Василь Шкляр – український письменник, критики величають його «батьком українського бестселера».. У його творчому доробку чимало відомих книжок, як от «Ключ», «Кров кажана», «Елементал»… Недавній його роман «Чорний ворон» відтворює одну з найдраматичніших і найбільш замовчуваних сторінок української історії – боротьбу українських повстанців проти окупаційної влади в 1920-х роках. Головний герой роману – холодноярський отаман на прізвисько Чорний Ворон – воює проти більшовиків, які окупували Україну й запроваджують у ній свій лад... За цю книжку панові Шкляру пророчать Шевченківську премію.

Василь Шкляр відповів на запитання УНІАН.

СЕРЕД ТИХ, ХТО ФІНАНСУЄ ЕКРАНІЗАЦІЮ МОЄЇ КНИЖКИ, БІЛЬШЕ РОСІЯН І ЄВРЕЇВ, НІЖ УКРАЇНЦІВ

Пане Василю, вас називають найголовнішим претендентом на цьогорічну Шевченківську премію за книжку «Чорний ворон» . У цьому творі “брати-росіяни” постають у негативному, іронічному світлі. Гадаєте, за сьогоднішньої влади, яка вважається проросійською, вам дадуть цю премію?

Мені нема чого виправдовуватися за цю книжку. Вона сама себе відстоїть.

А щодо того, як хто її сприймає, то скажу, що «Чорного ворона» треба читати з відкритим серцем. Хто не може читати з відкритим серцем, нехай читає її з калькулятором, тоді він побачить, що там негативних героїв більше серед українців, ніж серед інших націй.

Зараз іде збір коштів на екранізацію «Чорного ворона». Серед людей, які надсилають гроші, більше росіян і євреїв, ніж українців. Це ті люди, котрі прочитали цю книжку з відкритим серцем, зрозуміли її. А якщо хтось упереджено її сприймає, то це їхні проблеми.

Гадаю, багатьох, у тому числі й українських критиків, вразило, що я називаю речі своїми іменами. Це чесна книжка! Якщо є якась гіперболізація, то це згідно з моїм романтичним жанром, де я показую ворога крізь призму сприймання тодішнім українським населенням.

Ну не могли люди цю ординську навалу сприймати з якимось симпатіями.

Чи вважаєте гідним українського письменника приймати премію з рук пана Януковича, враховуючи антиукраїнську політику сьогоднішньої влади?

Премію присуджує не Янукович, а Шевченківський комітет. Для мене, крім того, що важливе саме ім’я Тараса Шевченка, дуже вагомим є факт визнання холодноярських повстанців героями. Їм давно треба було віддати ту шану, на яку вони заслуговують. Це були молоді хлопці, які написали на своєму чорному бойовому прапорі «Воля України або смерть», залишилися вірними цьому девізові до кінця.

Чи повинні робити сьогодні письменники щось більше, ніж писати книжки, на вашу думку?

Українські письменники завжди робили більше, ніж писали книжки. Сьогодні вони також це роблять – і повинні робити. На жаль, у підневільних націях письменник завжди брав на себе роль проповідника. Це шкодить чистому мистецтву. Художній твір не повинен бути тенденційним, бо політичні наголоси йому завжди шкодять.

Українські письменники мусили це робити, бо вони завжди брали на себе роль політичних діячів, просвітян і провідників нації.

Сьогодні ми весь час бачимо й чуємо письменницький протестний голос проти безчинства, що твориться в нашій культурі й політиці. Звісно, що вони не йдуть до Холодного Яру зі зброєю в руках, бо зараз інша ситуація.

ХЛОПЦІ ПРАВИЛЬНО ЗРОБИЛИ, ЩО ВІДРІЗАЛИ ГОЛОВУ ПАМ’ЯТНИКУ СТАЛІНУ

Що думаєте про відрізану в Запоріжжі голову пам’ятнику Сталіну?

Я схвалюю цю акцію. Вважаю правильним те, що хлопці-тризубівці взяли на себе сміливість зробити це, і ще й у цьому зізнатися.

Символіка окупаційного режиму, як і будь-яка чужа символіка, несе негативну ауру. Досі триває боротьба між українством і його ворогами.

Коли прийшла теперішня влада, Юрій Андрухович сказав: у нього виникло враження, наче все, що було досі ним написане, не має значення. Усе було марно... У вас теж таке враження?

Ні, у мене немає такого відчуття. Певне сум’яття природне в такій ситуації, але ніщо не робилося даремно. Це точно. У нас, слава Богу, література досить сильна… Я завжди дивуюся, що література така самодостатня, нам за неї ніколи не соромно.

Ліна Костенко дуже добре сказала у своїй книжці «Записки самашедшого», що оборону тримають мертві. Але завдяки нашому ставленню до тих, на чиїх могилах проросла наша мета, ідея. Якби живі того не відчували, то не було б і тієї оборони. Тож ніщо не пішло намарне. Не пішла намарне жодна краплина крові, пролита за нашу незалежність.

