В своїй творах він прагне показати внутрішню темряву світу, а не його зовнішню красу. На сьогодні вони перекладені багатьма  мовами, зокрема, українською були опубліковані збірка поезій «Барабани і струни, магістраль і ніч» та роман «Чотири стіни і місто». Мова про сербського поета та письменника Звонко Карановича, який поділився з «Читомо» враженнями від нещодавнього Львівського Форуму видавців, розповів про особисте баченням війни та власний письменницький досвід.

– Які ваші враження від Львівського Форуму видавців 2015 і українців? Коли  українці зможуть прочитати нові переклади Ваших  книг?

– Я люблю Україну і люблю приїздити в Україну. Вже вчетверте я був гостем Літературного фестивалю у Львові і помітив, що організація та якість програми з року в рік лише кращають.

Як письменника мене щиро тішить присутність у програмі багатьох молодих людей. Це свідчить про те, що в Україні високий рівень зацікавлення книжкою. Такі речі заохочують. Щодо перекладу, то зараз триває робота над українським перекладом мого роману «Три картини перемоги». Його вихід планується навесні 2016 року у київському видавництві «Комора». Сподіваюся, це буде нагода знову зустрітися із українським читачем.

Зараз триває робота над українським перекладом мого роману «Три картини перемоги»

– В Україні зараз є інтерес до сербських авторів.  Їхні тексти видають і обговорюють. А чи є в Сербії інтерес до української літератури? До яких письменників, якщо так?

– Як і скрізь у світі, широка читацька аудиторія у Сербії насамперед стежить за тим, що пропонує їй машина пропаганди. Усі купують і читають світові бестселери, любовні та кримінальні романи, посібники з самодопомоги. На жаль, все менше місця залишається для серйозної літератури, для хороших письменників з певних регіонів та країн.

Українську літературу також не оминули суворі закони ринку; у книгарнях практично немає книжок українських авторів. Однак, українська література присутня в сербському культурному просторі. Завдяки багаторічній плідній праці перекладача та літературознавця Алли Татаренко у сербській літературній періодиці систематично з’являються переклади українських письменників, від Юрія Андруховича та Сергія Жадана до нових молодих поетів.

Окрім класиків української літератури, творчість багатьох з яких є частиною обов’язкової навчальної програми, у Сербії все ж найвідомішим є Юрій Андрухович, чий роман «Перверзія» був чудово в нас сприйнятий. Недавно ми мали нагоду приймати автора в Белграді та Новому Саді, де він був гостем Сербського ПЕН-центру в рамках Днів української культури в Сербії.

– Наприкінці дев’яностих Сербія перебувала в стані війни і Ви були мобілізовані до збройних сил. Що Ви тоді відчували?

– Війна – це велика травма, подія, що визначає життя. У моєму випадку це був ще й абсурдний досвід. Мене мобілізував режим, проти якого я був від самого початку. Коли почалося бомбардування, у мене не було шансів уникнути уніформи. Моя родина була розділена, я мусив з’явитися у підрозділ… Звісно, я був у відчаї.

Я пішов на війну з метою повернутись живим і нікого не убити. На щастя, так і сталося, адже я неймовірним чином не був призваний у зони безпосередніх військових дій.

Я пішов на війну з метою повернутись живим і нікого не убити

– Як війна позначилася на ваших текстах? Що ви вже ніколи більше не змогли зробити, що робили до війни? Чи може залишатися письменник аполітичним?

– Поки я носив уніформу, у мене було досить часу роздивитися людей навколо себе, їх поведінку, почути їхні міркування. Цей досвід зміцнив моє песимістичне сприйняття людей. Війна нагадала мені про їх інший бік. Людина здатна на великі й благородні вчинки, але водночас це й «тварина» – примітивна, егоїстична, жадібна, брутальна, найнебезпечніша з усіх створінь на планеті.

Пережиття війни відбилося на моєму писанні, насамперед на тому, як саме я пишу. Я почав набагато більше використовувати іронію, гумор та абсурд. Зараз у світі нема місця сентиментам.

Письменник, котрий сьогодні не послуговується іронією, не бачить справжньої картини реальності. І на мою думку, він не має права бути аполітичним, але це особиста справа кожного.

Одним із здобутків цивілізації є право вибору, так само легітимним правом автора є право вибирати – говорити йому чи мовчати.

– В Україні зараз бум літературу про війну. Чи було щось подібне у Сербії? Яке співвідношення між кількістю і якістю цих текстів? Чи були знакові тексти у сербській літературі про цей досвід?

– У кожній країні після війни стається «вибух» текстів на воєнну тематику. Найсвіжіший приклад – балканські країни, де після завершення конфлікту дев’яностих ринок був наводнений такими книжками. Немовби кожен, хто пише, хоче сказати щось про війну із своєї перспективи. Тут немає нічого нового.

Війна є однією з найзначніших тем літератури, навіть в часи миру. Вся штука – в «історичній дистанції».

