Протягом оповіді всі вони — письменник, художник і їхня квартирна муза на ім’я Ельза — мордуються по малосімейних кімнатах, п’ють і нестямно злягаються, але така вже непідробна правда життя на шахтарському Сході. Загадати щось на завтрашній ранок частенько буває складно, тому не дивно, що повість «Szereletek» у цій книжці — не що інше, як щоденник, розписаний за суворими трудовими буднями пияка і коханця.

Загалом з писань Олега Солов’я вкотре дізнаєшся про те, що над будь-яким митцем завжди тяжіє дамоклів меч божевілля: він змушений рятуватися від безумства постійними творчими актами, які скріплюють зворохоблену душу. Щойно він припиняє творити, як перетворюється на безумця, або тікає в алкоголізм, наркоманію, любов. Утім, існують печалі, які не лікуються щоденною смертю, бо їх набагато легше полікувати життям і його переінакшеною мрією. Тож часом навіть буттєві фіаско, ці дорогоцінні подробиці життя — спідниця, панчохи, ром-кола на «протизаплідних» устах Ельзи — автор змушений віддавати комусь із героїв власного твору — тому, хто зазнає поразки замість нього. Хоч, здається, за кожним героєм завжди стоїть ще свіже авторове кохання. Себто віра і надія в те, що воно зникне разом зі смертю згаданого героя.

Звісно, буття героїв збірки «Ельза» — надзвичайно складне і навіть творче, але з погляду пересічного читача воно все одно видається аномальним. «Я завше був схильний всю цю меланхолію записувати на рахунок погоди, — виправдовується герой повісті «Танцююча зірка». — З роками розумію, що все набагато складніше». Справді, з роками приходить бажання цілком серйозно, а не по-українськи, пояснити причину власного невдоволення самим собою. Мабуть, саме через це у прозі Солов’я з’являються саморобні теорії, банальні зауваження і не менш тривіальні прогнози. «Якщо взяти теперішню українську або й світову літературу, відому мені у перекладах, — філософствує герой повісті «Szereletek», — і поставити запитання: а що ж направду відбувається? — то можна сягнути доволі сумного висновку, а саме — стосовно занепаду художньої літератури». Словом, одне з двох: або літературу наш герой читає «неукраїнську», або щось не так зі «світовими» перекладами. Бо якщо сьогодні друкують такі відверто депресивні речі, як «донецька» проза Солов’я, то про який занепад можна говорити?

Ігор Бондар-Терещенко