Влітку 2010 року Юрій Андрухович спровокував скандал. В одному з інтерв´ю письменник сказав, що в разі, якщо у влади знову пройдуть умовні «помаранчеві», Криму й Донбасу треба буде дати можливість відокремитися. Тоді значна частина суспільства сприйняла цю пропозицію негативно, розцінивши їх як заклик до розколу країни.

Навесні 2014-го слова Андруховича стали похмурою реальністю. Про ставлення до власних заяв чотирирічної давності і про нинішню ситуацію з проблемними регіонами письменник розповів Forbes із Берліна, де він зараз займається викладацькою діяльністю.

− Після анексії Криму Росією і початку збройного протистояння на Донбасі ви відчули себе пророком?

− Слово «пророк», напевно, занадто гучне. Мені здається, я говорив досить очевидні для багатьох речі. Тобто нічого виняткового. Тодішня бурхлива реакція на моє висловлювання − ось що було дивним, і для мене досить-таки несподіваним. Нещодавно мені роз´яснили, чому вона виявилася такою бурхливою. Я, мовляв, висловив вголос необхідність дуже болісного вибору, який міг перед нами виникнути: або територіальна цілісність ціною «вічного Януковича», або повалення Януковича ціною територіальних втрат.

− Ваші відчуття стосовно власних висловлювань про Крим і Донбас більше схожі на «Я ж казав!» чи на «Краще б я цього не говорив...»?

− Швидше таки перше. Так, я говорив таке. Тобто я сигналізував, так? При цьому я все-таки не хотів допускати варіанту з бойовими діями, я про них не згадував. Мені здавалося, що розлучення можна пройти цивілізовано, без крові. Ось у цьому я, напевно, помилявся. Хоча цілком можливо, що якби до мене тоді прислухалися і сприйняли все сказане набагато спокійніше і конструктивніше, то й до сьогоднішньої ситуації ми підійшли б підготовленими і не залишили б шансів для масового насильства і хаосу.

− Чи не змінили ви своєї думки? Чи не шкодуєте про втрату Криму? Чи є його втрата національною травмою для України?

− Те, що Крим у нас відібрали силою − міжнародний злочин, тобто грубе попрання міжнародного права. І в цьому сенсі я не стільки шкодую про втрату, скільки обурююся нахабством. Той сумнівний референдум було проведено неохайно, поспіхом, вони навіть дату, якщо не помиляюся, двічі змінювали, щоб швидше все закрутити. Про присутність військових із Росії я взагалі мовчу. Про російських громадян, які масово голосували на референдумі, теж.Ось ця, з дозволу сказати, халявність, безпідставність і вселяє певну надію, що у Росії в кінцевому рахунку нічого не вийде. А з приводу національної травми я можу сказати лише те, що Кримом ситуація не вичерпалася, війна триває. Ми маємо справу з незавершеним процесом, і оцінювати його травматичність − справа майбутнього.

− Як тепер бути з Донбасом і Луганщиною? Може, відмовитися від них, та й справі кінець?

− Еге ж, відмовишся тут. Вже, напевно, не вийде просто взяти і відмовитися. Можна, звісно, відступити під ударами російської армії, але це вже точно буде така травма, що мало не здасться. Адже за Донбас уже покладено стільки життів, що в уряду вибору фактично немає.Треба перемагати загарбників, встановлювати свій контроль над усією без винятку територією, відновлювати мирне життя. І ось в умовах цього мирного життя, додам тепер від себе особисто, через якийсь час я провів би там нормальний референдум, чесний, з усіма спостерігачами і так далі.

− Нещодавно в мережі з´явився демотиватор зі знаменитим твітом Мустафи Найєма. Якщо пам´ятаєте, ввечері 21 листопада після відмови Януковича підписувати угоду про асоціацію з ЄС Найєм запропонував зібратися на Майдані − одягнутися тепліше, взяти парасольки, чай, каву... На демотиваторі напис (у перекладі пристойною мовою): «Нічого собі, чайку під парасолькою попили...» Питання ось у чому: так, Євромайдан призвів до втечі Януковича і зміни влади, але також до відторгнення Криму і війні на Сході. То, може, краще було не виходити і потерпіти до чергових виборів?

