Літературний дайджест

03.06.2011|07:52|"День"

Андрій Курков: «Не треба плутати туризм з еміграцією»

«Український буржуазний націоналіст, який пише російською мовою» і «найкращий москаль в українській літературі».

 

Хоч як це дивно, але обидва ці напівсерйозні-напівжартівливі епітети стосуються однієї людини — киянина Андрія КУРКОВА, котрий є одним із найвідоміших сучасних українських авторів у світі. Нині його книжки перекладені тридцятьма трьома мовами, а в листопаді 2011 року, коли в постреволюційному Тунісі вийде бестселер «Пікнік на льоду», до переліку можна буде додати і тридцять четверту — арабську. І, в принципі, це не межа. Є куди рости, адже ще стільки країн залишаються неохопленими! Щоправда, каже письменник із посмішкою, не в усіх із них видають книжки, а люди — читають. У розмові з «Днем» Андрій Курков розповідає про особливості просування вітчизняної літератури за кордоном, ознаки дегуманітаризації суспільства і про почуття власного комфорту в Україні.

УКРАЇНСЬКЕ ЛІТЕРАТУРНЕ ЄВРО-2012 У ФРАНЦІЇ

— Пане Андрію, нещодавно, 23 квітня, ви відзначили 50-річчя. Які літературні подарунки читачам і собі підготували з цієї нагоди?

— До мого 50-річчя у видавництві «Фоліо» вийшла книжка «Форель a la ніжність», куди ввійшли прозові тексти, з них деякі раніше ніде не публікувалися, а також колонки, які я писав для газет «Хрещатик» та «Известия в Украине» впродовж 2005—2010 років. Думаю, з часом підготую окрему збірку публіцистики, есеїв і подорожніх нарисів, за які не соромно.

— Як вважаєте, чим зумовлений світовий інтерес до вашої творчості? Що цікавить, скажімо, німців, французів чи японців у книгах українського автора — незвичні теми, захопливий сюжет або просто місцева екзотика?

— Ви знаєте, в іноземну літературу можна потрапити в якості «екзота», тобто саме представника певної країни, або як представнику світової літератури. У закордонних книгарнях, у Німеччині чи Англії, є окремі полиці за алфавітом, за прізвищем автора і є шафи, де написано «Аргентина», «Росія», «колишній Радянський Союз» чи «Балкани». Це означає, що пропоновані книжки орієнтовані на людей, які цікавляться саме цими країнами. Мені, слава Богу, не довелося на таких полицях постояти, адже мої видання виставляють за алфавітом, а нині навіть більше — у Франції та Англії є книжкові полички з прізвищем Курков.

— Свого часу вам доводилось довго переконувати видавництва звернути увагу на ваші твори, розсилати в редакції численні їхні примірники й навіть продавати книжки на вулиці. Згодом ви стали успішним на Батьківщині й у світі, досягнувши цього самотужки. А як, на вашу думку, держава повинна займатися просуванням власної літератури за кордоном? Чи це все-таки клопіт насамперед комерційних видавництв?

— Якщо країна опікується своїм іміджем, то вона повинна займатися і сучасною музикою, і сучасною літературою, створювати для того окрему інституцію. Наприклад, у Латвії є Національний Інститут книги. І коли видавці з маленької країни не мають грошей поїхати у Франкфурт на виставку, то на стенді інституту будуть представлені їхні книжки, і самі видавці теж зможуть приїхати туди. Є система пропаганди літератури як частини власної культури. А в нас нікого не цікавить імідж України. Єдине, на що спромоглася держава, так це на Спритка і Гарнюню за 100 тисяч доларів. Звісно, на приватному рівні є ентузіасти. Це і Микола Кравченко з видавництва «Нора-друк», і Анетта Антоненко з «Кальварії»... Тобто, є люди, які хочуть просувати українську літературу за кордоном, за власний кошт їздять на міжнародні виставки і пропонують авторів. Але якби держава брала участь у цьому, було б легше і швидше.

— Ви активно популяризуєте не лише власну творчість, але й набутки молодших колег — допомагаєте їм порадами, майстер-класами, контактами, їздите з ними в регіони на зустрічі з читачами. Кого із сучасних українських авторів ви могли б порекомендувати вітчизняним і зарубіжним видавцям?

— Ми разом з Анеттою Антоненко, Миколою Кравченком та Іриною Дмитришин із Парижа плануємо провести у Франції, у місті Коньяк, перший фестиваль, присвячений сучасній українській літературі. Уже про це домовлено, але потрібно, щоб було перекладено мінімум шість авторів. Поки що маємо чотирьох, нині готується до виходу книжка п’ятого письменника — Сергія Жадана, а також ведуться переговори про переклад Марії Матіос. Фестиваль запланований на листопад 2012 року, він відбудеться у будь-якому разі, тому що, якщо в нас не буде шістьох авторів, то доведеться робити захід, присвячений Україні та Грузії, але хотілось би, звісно, окремий.

«ЧИТАЧІ, ДЛЯ ЯКИХ Я ПЕРШ ЗА ВСЕ ПИШУ, МЕШКАЮТЬ ТУТ, В УКРАЇНІ»

— Наскільки активно письменник Андрій Курков нині переймається суспільно-політичним життям і як реагує на процеси в державі? Що вам не подобається в сучасній Україні?

— Багато речей не подобаються, і я пишу про це колонки, виступаю на радіо. У країні відбувається фальсифікація демократії та боротьби з корупцією. У принципі, йде дегуманітаризація суспільства, влада знається на грошах, економіці й не розбирається в гуманітарних питаннях. Прозорою ознакою цього стало те, що спочатку Шевченківську премію вивезли з Києва, з оперного театру, і зробили церемонію вручення в Каневі. У 2011-му навіть не президент вручав її, а «великий знавець української літератури» Микола Азаров. Усе це показує, що країна форматується як бізнес, а не як держава.

— Наслідуючи інтонацію одного технічного кандидата на президентських виборах-2004, хочеться жартома сказати: «Пане Курков, ваша дружина — англійка». Чому ж ви тоді не перебираєтесь жити за кордон, наприклад у Лондон, на відміну від місцевих олігархів, які скуповують собі найдорожчу нерухомість, готуючи плацдарм для відступу?

— Ну, я ж не олігарх.

— І все ж, що вас тримає в Україні?

— Я тут живу і тут виріс. Київ — це моє місто, а Україна — моя країна, в якій я себе комфортно почуваю. Скрізь в інших місцях я відчуваю себе за кордоном, де завжди цікаво, але не треба плутати туризм з еміграцією. Мені дуже подобаються Норвегія, північ Росії (Архангельська, Вологодська і Мурманська області), Франція, Швейцарія, Південна Корея. Однак читачі, для яких я перш за все пишу, мешкають тут, в Україні.

— Де ви зустрічали найбільш незвичну читацьку публіку?

— Дуже незвичні норвежці, вони такі наївно-допитливі, як діти. Пам’ятаю, у перші рази, коли я приїздив на зустрічі до них, мені доводилось пояснювати, що тут я пожартував. Норвезькі читачі по-доброму наївні, тому що вони не зіпсовані цивілізацією і «совком», бо, скажімо, поляки, серби й боснійці розуміють будь-який мій гумор і, звісно, їм легше. Німці мої твори сприймають добре, але на іншому тлі, адже у них не має власного гумору взагалі, крім двох письменників. Французи, в принципі, розуміють все на 100%. Німці трошки складні, вони люблять переводити смішне в серйозне, проте це пояснюється різницею в менталітетах, і саме тому інколи книжка має різні переклади однієї назви.

Сергій Шебеліст



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери