Маючи п’ять книжок у профайлі й «дорослий», виразний і впізнаваний авторський стиль, письменниця давно зайняла окрему нішу в сучасній українській літературі, втім, і досі залишаючись у розряді «молодих» письменників. Цього року у видавництві «Електрокнига» побачили світ «Найкращі часи» Галини Ткачук; про цю книжку, а також про Галиних чудернацьких персонажів і про філософію її письма – в ексклюзивному інтерв’ю для «ЛітАкценту».

– Галю, якось твоє ім’я потрапило до списку 20-ти молодих українських письменників, яких варто почитати. Чи відчуваєш ти себе «дорослим», хоч і молодим письменником?
– До цього матеріалу в мене не було ніяких сумнівів у тому, що я молодий письменник, але потім я замислилася: від часу першої книжки минуло вже десять років, у мене вже п’ять книжок… Для жінок, звісно, добре, коли їх зараховують до «молодих», а все ж… Я давно помітила: молодий письменник – це окремий жанр, я розумію, що поки що в цьому жанрі, але не знаю, скільки б іще хотіла там бути. Мені хотілося б нарешті перейти у просто письменники (сміється).

 – Що для тебе писання: хобі, професія?
– Я думаю, скоріше стиль життя. Професією це назвати складно, оскільки для професії є певні критерії – заробляєш ти цим на життя чи ні. Це ніби сфера життя, в якій так чи інакше перебуваю, ось і освіта в мене філологічна, і сфера діяльності.

 – У твоїй дитячій книжці «Вікно до собаки» мене зачепила ось ця неможливість примирити тягу до мандрів і прагнення спокійного домашнього затишку, втілені в образах мандрівного пса Ласла Здобича й Кицюна Драмали. Який образ тобі ближчий?
– Ласло Здобич і Кицюн Драмала – це як дві стадії маніакально-депресивного синдрому (сміється). Я думаю, в багатьох вони по черзі переважають, принаймні в мене так. Якщо їх контролювати, це нормальний стан психіки. Принаймні для письменника це нормально.

 – Як ти мириш ці дві протилежності?
– У книжці Ласло і Кицюн не зустрічаються, так і в житті.

 – Кицюн Драмала, як мені пригадується, траплявся раніше у вірші… Розкажи історію цього персонажа.
– Кицюн Драмала – це такий львівський персонаж. Його ім’я з’явилося тоді, як ми жили з родиною Захарченків. Малий грався в коридорі кубиками, і хтось із батьків – я не пам’ятаю вже Артем чи Олена – перечепився і сказав: «Ах ти ж кицюндра мала!». Пізніше, коли вийшла «Славка», видавництво «Кальварія» влаштувало нам із Ксенею Харченко гастролі до Львова, і тоді я придумала цього персонажа. Ксеня купила люльку, а до неї була інструкція «Як файчити люльку». Тоді я написала оповідання про Кицюна Драмалу, і воно довго лежало в «Найкращих часах». Відтак я надсилала готові оповідання в різні проекти. Одне з них – про Кицюна – надіслала до антології Сергія Жадана «Харківська барикада» й забула за нього. Вихід книжки якось пройшов повз мене, навіть авторського примірника досі не маю. А потім, коли я вже була в Польщі на стипендії, Анета Камінська укладала мою білінгву («Я та інші красуні / Ja i inne piękności», – ред.), і ті вірші, які я пропонувала, їй не подобалися. Тоді Анета запропонувала включити до книжки мою «поему» про Кицюна Драмалу… (Для мене це було оповідання!) Анета знайшла в антології цю річ і сприйняла її як поему! Зрештою, вона переконала мене, що це поема, і включила її в збірку «Я та інші красуні». Виходить цікаво: Кицюн Драмала виник як персонаж дуже епізодичний, але йому якось вдалося потрапити до трьох моїх книжок! До того ж, в одній це персонаж поеми, у другій – оповідання, у третій – дитячої повісті.

