Гертине дитинство минуло на Донеччині (неподалік Горлівки), оскільки її мати була депортована в СРСР. Згодом закінчила університет у Тимішоарі (West University), де вивчала румунську і німецьку літературу. Працювала перекладачем на заводі та вихователькою в дитячому садку. Давала приватні уроки німецької. І… втрачала роботу через відмову співпрацювати з таємною поліцією — секурітате. 1982 року опублікувала німецькою свою першу (спотворену румунською цензурою) книжку «Низини». У 1987-му разом із чоловіком Ріхардом Вагнером переїхала до ФРН… Є автором багатьох поетичних і прозових творів, есе. 2008 року Спілка письменників Швеції включила збірник Г.Мюллер «Король вклоняється і вбиває» у число десяти найкращих книжок останнього часу, написаних жінками…

…За тисячі кілометрів від України в Сеулі життя подарувало можливість зустрітися з німецькою письменницею, яка була почесним спікером на одному з літературознавчих конгресів…

«Чого вартує моє життя? Таке питання ніколи не може прийти зсередини за часів тоталітаризму, воно має бути накинуте ззовні — інтелектуалами, письменниками. Лише долучившись до іншого світу — демократичного, стабільного, я вперше поставила собі таке запитання, — каже Герта Мюллер. — Коли до нас у дім приходили друзі, як найкращий подарунок вони приносили книжки…»

Герта розповідає, що в Румунії ще за часів Чаушеску нервові зриви були для неї нормою. Вона весь час боялася лише одного — не збожеволіти і щоб система не оголосила її психічно хворою (згадаймо подібні українські «акції» — наприклад, життєвий шлях дисидента і літературознавця Леоніда Плюща, якого радянська система оголосила божевільним і сховала у психлікарні).

Сьогодні для Герти Мюллер найважливіше — надати голос тим, хто був позбавлений цього права за диктатури. Знедолені депортовані люди — ось мешканці її божевільно-соціалістичного світу. «Соціалістична система — це система, в якій кожен повинен брехати. І я змушена була обманювати систему. Та головне інше… Хай як сильно обманюєте ви систему, вам усе одно ніколи не вдасться її перехитрувати, вона зажди матиме зиск із вашого життя», — зауважує письменниця.

Есе Мюллер, прочитане на конгресі в Сеулі, розпочиналося як довга сага, орієнтована на епічність і недраматичність. Хоча назва була вельми загадкова — «Перукар, волосся і король». Виступ Мюллер був вільний від двозначності, бінарного розподілу світу на Добро і Зло. «Добро ніколи не існує в чистому вигляді», — зазначає авторка, а зло — це проекція добра. Це те, що часто виростає з добра.

Під час виголошення есе вона згадала про вбивство курки — для того, щоб приготувати з неї суп. Герта ще в дитинстві мала різати курей… І цей момент тепер не викликає в неї ані найменшої відрази чи жаху. «Вбивство курки — ніщо порівняно з тим, що я мала пережити». На думку письменниці, кожна людина переживає моменти жаху; тільки коли черговий момент жаху перевищує за своєю силою попередній, тоді те, що було до цього, більше не видається моторошним. Людина звикає до жахів і поводиться так, наче це природно. Зміни настають тоді, коли все суспільство опиняється в тоталітарних лапах диктатури. В такому разі єдине, що може робити людина, щоб залишатися вільною, — це казати «НІ!». «Ні» — єдине слово, здатне захистити нас від несправедливості, — переконана Герта Мюллер.

Коли людина починає «розмовляти» з тоталітарною дійсністю, вона поступово починає приймати ці жорстокі й викривлені правила гри. Тоталітаризм і диктатура — спрути, які з допомогою навіть самої мови здатні проникати в людську свідомість і знищувати в людині можливість залишатися людиною. Коли цю можливість знищено, залишається тільки травмована свідомість, яка все життя так і не зможе оговтатися від цього «історично-психологічного зґвалтування».

