Деякі «культурні подарунки» — від ХХI сторіччя, яке набирає розбіг, — разом з вами й згадаємо…

ГАРРІ ПОТТЕР, ЯКОМУ ЦІЛОГО СВІТУ МАЛО. 2000-ні — час чарівника зі школи Хогвардс... «Літературного сина» фантазерки Джоан Роулінг. Ображена й покинута, вона вирішила написати цю книжку як порятунок від самотності (й як засіб прогодуватися)... У результаті отримала все, про що може мріяти починаючий літератор, і навіть більше. Нині місіс Роулінг — на 620-му місці в списку найбагатших людей планети. Вона «крутіша» за королеву Єлизавету II. Доходи від книжок, картин і комп’ютерних ігор і в майбутньому убезпечать її від бідування. Десять років її «очкарик» (із «таємницею» за пазухою) тримав людство у твердих руках. І хоча перша частина епопеї опублікована в 1997-му, саме 2000-ні створили «культ Поттера» і «паралельний світ Поттера». «Поттероманія» спалахувала щоразу, коли очікували виходу нового роману або всім миром готувалися до прем’єри екранізації «за мотивами». Гаррі, без перебільшення, виявився «новим героєм чарівного часу». Судячи з тиражів і касових зборів. Найкраще в ньому — «примушування» до дружби. Все-таки головне це, а не магічні трюки. Поттерові намагалися дорікати в неоднозначному впливі на незміцнілі уми. Мовляв, чорна магія. Втім, «ті» діти за десять років виросли. І невдовзі вже «їхні» діти підсядуть на можливе продовження пригод поттерівської династії. Принаймні Роулінг не сказала «ні».

ГЛАМУР, ЯКИЙ «ЦАР ЗВІРІВ». В англійській слівце має безневинні значення: «шарм», «привабність», «чарівність». Та 2000-ні утрамбували «гламур» як новітню «форму існування» най-най... Тих, до кого нам із вами не дотягтися. Гламур — паралельний світ. У ньому штучність замінює істинність, а глянець заміщує душу. Він спокушає з обкладинки, з реклами в «ящику». Гламур підносять мало не як новий «стиль». З ранку до ночі годуючи обивателя безліччю телепрограм про «світле життя» одноклітинних організмів з різноманітних паралельних «красот». Якщо «там» гламур став лише одним з різновидів проживання сильних-пересичених, то «тут» він просто-таки проситься в якийсь із розділів нашої вічно вдосконалюваної Конституції. Тому що простір гламуру в першу «декаду» явно вичавлює простір здорового глузду.

ЛЕДІ ГАГА, ЯКА СПІВАЄ. Скупе на яскраві творчі особистості ХХI століття народжує тим часом персонажів «синтетичних». Але по-своєму принадних і дражливих. «Замісницею» співачки Мадонни (поп-ікони кінця ХХ століття) на цьому проміжку часу стає Стефані Джоан Анджеліна Джерманотта. Вона ж — Lady Gaga. Новітнє захоплення людства. Її усвідомлена кар’єра почалася зовсім недавно, у 2006-му. Тоді ж вона взяла в оборот «фішку» з пісні Queen — Radio Ga-Ga. Була собі Стефані Джоан… а стала раптом — Леді. Восени 2008-го починається її велике гастрольне паломництво у світ. У 2009-му злітає практично на всі існуючі хітпарадні вершини. Торік (у вересні) її обізвали «королевою скачування», бо її треки почали користуватися найбільшим попитом. А в березні 2010-го YouTube радісно рапортував: 100 000 000 — це число користувачів, які жадають дивитися її кліпи. Феномен екстравагантної і зрештою нічим не примітної дівчини — в її іміджевій і музичній еклектичності. І в досить легкій засвоюваності «продукту». Здатна на всілякі витівки, вона розраховує якомога довше затриматися на поп-олімпі.