 – Твої персонажі, здається, часто переходять із одного твору до іншого.
– Цікавість полягає в тому, що те, що здається епізодичним, повсякчас виринає, і за ним тебе згодом упізнають. А те, що конструюєш навмисно, лишається непомітним. От, скажімо, як настає лютий, я згадую свою повість «Лютий» (увійшла до книжки «Славка», – ред.). Коли вийшла «Славка», для всіх це була історія Славки з якимось «довіском»; а для мене цей Лютий – якийсь такий персонаж невідомого походження, крайній вияв маніакального синдрому (усміхається), персонаж у постійному діалозі з дитиною, якому на кожному кроці трапляються якісь одкровення, – не знаю, може, я до нього ще повернуся… Він мені здається дуже перспективним. Потім я зрозуміла, що в цьому є щось керуаківське. Це якийсь такий тип інтелігента, дуже ентуазістичний.

– Кицюня з «Найкращих часів» теж належить до типу «керуаківських персонажів»?
– Кицюня? Ні. Коли я писала «Найкращі часи», мені страшенно подобалася ідея евфемістичності: часом буває, що людина говорить одне, маючи на увазі зовсім інше. Йдеться про механізми, які маскують якісь небажані сфери буття. Те ж саме є в культурі традиційній.

– Нещодавно прочитала, що з дитячими письменниками постійно трапляються якісь капості. З тобою таке буває?
– Я ж не розділяю, що от – сьогодні я дитячий, а завтра недитячий письменник. Єдиний час, коли я винятково дитячий письменник, – це зустрічі з читачами-дітьми. Найцікавіше, що зі мною трапляється, – це коли я на таких зустрічах запитую, що хто з дітей написав. Тут, у Києві, один першокласник розповів мені, як написав оповідання про Сальвадора Далі. У Тернополі в когось отак починалася книжка: «Вечір. Тихо дерева шумлять, і я іду». Ну, ось таке! (Сміється.) А якось я виступала в Херсоні в дитячому будинку, до мене підійшов хлопчик і розповів історію. Жили собі хлопець із дівчиною, і вони одного разу завважили, як горить дуже яскрава зірка. Вони підійшли до вікна й побачили, що зірка падає. Хлопець із дівчиною пішли на те світло, і там, де зірка впала, знайшли немовля. Цікаво, як накладаються життєві обставини і творча уява…

– На цих зустрічах із читачами ти колись зустрічала свого, в літературознавчих термінах мовлячи, «ідеального читача»?
– Я не перфекціоніст і не мислю такими категоріями. Мені навпаки подобається, коли пропонуєш продукт своєї творчої уяви й бачиш реакцію: що несподіваніша ця реакція, то цікавіша. Якби читач повністю зрозумів, що я вкладала в текст, було б не так емоційно гарно, як тоді, коли він домислює.

– Мені траплялися різні спроби кваліфікувати твій стиль – то зараховують його до символізму, то до химерної прози… Як літературознавець ти приймаєш на себе якесь із цих визначень? Що тобі ближче?
– І те, й інше було для мене такою несподіванкою, що мені це сподобалося! Я не знаю, під якими «рубриками» подавати свою прозу… Химерна проза – наче непогано… Санченко подав на своєму сайті (avtura.com.ua) під теґом «казки для дорослих». Коли я писала «Славку», це не була дитяча книжка, але багато хто сприйняв її як дитячу… Добре, подумала я, спробую писати для дітей.

– Чому тобі так важливо розвивати в дітей – у людей – фантазію? Тепер батьки, здається, більше схильні розвивати розум і прагматизм, а ти в цей час горою стоїш за уяву. Чому вона важливіша?
– І те, й інше важливе. Розвиток уяви – це те, що може запропонувати мистецтво. Мені здається, це досить практично: вміння подивитися на одну й ту саму проблему з іншого боку, вирішити щось кількома способами… До речі, ти бачила ту новину, мовляв, приїхав багатий американець і почав зваблювати українських дівчат? Цей американець бачить середньостатистичну українську дівчину як таку, котра гарно виглядає і дбає про свій зовнішній вигляд, але водночас зовсім не дбає про свою особистість. Мені прикро, що це не вважається аспектом шляхетності й багатства; якщо ти змушений працювати на двох роботах, ясна річ, ти не будеш читати, а якщо ти заможна людина, то можеш дозволити собі бути шляхетним…

