Саме їй належить ключова роль у поступовому звільненні світу від імперії зла.

По довгих роках блукань песимістичними манівцями я повернувся в оптимісти під час Євромайдану. Якби на ньому не було надії, то як би він вистояв? Йому ж насправді не світило нічого, він мусив програти.

Проти нас були: холод, страх, режим, органічне зрощення криміналітету зі спеціальними службами, прокуратурою та судами, Янукович і його начальник Путін, беркути, ГРУ, ДАІ, апатія, цинізм, найманий Антимайдан, майже всі канали телебачення, особливо російського, нерозуміння й упередженість Заходу, його постійне запізнення та вдаване реагування, європейські ліві, європейські праві (ще одне органічне зрощення), проти нас був – ще раз – "найвпливовіший політик світу" Путін, а з ним незліченні, нічим не обмежені грошові ресурси, потоки, олігархи, люмпени та навіть і кишеньковий Сноуден. Проти нас було так багато всіх і всього, стільки факторів безнадії, що надіятися лишалося хіба що на себе самих, тобто на ближніх, найчастіше на ближніх у дослівному фізичному сенсі – тих, які ось тут і тепер, поруч із тобою, без надії сподіваючись, contra spem spero, продовжували носити мішками сніг та, поливаючи набиті снігом мішки водою, укріплювати свої безнадійні барикади.

На Євромайдані ось це й було головне – ідеалізм, який не хотів рахуватися з безнадійною реальністю. І тим самим її змінював.

Мені згадується при цьому хоча б таке: в ніч на 11 грудня я тільки й робив, що потискав чиїсь надійні руки, які простягалися мені на допомогу. Тієї ночі ми страшенно дбали одне про одного. Це допомогло. Ми не тільки зупинили атаку спецпідрозділів, але й відбили її – фактично голими руками, грудьми і плечима, тілами, живою масою людського опору. Майдан був особливою територією, де часом траплялося диво, а безнадійна реальність відступала коридором ганьби.

Але Майдан не може тривати вічно. Одного дня він перемагає, причому настільки несподівано та багатозначно, що його перемога здається цілком невидною. І слідом за нею обов´язково починається новий виток безнадії. Ми знаємо, ми вже це проходили, нам від неї нікуди не дітися. Ми внутрішньо готові.

Безнадія в пострадянському просторі хронічна і складна, тобто комплексна, багатошарова, вона означає десятки речей одночасно: безнадійно добиватися правди і справедливості, надто ж у судах; безнадійно вірити, що нова влада буде кращою за попередню; тобто безнадійно голосувати на виборах, але не голосувати теж безнадійно; безнадійно сплачувати податки; проте безнадійно і їх приховувати: у потрібний їм момент вони (хто? влада!) обов´язково візьмуть тебе за задницю; безнадійно звертатися до лікарів; ще безнадійніше – до міліції чи навіть пожежників; безнадійно взагалі до кого-небудь звертатися; тим більше – звертатися до журналістів; безнадійно мріяти про краще майбутнє; тобто безнадійно народжувати дітей: будь-які соціальні ліфти давно поламано й демонтовано; безнадійно назавжди залишатись у "цій країні"; безнадійно намагатися з неї виїхати – вона все одно не відчепиться, ніби попсова мелодія з першого-ліпшого радіоприймача; безнадійно народжуватися і безнадійно вмирати.

Успішність президента Лукашенка і неуспішність президента Саакашвілі є в цьому контексті вельми показовими. Це прояви одного й того ж пострадянського синдрому, згідно з яким успішними стають ті лідери, які намагаються законсервувати якомога більше з СРСР. Неуспішними ж – і, що значно гірше – ненависними – ті, які з СРСР намагаються найрадикальніше порвати. Виходить так, що СРСР до сьогодні здатний бити у відповідь, причому болісно. Захочеш від мене звільнитися – ось тобі під дих, погрожує зі свого мавзолею небіжчик СРСР.

Увесь пострадянський простір за довгі, хоч і нікчемно короткі, 23 роки після розпаду СРСР явив собою не більше двох варіантів політичного устрою. Це або простір напівдиктаторів з фактично абсолютною владою, або простір олігархічної сваволі, на якому демократичні зміни лиш імітуються. Іншими словами – всі відтінки та переходи між чорно-сірим і сіро-чорним, або між неодиктатурами та недодиктатурами.

У цьому сенсі Україна є чимось третім – особливим і дивовижним шансом. Саме їй належить ключова роль у поступовому звільненні світу від імперії зла. Подивіться, як багато від України залежить і як багато на неї поставлено, скільки зусиль "найвпливовішого політика світу" з усією його газово-економічною, мілітарною, шпигунською та пропагандистською потугою, з усіма його амбіціями та фобіями, спрямовано тільки на те, щоб її задушити, щоб тільки реалізувати свою улюблену тезу про failed state. Україна ж тримається і навіть не збирається здаватися.

І сьогодні, у ще один день нашої жалоби, поминаючи загиблих на Донбасі наших військових, я хотів би звернути увагу ще й на таке. Так, вони віддали свої безцінні життя, захищаючи країну від зовнішньої агресії та контрреволюції. Але є й вищий, універсальніший вимір їхнього подвигу: вони полягли за ідеал, що ім´я йому свобода, вільне суспільство вільних людей. Ми обов´язково зможемо.