3D ІСТЕРІЯ, ЯКА ЗМІНИЛА ПРОКАТ. Київський стереоскопічний кінотеатр, що існував у радянський час на схилі Дніпра, навряд чи міг уявити, що... Що минуть десятиліття — і об’ємна картинка (яка викликає у глядача ілюзію глибини) видаватиметься в кіно за небачене ноу-хау. Касовий мегауспіх об’ємного «Аватара» Джеймса Кемерона (2009, 166 хвилин) змусить більшість кінотеатрів гарячково обзаводитися 3D устаткуванням, бо такий диктат ринку. Нині «тривимірна графіка» і «3D кінематограф» — буденність прокату. Багато проектів, запущених рік-два тому, терміново переформатовуються в 3D. Останній «Гаррі Поттер» улітку 2011-го також очікується в тривимірному сприйнятті. Навіть такі старі хіти, як «Титанік» Джеймса Кемерона, екстрено «препарують» під нову технологію.

ЕЛЕКТРОННА КНИЖКА, ЯКА, МОЖЛИВО, ВРЯТУЄ ЛІС. Помітні рухи в цьому напрямку почалися років за два до початку нового тисячоліття (перші масові електронні книжки: пристрої з монохромними LCD екранами). А в 2007-му розвертається, без перебільшення, «бум» навколо електронних книжок. З’являються екрани «з технологією електронного паперу». До небачених чудес доходить технічний прогрес, і хоча, як кажуть, елкнижки поки що поступаються в успішності смартфонам і КПК, все одно бурхливо зростає кількість елчитачів... Адже в такому «чтиві» є певна перевага: як хочеш, так і змінюй розмір шрифту, зберігай хоч тисячі книжок в одній «обкладинці». Знову ж таки — ліси від вирубування менше постраждають, якщо елкнижки почнуть читати поголовно. Але й паперові не швидко вимруть (подібно мамонтам). Тактильного відчуття від паперової книжки, її естетичного сприйняття жодною електронікою не заміниш!

ДЕМ’ЄН ХЕРСТ, ЯКИЙ ПРОДАВ ДУШУ «ЧЕРЕПУ». Один з найпомітніших і піар-успішних представників «актуального мистецтва» початку ХХI століття, безперечно, цей... Син механіка і католички, хуліган і екс-наркоман (сам признався!). Він же — і з Пінчуком на приятельській нозі. Ще в 90-ті Херст помітно виставляється. Але в 2000-ні він же гіперактивно збагачується. У вересні 2000-го в Нью-Йорку його персональну виставку відвідали 100 тисяч людей. І там-таки розмели мало не всі його роботи. «За чотири роки тут буде місто-сад!» — очевидно, сам собі тоді сказав Херст. І в 2004-му аж за 12 млн. доларів продав одному американському колекціонерові свої твори. «Співець смерті» таким чином перетворив своє існування на «райський сад». У 2007-му — новий фурор. Херст створює зворушливу скульптуру For the Love of God: череп, усипаний діамантами. Вартість твору — близько 100 млн. доларів. Щоправда, до кінця «нульових» Херст, очевидно, задумався про вічне: мовляв, не в грошах щастя. І пообіцяв, що більше не лякатиме людей такими цінами і не мучитиме звірів у формальдегіді, повернувшись... до пензля і полотна... Сам сказав!

ДЕН БРАУН, ЯКИЙ «ОЖЕНИВ» БОГА. Тяжке життя Господа нашого, Ісуса Христа, виявилося в нульові ходовим товаром у книжковому бізнесі. Це проникливо відчув середньої руки письменник (а також музикант і журналіст) Ден Браун, який у 2003-му обдарував людство «Кодом да Вінчі». Романом десятиліття. Не літературні чесноти тут запорука успіху. А зухвалість і белетристичність у підході до деяких апокрифів. Браун (слідом за окремими маловідомими авторами) доволі виразно артикулював: Христос — мужик іще той! І жінок достойних любив! І відправив у погоню за чашею Грааля банду негідників і поліцейських. До них одразу (вже на екрані) приєдналися Том Хенкс, Жан Рено, Одрі Тоту. А Браун, спокушений успіхом, згодом узявся за масонські ложі. Однак такого гучного успіху «Втрачений символ» у 2009-му вже не мав.

