Що ж, «Україна – химерна країна», як сказав буквально днями сам автор, і про специфіку ціноутворення тут можна говорити довго.

Думаю, видавництво впевнене в тому, що бренд «Жадан» спрацює, не надто помилилося: книгу з великою долею вірогідності придбає більшість фанатів письменника, навіть ті, хто вважає, що його поетичний геній поширюється максимум на малу прозу, а в великій епіці пробуксовує вже на початкових елементах композиції. Зазначу принагідно, що, скажімо, безсмертній «Депеш Мод» це свого часу абсолютно не зашкодило – повість упевнено охрестили знаковим для українського постмодернізму романом і розібрали на цитати. А такий успіх, погодьтесь, випадає далеко не кожному сучасному українському письменникові.

Я свідомо згадую тут про «Депеш Мод», оскільки, як би не було виграшно заявити, що порівняно з цим твором Жадан у своїй творчості суттєво виріс, що точок перетину не так вже й багато і що проблематика значно поглибилася, тексти безперечно пов´язані між собою. Насамперед впадають в око ті ж таки композиційні збіги – скажімо, концепт дороги як основа розвитку дії чи  позасюжетна вставна історія. Однак вони не мають першочергового значення, адже при бажанні у романі можна знайти безліч авторемінісценцій, які не знижують художньої вартості (у цьому плані більш дражливим є питання з другою частиною «Ворошиловграду», котра виникає, коли дія, в принципі, добігає кінця, - чи то задля збільшення обсягу, чи то як наслідок подій у Харківському парку Горького, на які автор не міг не відгукнутися).

У «Ворошиловграді» діють інші персонажі, в інших умовах, ніж у «Депеш Мод», а проте нова книга, безперечно, є продовженням тієї історії, котру Жадан шість років тому впровадив у вітчизняний культурний дискурс. Йдеться, звісно, про міфопоетику автора, до котрої можна ставитися по-різному, а проте важко переоцінити. У контексті цієї міфопоетики навряд чи варто говорити про якийсь «соцреалізм», хоча він нібито й зголошений в анотації до роману. Реалістичними тут є  хіба деталі інтер´єру і часом – пейзажу, однак у цих декораціях відбувається стільки містичних і типово жаданівських штук, що вважати це реалізмом можна, тільки вживши ті таблетки, які приймали персонажі:  «…В долині горіли апельсинові вогні, пропалюючи туман навколо себе… Несподівано я помітив унизу, на схилі, якийсь рух… Було незрозуміло, хто це, якісь дивні істоти, майже безтілесні, чоловіки, що ховали в легенях згустки туману… Коли й вони пройшли, із туману почали виринати темні постаті, взагалі ні на що не схожі. В одних на голові були баранячі роги, обмотані стрічками й золотим папером, в інших тіло було покрите густою шерстю, ще у когось за спиною шурхотіли індичі крила… Корови йшли, тягнучи за собою борони, на яких лежали сліпі змії й мертві бійцівські пси»  тощо.

Перепрошую за довгу цитату, можливо, не всі тут відчувають священний трепет від апокаліптичних візій письменника, але ті, кому залежить на стилі автора, можуть бути спокійні – свою насолоду від читання вони отримають у повному обсязі. Жадан шаманить, Жадан пробуджує духів минулого і проводить свого персонажа з неприємним ім´ям Герман Корольов тією дорогою, котрою рухалися персонажі «Депеш Мод», щоправда, з іншою метою.

Рецензенти вже відзначали, що «Ворошиловград» - це суто модерністичне письмо, причому закорінене в українській традиції. Блукання здичавілим українським Сходом абсурдністю й небезпечністю нагадують поневіряння Слобожанською Швайцарією персонажів Майка Йогансена, особливо в моменти, коли Германа пронизує відчуття природи, єдності з усіма стихіями, світом живих і світом мертвих… Але зараз тут може виникнути чергова довга цитата, тому утримаюсь.

Модерністичною є не лише поетика Жадана, а й його світосприйняття – насамперед щодо  засадничої для зламу ХІХ-ХХ століть ідеї смерті Бога/батька. Саме про смерть вітчима («полегшений» варіант батька) мусять повідомити своєму другові персонажі «Депеш Мод», котрі, як справедливо зазначила свого часу Тамара Гундорова, подібно до більшості персонажів сучасної літератури, перебувають у ситуації бездомності і безбатьківства. Персонаж «Ворошиловграду» намагається подолати бездомність, однак безбатьківство залишається незмінним –  тут автор знищує також матір як символічний образ (сцени похорону в першій частині), заміщуючи його образом іншої жінки – традиційно старшої або більш досвідченої, що навчає «пацанів зі спального» любові і відкриває сенс життя та смерті.