***

Нобелівська лауреатка видається світовій спільноті людиною замкнутою, складною. Ці риси — результат пережитих історичних жахів у Румунії за часів тоталітаризму і диктатури Чаушеску. Її батько служив у військах СС, а її матір було депортовано в СРСР на територію України з території Румунії. Навіть зовнішній вигляд Герти — завжди чорне вбрання, яке обтікає надзвичайно тонку жіночу фігуру, — підсвідомо асоціюється з простором якщо й не смерті (Танатосу), то принаймні якогось екзистенціального мовчання.

Герта Мюллер — письменниця, яка працює на магістралі однієї теми: переживання тоталітарного досвіду, втеча від моторошних привидів історичного минулого. Її героїня — це жінка, котра ніяк не може розпрощатися з кривавими тінями історії, котра прагне вибудувати нову мову, нову ідентичність, але й цей процес знову ж таки видається занадто травматичним.

Теми депортації — центральні для неї. Не випадково Нобелівський комітет мотивував своє рішення щодо Герти Мюллер словами «зі сконцентрованістю поезії й відвертістю прози вона змальовує життя знедолених». Це — лейтмотив Герти Мюллер, яка й досі, здається, шукає себе в цьому світі.

Раніше про знедолених писав Віктор Гюго, а тепер — вона, румунка німецького походження Герта Мюллер.

Її виступ на конгресі в Сеулі був фактично спробою розповісти світові (у залі були присутні близько тисячі учасників із сотні країн світу) про своє життя. Не ховаючись від минулого, а відкриваючи його відверто й щиро — тільки так людина може звільнитися.

Ми в Україні звикли ховати наші проблеми і біль від стороннього ока. Герта ж переконана: «Вільна людина — лише та, яка не боїться розповідати про всі сторони свого життя». Минуле має бути озвучене. Тінь можна перемогти лише словом, а темряву — світлом. В мовчанні тінь розростається до обрисів жахливого монстра.

Герта Мюллер у кількох реченнях дає зрозуміти, чому для неї так важлива символіка «короля» (шахового і не тільки) і волосся: «Я так ніколи й не навчилася грати в шахи. Я все життя боялася короля. Дідусь вирізьблював королів із чорного й червоного дерева. Він їздив у інше село, щоб грати в шахи. В нашому селі ніхто не вмів грати на рівних із ним. Але я боялася шахів усе життя. Вони асоціювалися в мене з жахливою тоталітарною дійсністю. Король — це символ деспотичної влади. А все моє життя минуло порізаним на дві смуги — червона й чорна. Все своє життя я тікала від короля. Спочатку я навчилася вбивати курей, нічого не відчуваючи. Цей досвід можна порівняти з чоловічим голінням — ти просто щоранку виконуєш цю процедуру, неосмислено й автоматично. Бо жах цього вбивства перекривав інший жах від усієї дійсності, в центрі якої був король. Паноптикум днів і смертей — так я би схарактеризувала моє життя в Румунії в дитячі й молоді роки. Я пригадую, як молоді солдати поверталися з війни сивими. Вони полишали біле, як сніг, волосся на землі, омитій кров’ю. Волосся і король — символи війни і диктатури, коли людське життя не вартує нічого. З того часу все чуже стало для мене смертельно небезпечним. Чуже — це антонім не до відомого, а до непевного, я не можу довіряти чужакові. В диктаторській країні чим менше волі має індивід, тим більше його життя подібне до відкритого пагорба, за яким пантрують з усіх боків. Це життя у в’язниці. Держава стежить за кожним там, де людина не має особистісних свобод. Усе це — тінь мого минулого. Мені навіть не потрібно бачити більше ці жахи, щоб спогади знову прилинули. Жах — це тінь, яка весь час поряд із тобою за твоєю спиною і в твоїй голові. І ця тінь приносить тільки чергові руйнації та самознищення».

Десь усередині свого тексту Герта використала віршик, подібний до дитячої лічилки, тільки з моторошним підтекстом:

…and the king bows slightly

and the night came as always on foot…

(…і король вклоняється чемно,

і ніч підкралась, як завше…)

Ніч і король, темрява і диктатура — у свідомості письменниці екзистенціально межові стани перемішалися з фізичними явищами. Вона живе сьогодні, щоб розповісти про жахіття минулого.

«Жити, щоб розповісти про це» — формула Гарсіа Маркеса, мабуть, цілковито відповідає й життєвому стилю Герти Мюллер.

Дмитро Дроздовський