До речі, як вам остання прозова книжка Ліни Костенко, яка наробила стільки галасу?

Добра книжка. Я багато чув різних думок серед письменників… Можливо, дехто чекав чисто художнього твору й раптом побачив, що це публіцистично-есеїстичний твір. Я прочитав його з задоволенням. Пані Ліна зробила такий собі загальнонаціональний щоденник. Тобто те, що ми всі лінувалися зафіксувати, вона зробила за всіх нас.

Книжку сприймають по-різному. Наприклад, я читав з певним смутком, дружина моя, читаючи, багато сміялася. Коли таке різне сприйняття, це свідчить про високу якість тексту.

ЮЩЕНКО – ЦЕ ПЕТЛЮРА, ТИМОШЕНКО – СКОРОПАДСЬКИЙ, А ЯНУКОВИЧУ НЕМАЄ АНАЛОГІЙ

З ким би ви порівняли українську владу? Чи було щось подібне в нашій історії?

Ці аналогії вже й оскому набили... Починаючи з того ж Грушевського, який став символом нації, а потім виявилося, що він був навіть поганим істориком. Тобто хронікером він був непоганим, але історик має робити висновки з тих історичних фактів, які він вивчає. Якби Грушевський усвідомлював історію справді глибоко, то знав би, що Україну треба починати будувати з власної армії, бо Росія рано чи пізно піде війною і втопить у крові нашу незалежність. А він дуже покладався на московську «демократію».

Про того ж Винниченка, який колись був заборонений, ми теж думали, що це людина особливого українського тіста. Потім виявилося, що він схильний до зрад, компромісів і взагалі короткозорий як політик.

Щодо Петлюри, то слушно мені якось історики зауважили: «Ти Петлюру не чіпай. У нас є три особи, які стали символами боротьби. Це Мазепа і мазепинці, Петлюра – петлюрівці й Бандера – бандерівці» Власне, саме так називають сьогоднішніх справжніх українців. Але Петлюра теж робив багато помилок. Петлюра – це, так би мовити, Ющенко. А Тимошенко – це Скоропадський.

А Янукович тоді хто?

Януковичу я не бачу точних аналогів. Можливо, треба пошукати не серед самостійників, а серед радянських вождів.

НИНІШНІ ДОБРІ ВІДНОСИНИ З МОСКВОЮ – ЧИСТИЙ МІФ

Чому нинішня влада не зуміла захистити Українську бібліотеку в Москві та українські організації в Росії?

Це для мене дивно, дуже... Тому що ці речі не вкладаються в ту фразеологію, яку проголошує сьогодні влада – про добрі відносини з Москвою. Як на мене, те, що сталося з бібліотекою, – ще один зухвалий виклик з боку Москви, мовляв, нам усе одно, хто там у вас керує, ви все одно будете під нами. Я дивуюся… Хоча, чому тут дивуватися?..

Ось ви критикуєте владу, то виходить, за логікою Литвина, ви – раб, бо це, мовляв, рабська звичка - критикувати?

Хто б говорив про рабську звичку, та тільки не Литвин... Знаєте, це щось таке абсурдне, що й не знаю, як коментувати. Якраз мовчання – рабство, а не навпаки.

Чим, по-вашому, роман Василя Барки «Жовтий князь» про Голодомор виявився таким небезпечним, що його нинішня влада руками чиновника Табачника виключає зі шкільної програми?

Я теж із великим подивом почув, що вилучають зі шкільної програми «Жовтого князя»... Натомість вивчатиметься так звана українська російськомовна поезія. Це теж один зі злочинних дій Табачника.

Барка ж визнаний світом! Хоча в Україні він так і не був належно оцінений. Його тричі висували на Шевченківську премію, але Барка так і не отримав її з таким ось знаковим, етапним твором для України. Та Барка повернеться, обов’язково повернеться.

СПРАВА СТАЛІНА Й ГІТЛЕРА – ПРОГРАНА, А СПРАВА БАНДЕРИ – ВИГРАНА

Дмитро Павличко якось сказав, що доки Ленін бовванітиме на бульварі Шевченка, доти українці не стануть справжніми українцями?

Правду каже Павличко. Ідеться не тільки про того, що навпроти Бессарабки. Усіх їх треба прибрати. Нам лукаво кажуть, що це пам’ятники історії, вони все одно мусять бути.

Усе це від лукавого. Усю чужу, диявольську символіку ми мусимо якомога швидше прибрати. Допоки вони стоятимуть, ми перебуватимемо під його впливом, відчуватимемо приниження.

Великий мудрець був батько українського націоналізму Микола Міхновський. Уявіть собі, ще в 1900 році він сказав, що нація, яка не визволиться до настання демократії, практично шансів не матиме. Через те так поспішали справжні українські патріоти, ідеологи, шукаючи визволення під час воєн. Героїв звинувачують, що вони співпрацювали якийсь час із фашистами… Та хоч із самим дияволом, аби лиш звільнити свою країну від окупанта. Тепер ми бачимо, наскільки був Микола Міхновський мудрим, бо в умовах демократії поновлювати історичну справедливість дуже важко.

