Відомий у Києві письмен­ницький будинок, що на Богдана Хмельницького, 68, рекордсмен за кількістю меморіальних дощок — тут їх аж двадцять вісім. Така першість була зрежисована історично, адже саме за цією адресою в різні роки мешкали чи не всі найвідоміші українські письменники минулого століття. Їм, атлантам і титанам української літератури, присвячено чимало літературознавчих розвідок, статей, бібліографічних довід­ників... Але персональні секрети цих людей, переконані дослідники Станіслав Цалик та Пилип Селігей, зберігає саме будинок на Богдана Хмельницького, 68. У своїй кни­зі «Таємниці письменницьких шух­ляд» вони спробували привідчинити двері до тих проблем, страхів, переживань мешканців Роліту (абревіатура від «будинок робітників літератури»), які залишилися поза увагою бібліографів та істориків. Книгу, що вийшла у серії «Невідома Україна» видавництва «Наш час», фінансово підтримала Фундація імені Івана Багряного (США).

«В офіційних джерелах багато даних, які не збiгаються, — говорить Станіслав Цалик. — Тож при підготовці цієї книги у нас виникало багато питань. Треба було знайти людей, які у цьому будинку живуть, і ці питання у них з’ясувати. Такою людиною, яка вперше люб’язно нас запросила в гості, був письменник Олег Микитенко, син прозаїка і драматурга Івана Микитенка. Він справжній ветеран Роліту, в’їхав сюди шестирічним хлопчиком ще в 1934 році й живе тут безперервно, їхня родина навіть не виїжджала з Києва під час війни. Це жива енциклопедія цього будинку, чоловік має просто феноменальну пам’ять». Усього ж автори поспілкувалися з сотнею свідків подій, про які йдеться в книзі. Про багатьох, на жаль, сьогодні доводиться говорити вже в минулому часі...

За словами Пилипа Селігея, вони були просто вражені, настільки багато таємниць приховує історія української літератури. Власне, її саму можна переповідати, мандруючи будинком на Хмельницького, 68. Двері тут, уже звісно, сучасні, з домофонами–кодами, але сходи автентичні, саме ними заходили до свого парадного літератори. Ось квартира № 1, тут мешкав Михайло Стельмах. У квартиру №2 з Житомира переселився Іван Кочерга, після того, як став переможцем конкурсу драми у Москві. А у цій квартирі, №6, Максим Рильський написав «Пісню про Сталіна», яка врятувала йому життя... Ось помешкання №31, тут більше року, відчуваючи, що за ним ось–ось мають прийти, спав у штанях Микола Бажан. «...не хотів виглядати нещасним перед своїми екзекуторами — стояти в спідній білизні й безпомічно намацувати в темряві окуляри (він з дитинства недобачав)». Тут же, у квартирі №31, Бажан зізнався своїй дружині, що покохав іншу...А в кабінеті квартири Олеся Гончара сьогодні все так, як і було за його життя, зберігся і той самий стіл, за яким класик написав свої легендарні романи «Тронка», «Собор», «Людина і зброя», «Циклон»... «Удосконалював текст до безкінечності, — згадує дружина, Валентина Гончар. — Правив навіть друкований твір. Друге видання, третє...»

Переселяючи сюди письмен­ників, визнаючи їхню, так би мовити, приналежність до державної еліти, влада не забувала вказувати, хто в цій країні господар. Так, після десятирічних сталінських таборів ордер на квартиру в цьому будинку отримав Остап Вишня. Гумориста поселили... в «пролетарській» частині з кух­нею 1,5 метра та вузьким вікном на першому поверсі. До речі, у цьому ж будинку мешкав і той самий О. Полторацький, який 1934 року надрукував публічний донос «Що таке Остап Вишня»...

Аби занурити сучасників в атмосферу тих буремних часів, книгу «Таємниці письменницьких шухляд» презентували у стилістиці 30–х років минулого століття. Енергійні комсомолки у червоних хустках, НКВДисти у шкірянках, конвоїри зі штик–рушницями... Сама презентація відбувалася у форматі суду трійки, який тоді, як відомо, і вершив долі тисяч людей. «Щоб узятися досліджувати складну тему «Митець і тоталітаризм», треба бути мудрими і сміливими людьми», — визнала онука Остапа Вишні Мар’яна Євтушенко, яка на цьому суді виступала «свідком». Герої ж книги Цалика та Селігея — Улас Самчук, Юрій Яновський, Олександр Корнійчук, Павло Тичина та інші — на «судовому засіданні» були присутні у спогадах родичів, які ті часи переживали так само вразливо і неспокійно.

Людмила Олтаржевська