Досвід показує, що книжки, написані під час чи безпосередньо після схожих великих подій найчастіше сирі, недостатньо мистецьки осмислені. Часова пауза відкриває кращу перспективу, необхідну для збагнення універсальної істини.

–  Як сталося, що ви стали письменником і написав трилогію «Щоденник дезертира «? Чи й досі ви вважаєте себе в першу чергу поетом?

– Себе я вважаю насамперед поетом. Те, що я написав три романи, означає не зміну жанру, а потребу розповісти про події дев’яностих у Сербії. Колосальна поразка, котрої тоді зазнали космополітично налаштовані покоління, докорінно змінила й моє життя. Я мусив висловитись про ті десять років санкцій, демонстрацій, вербовок, гіперінфляції, чорного ринку, щоденного пошуку виходу з ситуації у боротьбі за життя.

У мене назбиралося надто багато історій з того періоду, котрі я не міг втілити у поезії. Я потребував більшої, ширшої форми. Лише через це я звернувся до роману.

Писання – це фах, якому вчишся, і який вдосконалюєш усе життя

– Досвід журналіста допомагає вам при написанні романів?

– У писанні все стає в нагоді – гарна вечеря, випитий келих вина, погляд на жіноче коліно в автобусі, – будь-який досвід, в тому числі журналістський.

Найбільше допомагає щоденне читання, робота і дисципліна. Писання, окрім усього іншого, – це фах, котрому вчишся, і який вдосконалюєш усе життя.

– Після публікації першої частини трилогії «Більше за нуль» ви стали відомішим. Чи відбулись якісь зміни після цього у Вашому житті? Чи вважаєте ви себе марґінальним поетом?

– Вихід першого роману «Більше за нуль» (2004) був переломним моментом. Я раптом опинився в центрі уваги медіа. Роман пролив світло і на мій тодішній поетичний опус, і люди почали «відкривати» мене як поета. Очікування публіки зросли, відповідальність за сказане стала набагато більшою. Це вплинуло на зміни у мені; я став працелюбнішим, рішучішим, професійнішим. В той час я переїхав до Белграда і здобув статус вільного митця, що дало мені змогу цілковито присвятити себе писанню.

Попри те, що факти, можливо, свідчать про інше, я сприймаю себе як особу маргінальну. Це відчуття, ймовірно, пояснюється альтернативною  візією літератури порівняно до пануючої системи цінностей. Я схильний до неоавангардизму та субкультур, відкритий для експериментів, мене цікавлять рубежі, інший погляд на літературу, що, звісно, ніколи не було й не буде притаманно основній літературній течії.

– Ви багато років були власником музичного магазину. У вас завжди був потяг до музики?Чи пишете ви під музику? Що у вашому плейлисті зараз?

– Гадаю, музика зіграла ключову роль в моєму життєвому шляху. Уже в школі я почав купувати платівки і весь свій вільний час проводив, слухаючи музику. Музика привела мене до літератури, адже через тексти Боба Ділана та Джима Моррісона я відкрив для себе культуру бітників, почав цікавитися американськими андеґраундними поетами, Нью-Йоркською поетичною школою і т. д…

Одне призвело до іншого. А ще музика врятувала мене у дев’яностих, адже завдяки своїй музичній крамниці, котра була чимось на кшталт ментального прихистку, мушлі, до котрої я міг сховатися від буденних бід, війн та політики, я зміг залишитись нормальним серед загальної божевільні. Коли пишу, я не слухаю музику – не тому, що не хочу, а тому, що вона відволікає увагу. Аби сконцентруватись, мені потрібна тиша.

Слухаю я сьогодні все, що вважаю хорошим, без поділу на жанри, від Кертіса Мейфілда * до «Kraftwerk», від Джимі Хендрікса до «Arcade Fire», від «Роллінґ Стоунз» до Фели Куті (Fela Kuti).

Я досліджував музику реґґі (reggae) і шість років пропрацював реґґі-ді-джеєм (reggae DJ)  під псевдонімом Bush Doctor.

– І наостанок – які тенденції зараз помітні у сербській літературі? Чим вона може здивувати світ?

– Я не цікавлюсь літературними трендами. Я збагнув, що просто не встигну прочитати всі книжки, які б хотів. Щодня з’являються нові хороші переклади, сербські та світові класики, усе це треба прочитати або перечитати, а час біжить. Я стежу за окремими книжками чи авторами, котрі цікаві мені.

А сербська література здивує світ, якщо породить таких авторів, як Роберто Боланьйо, Джонатан Френзен, Ласло Краснахоркаї, Мішель Уельбек, Віктор Пєлєвін, Девід Фостер Уоллес, Карл Уве Кнаусґорд – себто авторів, котрі своїми книжками зруйнують наше уявлення про ту літературу, котру ми маємо сьогодні.

Translated in Ukrainian by Olena Kontsevych

Світлини з архіву Алли Татаренко

Микола Петращук