Ті, хто прийшли до влади, говорять різні дурниці про Бандеру, Шухевича. Вони забирають Героя в Степана Бандери, водночас ставлять пам’ятник Сталіну. І ніхто не каже про головні висліди тих подій: воювало два тоталітарні режими в особах Сталіна й Гітлера. Хтось ще сміє сперечатися, хто кращий, хто гірший, а правда в одному – справа Сталіна програна й засуджена всім світом, країна, яку він будував, розвалилася. Справа Гітлера програна і засуджена всім світом. Справа Бандери й Шухевича, які воювали проти тих і тих – виграна, їхня ідея втілилася в незалежну Україну. А тепер цих переможців сміють засуджувати.

Останнім часом кажуть, що десь у 2060 році процес зникнення української мови стане незворотним. Що ви думаєте з цього приводу?

Це спеціально закидають такі провокаційні тези. Наша мова існуватиме довго, принаймні допоки існуватиме Україна. Я за своєю природою песиміст і теж бачу великі загрози. Знаю, що такої України, за яку пролили ріки крові – своєї і чужої – наші герої, уже ніколи не буде, на жаль.

Українське село – основа нації – абсолютно знищене. Таким, як воно було – з традиціями, глибиною душі, - уже ніколи не буде. Та все одно говорити, що українська мова зникне, - це все одно що сказати: зникне українська нація. І чим більший опір відчуватимуть українці, тим більше вони консолідуватимуться.

Звісно, якщо москаль до тебе звертається своєю мовою і ти йому відповідаєш його ж мовою, що часто в українців буває, то через якийсь час українська й справді може зникнути. Бо українська нація зараз слабка. Мій брат вивів таку формулу: один москаль ставить на місце п’ять хохлів. Тобто якщо збереться шість чоловік, і серед них буде один росіянин, то всі українці переходитимуть на російську мову, і навіть між собою переходять на російську. З цього боку, я справді відчуваю велику загрозу.

То українську мову треба заносити в Червону книгу, як каже Олег Скрипка?

Ні, її не треба заносити в Червону книгу, бо Червона книга для такої, як українська, – дуже принизливо. Її просто треба відстоювати щодня. На жаль, українська нація – наче створена для такої перманентної боротьби і коли б раптом їй усе дали, то ми б не знали, що з цим робити.

В інших розвинених націях письменник займається суто мистецтвом. А українські письменники 99 відсотків сил віддають на те, щоб українці залишилися українцями.

КРИМ КРАЩЕ ВІДРІЗАТИ, ЯК ХВОРУ НА ГАНГРЕНУ НОГУ

За що сьогодні має бути соромно українцеві, на вашу думку?

За те, що ми вже згадували: за пам’ятники Сталіну та подібним до нього, за приниження нашої гідності. Комуністи, українофоби не просто вшановують своїх кумирів, а роблять нам нахабні, відверті виклики. А ми не можемо дати на них адекватну відповідь. У цьому найбільший сум.

Мене днями запитали: «Ну хоч щось є позитивне в цієї влади?» Я подумав, мабуть, позитивом можна назвати те, що вперше на кіно виділено 130 мільйонів. За ці гроші вже можна зняти кілька фільмів. Звісно, за голлівудськими мірками, то й на один замало, але кілька малобюджетних стрічок зняти можна.

Але ці гроші можуть піти не на українські фільми, тому про позитиви говорити зарано.

А як ви ставитися до того, аби Донбас і Крим від’єдналися від України, якщо вони цього захочуть?

Це я називаю філософією розпачу. Я ці думки висловлював ще на початку 90-их років. Зараз їх ще раз артикулював Андрухович і здійнявся великий галас.

Можливо, популяризувати цю думку не варто, але філософія розпачу продиктована об’єктивними речами. Якби провести кордон відповідно до результатів президентських, то Україна була б менша територіально, але це була б повноцінна держава. Тут навіть розмов би не вели про те, скільки залишилося жити українській мові...

Так, давайте погодимося, Крим ніколи історично не був українською територією, і якщо нація хвора й не може перетравити, освоїти цю територію, то її краще позбутися. Це все одно, коли в людини гангрена ноги, і щоб усе тіло не захворіло, - її просто відрізають.

Колись до маленької Литви хотіли приєднати Калінінградську область. Уявіть собі Литву і величезну область. Литовці відмовилися, вони кістьми готові були лягти, аби їм не збільшували територію. Вони знали, що це загроза їхній литовськості.

Тому не треба жити мріями “від Сяну до Дону”.

Якщо ці “неукраїнські” регіони від’єднаються, то Росія вже ніколи не становитиме серйозної загрози Україні.

Розмовляла Оксана Климончук