Біблійні паралелі для роману є не меш важливими, ніж соціальні. Якщо розглядати образи батьків як символічну проекцію на творчість автора концепту Святої Родини, то образ Ісуса/сина нівелюється тут до рівня портрету, котрий подибуємо в найрізноманітніших місцях – як не у сусідстві з портретами Леніна і Тараса Шевченка, то у вигляді наколки на спині хлопчика-трансвестита в Сингапурі. Власне, це і є чи не найреалістичнішим мотивом роману, бо точно відображає здискредитованість релігійного дискурсу в сучасному суспільстві. Персонажем, котрий заміщає Ісуса в романі, є загадковий брат Германа, який зникає ще до початку дії, залишаючи небезпечний спадок – автозаправку на дикому сході (типологічна паралель Вознесіння:  брат Германа виїжджає до Амстердаму – міста, котре, згідно з найпоширенішими уявленнями, вважається раєм легалайзу).  

Тоді, як сам брат перебуває у місці вічної насолоди, Германові він залишає пройти неприємну ініціацію (чергове заміщення imitatio Christi - наслідування Христа): відстояти автозаправку перед рейдерськими нападами. Тим більше, що й вік у Германа відповідний – 33 роки. У репліках персонажів постійно простежується ідеалізація брата – він, буцім, був сміливим і непохитним, і він, мовляв, легко подолав би нападників. Тож Герман, закономірно, здобуває відчайдушну рішучість триматися до кінця, тим більше, що шляхом із відносно благовлашованого Харкова до Ворошиловграду з ним відбуваються незбагненні речі, котрі пробуджують забуті спогади й відчуття.

Тут варто наголосити на цілковитій умовності простору – Жадан не пише про реальний Ворошиловград, як і ні про жодне інше конкретне східноукраїнське місто. Його цікавить цілком містична територія, «небесний Ворошиловград», топос самопригадування і повернення до тих істин, котрі, як стверджується наприкінці, є важливішими за віру – «це вдячність і відповідальність».

Сама дорога до Ворошиловграду скоріше нагадує посмертні митарства душі – не даремно першими, кого зустрічає Герман на своєму шляху, є загадкові мурини в червоному автобусі. В образі муринів (або ефіопів) середньовічні книжники уявляли бісів, котрі висувають душі перелік скоєних за життя гріхів, розлученій із тілом. Одначе ж проходження митарств не обов´язково приводить до раю – так і Ворошиловград виявляється далеко не небесним градом, а скоріше філією пекла або ареною для передапокаліптичних подій (тут можна згадувати моторошний футбольний матч між «Меліоратором» та газовиками, в якому здобула перемогу команда, що складалася з давно покійних друзів дитинства Германа; поїзд із самотнім пасажиром, монгольських біженців у степах України та інше).

Зайве говорити, що всі події на заправці також суто символічні. Автор показує нам, як прості ворошиловградські (повторюсь, умовне визначення; їх можна було б назвати воїнами світла, але це звучатиме занадто по-голівудськи) пацани об’єднуються перед загрозою рейдерської атаки й відстоюють Германову (читай: народну) власність. Вони розділили спільну відповідальність; головною істиною, котру пізнає Герман, є простий принцип:  «триматись один за одного, відбиватись від чужих, захищати свою територію, своїх жінок і свої будинки» .

Чи ж відбулося цілковите повернення? Видається, що ні. Говорячи біблійною мовою, персонажі «Ворошиловграда» успадковують землю (чи то перемагають пекло), але не опановують неба. Герман повертає забуте відчуття домівки, але не повертає відчуття синівства. Небесний Отець чекає своїх синів, голодних і вічно п’яних студиків із «Депеш Мод», котрі виросли лузерами (звісно, з погляду обивателів та воротил бізнесу), однак час піднятися жовтою цегляною дорогою до неба ще не прийшов. У фіналі роману проповідь пресвітера виявляється лише фокусом із запальничкою, а Жадан залишає за собою можливість продовжити історію митарств душі простого пострадянського лузера в нових реаліях доби. У наступному романі.

Сергій Жадан. Ворошиловград. – Харків: Фоліо, 2010.

Тетяна Трофименко