DJ АРМІН ВАН БЮРЕН, ЯКИЙ ЗАНУРЮЄ В «ТРАНС». Під час наших недавніх місцевих виборів один зі «стовпів» Луганської області вирішив ощасливити майбутнього виборця... І кинув клич: луганчани, а кого з улюблених музикантів-виконавців ви б хотіли побачити в наших пенатах? Мовляв, скажіть, а я привезу виборцеві улюблені ляльки. Люди добрі в Інтернеті й склали «книгу замовлень» для цього політика-виконавця. Яке ж було потрясіння, коли в чарті луганського всенародного обожнювання не виявилося Кіркорова, Баскова, навіть Пугачова ледь вскочила в десятку, а пальму лідерства зірвав... Діджей з Нідерландів Армін ван Бюрен! Симпатичний молодик інтелігентної зовнішності народився в музичній сім’ї, обожнював Жана-Мішеля Жара і комп’ютер... У десять років, очевидно, зрозумів, що комп’ютер і принесе йому багатство. І помалу почав створювати музичні програми на радіо (У 2001-му запустив в ефір двогодинне радіошоу A State of Trance). Згодом затягує у свої «транс-мережі» дедалі більше шанувальників. І в 2000-ні як із рогу достатку на нього посипалися різноманітні премії. Протягом останніх чотирьох років авторитетні видання називають його DJ №1 в усьому світі. Він тріумфально гастролює не тільки в Європі, а й в СНД. Нещодавно цей діджей зібрав переповнений зал виставкового центру на Лівому березі Дніпра, зануривши багатотисячну
аудиторію в якісний транс.

РОБЕР ЛЕПАЖ, ЯКИЙ ДИВИТЬСЯ В ГУБИ. Найдорожчий театральний режисер сучасності (у прикидці на «нульові») живе... і де він тільки не живе. У Канаді, Парижі, Москві (частенько). Робер Лепаж — постановник з канадською пропискою і всесвітнім «паспортом». Людина світу. У своєму житті випробував себе в кінематографі, драматургії, опері, сценарній справі. Ставив програми для Пітера Гебріела. Не без його знахідок вражали видовищними дивами майстри з Цирку Дю Солей. Проте всесвітній фурор найбільше пов’язаний з його авторськими спектаклями 2000-х.
«Зворотний бік Місяця», «Проект Андерсен», «Ліпсінк», «Блакитний дракон», інші роботи. У цей період його ім’я мимоволі утверджується як «головне» у світі театральної режисури. Людина в його спектаклях як молекула у Всесвіті, як звук у планетарній симфонії. Наприклад, «Ліпсінк» («Золота Маска» як найкращому іноземному спектаклю в Росії) триває близько дев’яти годин. Сама постановка — поєднання різноманітних прийомів кіно, театру, музики, цирку, світла, кольору, звуку... Режисер іноді досягає дивовижних нюансів: йому до нестями важливо почути «шепіт» губ... І частіше не слово, а саме шепіт і визначає зміст деяких його постановок.

НОВА ДРАМА, ЯКА ЗОБРАЖУЄ ЖЕРТВИ. Початок кожного нового століття — так чи інакше — висуває і свою «нову» драматургію. «Нову» щодо вже устояної «хрестоматійної». Драматурги різних країн, звичайно, не об’єднувалися за прикладом пролетарів. Але теми, мотиви й деякі образи різних «нових» п’єс цього періоду багато в чому співзвучні. У творах Мартіна МакДонаха (Ірландія), Марка Равенхілла (Британія), братів Прєснякових або Івана Вирипаєва (Росія) та багатьох інших людині відведено спеціальне «місце». Про яке Чехов не міг помислити. А Горький, цей сказав би: на дні! Справді, це місце — часто в смітнику, на звалищі. Це нібито людська «територія», але більше їй підходить назва відомої телепередачі — «У світі тварин». Такі вони всі дикі, нещасні й пропащі... «Каліка з острова Інішмаан» МакДонаха, Shopping & Fuking, «Зображуючи жертву» або «Тероризм» Прєснякових, «Липень» Вирипаєва... У цих п’єсах людина постійно «на межі» — нервового чи фізіологічного — зриву. Ніколи їй дивитися на «небо в діамантах». Є заняття й цікавіше...
Олег ВЕРГЕЛІС, Ольга КЛІНГЕНБЕРГ, Катерина КОНСТАНТИНОВА