендентів, дають, цитата, "просто так". Новітня історія знає лише кілька справді достойних прикладів, коли митці отримували цю відзнаку за заслуги. 

Чи заслужив Олег Сенцов? Безперечно. Але його доля – це доля небайдужого громадянина. І логічно дати йому звання Героя України, якщо вже у нас статус людини визначає якесь звання. А сумнівний статус лауреата не захистить. Книги Олеся Уляненка, теж лауреата, свого часу заборонили в Україні рішенням Нацкомісії з моралі, й це не допомогло митцеві в боротьбі з Системою. 

Й тим більш неприємно, що за інших обставин Олега навряд би включили в списки претендентів на Шевченківку. Впевнений: цьому режисерові було б важливіше просто творити й чесно боротися за призи на фестивалях.

Андрій Кокотюха