Якщо «Вічник» Мирослава Дочинця став два роки тому рішучим кроком автора з популярної публіцистики у жанрову літературу, то минулорічний «Криничар» свідчить про успішне обживання й окультурення письменником новонабутих теренів із прозорим наміром сягнути поп­інтелектуального рівня — недарма рецензіями пішло гуляти порівняння Дочинця з Пауло Коельо.

Зрештою, важко не помітити векторної подібності обох літераторів, оскільки вже у першій літературній спробі «Многая літа...» Дочинцевим ідейним стрижнем було суто Коелівське: «Цілком у твоїх силах зробити, щоб світ довкола став трішки кращим». У «Криничарі» цей мотив сягає апогею: «Шукай радість, чекай радість, твори радість!»

У пресі не бракує порівнянь манери М.Дочинця з письмом інших відомих літератів, та не на всі варто беззастережно взорувати. Скажімо, Олег Коцарєв принагідно згадує Умберто Еко та Милорада Павича (ЛітАкцент, 28.06.2012). Це навряд, бо хоч який безберегий є постмодернізм, «пристебнути» до нього неотрадиціоналістський дискурс мукачівського письменника ніяк. Йому бракує головної компоненти італійця та серба — іронічної гри. М.Дочинець завжди зосереджено­серйозний, як танцюрист, що боїться збитися з такту.

Ця надмірна серйозність свідчить, що наш автор усе ще шукає власний голос і репертуар, імпровізуючи зі шлягерами колег, які здобулися світового визнання. Утім, однозначно вирізнитися йому непросто, бо працює він на щільно залюдненому літературному майданчику, яким є мандрівний роман. Суто репортерський потяг розповідати всілякі бувальщини бере гору над усіма іншими літературними прийомами. «Такі трапунки я годен переповідати безкінечно», — каже один із персонажів «Криничара», очевидний однодумець автора. З десяток яскравих епізодів цього роману можна знайти у збірці газетних есе «Курси крою і життя. Рецепти маленьких щасть» (Мукачево: Карпатська вежа, 2012). Але у «Криничарі» авторське завдання набагато амбітніше: не калейдоскоп «маленьких щасть», а рецепт всеохопного людського щастя.

«Щастя — це бути очима і вухами Господа», — ось формула від Дочинця. Такий стан, взагалі­то, дається кожному в дитинстві («там і досі моє серце»), та зберегти його дано одиницям. Проте решта може повернутися до втраченого раю через сувору школу виживання. Фізично­екзистенційне виживання — сюжет «Вічника». В основі ж «Криничара», сказати б, філософсько­економічний шлях навернення. Головний герой цього твору — такий собі Дейл Карнеґі ХVІІІ століття.

На перший позір — несподівана апологія багатства, та коли пильніше придивитися, то видно, як давно ця тема непокоїть автора. Вже у книжці­ембріоні «Многая літа...» є таке: «Гроші не головне. Але й здобути без них головне важко. Гроші не приносять щастя, але без них ще більше нещастя. Як ти до грошей — так вони до тебе». У «Криничарі» ж гроші піднесено до статусу своєрідного дао; про них слід думати, «як про найдорожче, найрідніше... Гроші — суть енергія, що дає людині можність». Гроші — як йога, як її осердя — прана («уречевлений різновид тієї енергії»).

Під таким ракурсом роман — так само виразно дидактичний, як і попередні твори автора, — стає такою собі школою для майбутніх олігархів, меценатів, всіляких шукачів щастя і навіть для чесних податківців. І головне — все можливо (знову привіт Коельо!). Суть книжки: «Господь думає про нас, але нашими головами». А найкраще тренування для голів, свідчить Карнегі­Криничар, — «книжки, що вирівнювали його розмисли і, як тверді приступки, піднімали до ясних істин».

Отака­от добра мотиваційна література від автора з багатим словниковим арсеналом і засвідченим умінням плести з того розмаю вигадливі тексти, де звичні слова раптом яскравіють дивними сенсами, а вербальні екзоти — органічно посідають позірно буденні позиції. Проте, «не важить, як чоловік стоїть і як він іде. Важить — куди йде і куди приходить». Мирослав Дочинець у «Криничарі» вже дійшов товариства кращих письменників сучасної України. І схоже, збирається далі.

Костянтин Родик