− Ні, не краще. Не вийшли б тоді, виборів би вже не було. Тобто були б, але їх результат, процитую Юрія Луценка, нам оголосив би не голова Центрвиборчкому, а командувач «Беркуту». 21 листопада Янукович учергове підтвердив, що він «беспрєдєльщик». І що розраховувати на його мирний відхід від влади в результаті чергових президентських виборів − не просто наївно, а смерті подібно. Ось ми і вийшли, бо в таких ситуаціях чим раніше, тим краще.

− Як ви ставитеся до Петра Порошенка? Чи може ця людина забезпечити проведення тих радикальних реформ, які так необхідні Україні?

− Я особисто знайомий з Порошенком, зустрічався з ним раніше, кілька разів під час Майдану.Він людина ділова, прагматична. І це, звичайно, важливо. Але ці риси можуть стати на шляху радикальності − з´являться якісь міркування, мовляв, якось обійти, пом´якшити. А напівреформи, як відомо, не спрацьовують. Не дай Бог Порошенко про це забуде. Активісти, що домагаються сьогодні люстрації, так і пишуть на своїх транспарантах, звертаючись до президента: «Якщо не ти − то тебе».

- На виборах ви голосували за Порошенка?

− Так, за Порошенка. Дуже простий вибір: він був найкращий кандидат. Я ще в лютому, під час Майдану, сказав йому: «Я вас підтримую, і, ви знаєте, серед тих людей, які мені близькі, моїх друзів і колег, тобто людей творчих і мислячих, на вас покладають дуже великі надії». Я це говорив на момент, коли ми ще ні сном ні духом не знали про те, що вибори будуть достроковими і що вони відбудуться ось вже через якихось три місяці. Ну, і не забуваймо, що позитивно спрацювала його домовленість із Кличком. Вона істотно полегшила вибір, в тому числі й мій.

− Перебуваючи зараз у Берліні, яким ви бачите ставлення німців до української ситуації? Кажуть, чимала частина німецької преси, наприклад, багато лівих видань, зараз відкрито симпатизують Росії.

− Насправді Росію підтримують тільки крайні ліві і крайні праві. Тобто по-своєму маргінали, але їх, як і всіх крайніх, усюди чути. Адже в нас теж найгучніші заяви йдуть від «Правого сектору», а потім виявляється, що у його кандидата всього один відсоток підтримки. Так і з німецькими «путін-ферштеєрами» − вони представляють крайні погляди. Я в цьому вбачаю великий прогрес, оскільки Німеччина загалом завжди була русофільською чи що, навіть багато нацистів усе життя захоплювалися Росією. А ось вчора я спілкувався з моєю редакторкою із «Зуркампа» Катаріною Раабе. Вона розповіла, що, за останнім опитуванням громадської думки, політику Путіна відносно України засуджують близько 80% німців. При цьому підтримують близько 17. Це дуже непогана новина, як на мене.

− В останні роки ви писали переважно спогади, есе, публіцистичні колонки, займалися перекладами. Чи можна чекати від вас повернення до фікшн-літератури? Чи є у вас зараз у роботі нова книга?

− Загалом так, але я нічого не хотів би про неї розповідати. До того ж я вляпався в ситуацію з викладанням у Берліні, і це забирає у мене дуже багато часу. Добре, що тільки один семестр, тобто в другій половині літа я вже буду вільнішим і сподіваюся повернутися до рукопису. Добре й те, що Юрію Луценку не дали знову пост міністра внутрішніх справ, а то він усе погрожує посадити мене років так на п´ять, щоб я написав нарешті щось нове.

Юрій Володарський