– Не так давно у пресі й соцмережах дуже бурхливо критикували новий «Буквар» – за те, що в ньому багато рустикальних сюжетів, тож діти, які нині переважно проживають і навчаються в містах, не впізнають повсякденних реалій. Твої ж історії та персонажі навпаки – виразно міські. Ти й сама, як видається, дитина міста. Розкажи, за що любиш Місто.
– У «Вікні до собаки», як і у «Славці», дія відбувається в Боярці – це не місто, це топос маленького містечка. Там завжди є момент, коли герой опиняється на лоні природи. Зате наступна моя книжка – дуже міська, дуже київська. Мені було що сказати про Київ. У Києва дуже великий потенціал не прописаний, особливо ж у дитячій літературі. Київ дуже езотеричний. Щоб зрозуміти його, треба знати ці всі особливі місця й «паролі»…

– Це має бути доросла чи дитяча книжка?
– Дитяча. Поки що вона називається «Вечірні крамниці вулиці Волоської». Ідея в тому, що в Києві є вулиця, а на ній – крамниці, що відчиняються тільки після заходу сонця. Це свого роду клуби для зустрічей.

– Давно хотіла запитати: що в тобі є від Білки? :)
– Хвіст! (Сміється.) До речі, в історії про Київ теж є Білка, яка приїхала разом зі скандинавами. Далі обігрується легенда про Білку, що живе на дереві, коріння якого тримає Змій, а на верхівці цього дерева живе Орел. Змій та Орел розмовляють між собою через Білку, але поки вона добіжить від одного співрозмовника до іншого, то забуває, що мала сказати. Парадокс у тому, що Білка – хоч вона й неточно передає зміст повідомлення – все ж таки єдиний спосіб ними обмінюватися.

– Чи існує якась схема, за якою найкраще читати твої книжки?
– Коли я складала послідовність оповідань до «Найкращих часів», то зробила спеціальні картки й відтак їх тасувала. Деякі картки були різних кольорів. Одним кольором було позначено оповідання, пов’язані між собою. Вони мали бути в певній послідовності. Скажімо, «Рукавичка» завершується тим, що дід заходить у рукавичку, а наступна, «Коні», починається тим, що дід помер. Тобто, на перший погляд здається, що «Рукавичка» – казка про те, як звірі знаходять вихід у некомфортній ситуації, рятуючись від холоду в рукавичці, але коли дід там залишається, розумієш, що йдеться про смерть… Виходить, рукавичка була евфемізмом дідової смерті. Ці оповідання можна читати по-різному, однак усередині книжки є певні цикли, і якщо їх читати разом, можна поглибити сприйняття.

– «Коні, коні» – цитата з пісні. Ти, як мені відомо, меломан. У тебе є такі музикальні натхненники?
– Для мене головне не музика, а слова. Дуже часто я беру від пісні інтонаційну або ритмічну складову. Пісня є водночас і музикою, і поезією, а насправді це навіть більше – маленька п’єса. Часто мене надихає формальна організація пісні, те, як вона побудована.

– Коли настануть «найкращі часи»?
– Взагалі, це фраза моєї мами ще з часів мого дитинства. Мені треба було робити уроки, а інші дітки в той час гралися на вулиці. Мене це страшенно обурювало. Мама казала: дітки граються, тому що вони вирішили, буцімто це їхні найкращі часи. А якщо дітки вчаться, значить, їхні найкращі часи будуть пізніше. Найкращі часи – це такий побутовий, доведений до абсурду, штамп. Мовляв, працюйте, а ваші найкращі часи настануть потім.

– Для тебе літературна творчість – це серйозна справа чи більше гра?
– Гра – це насправді дуже серйозна штука. Коли вийшла моя перша книжка, я була дуже горда, мені здавалося, ніби я пишу щось дуже серйозне. Тоді хтось сказав про мою першу книжку цитатою: «Она идет по жизни смеясь». Я обурилася: як? Це ж така серйозна книжка! А потім зрозуміла, що це правда.

Розмовляла Ольга Купріян