У видавництві «Нора-Друк» вийшов найвідоміший трилер Марека  Краєвського «Смерть у Бреслау» – перша книга із серії про детектива Мокка. А  за кілька днів до старту цьогорічного Форуму, завдяки оперативності видавництва «Піраміда» світ побачив український переклад вроцлавсько-львівської передвоєнної детективної історії «Голова Мінотавра», яка уже встигла стати бестселером у Польщі. (Над усіма трьома україномовними виданнями Краєвського працювала харківська перекладачка Божена Антоняк). 

Зі слів автора, «Голова Мінотавра» – це розповідь про кровожерну бестію, яка кружляє завулками Львова у пошуках невинної жертви, як міфічний мінотавр, який блукав у понурому лабіринті і пожирав дівчат.

Розпочинається розповідь 1939 року у Львові із жахливого вбивства єврейського хлопчика. Та вже незабаром з’ясовується, що історія серії вбивств почалася ще у 1937 році традиційно у німецькому місті Бреслау. Тоді на вокзалі знаходять тіло убитої дівчини…  А далі детектив Мокк, який розслідує цю справу їде у Галичину, де знайомиться з місцевим слідчим Едвардом Попєльським.  Попєльський є комісаром поліції, мешкає на вул. Крашевського (нині – Крушельницької), з видом на сад Єзуїтів, а нині парк Костюшка та університет Яна Казимира тобто ЛНУ ім. І. Франка. Вдівець, який разом із кузинкою, красивою і розумною жінкою, виховує 17-річну доньку, яка постійно створює йому купу проблем…

Марек Краєвський, твори якого у світі перекладені на понад десяток мов, вважає написання криміналів своєю професією, а себе називає літературним ремісником. Просто з мосту, без ноти сорому чи навпаки зухвалості у голосі, попиваючи запашну львівську каву, заявляє, що пише заради грошей…

– Дія попередніх п’яти книг з циклу історій про детектива Мокка відбуваються у довоєнному Бреслау, тобто Вроцлаві. Як Мокк потрапив до Львова і чому саме сюди?
– Коли я вперше потрапив до Львова два роки тому – місто мене зачарувало. Воно було ідеальною, і цікавою водночас, сценографією для кримінальної інтриги. Я ходив у потемках львівськими вуличками, завулками, подвір’ячками – це все творило архіцікавий антураж для мене як автора криміналів. Тож одразу зрозумів, що дія наступної книги відбуватиметься у Львові. Вже через рік я повернувся сюди на запрошення мера міста. На той час роман був майже готовий, залишалися лише «люки» в епізодах, де детально описується Львів. Аби заповнити ці прогалини, я багато ходив містом, шукав, фотографував, питав, а ввечері у готелі записував свої враження. Одне слово, досліджував територію. Під час написання роману інформацію про Львів  брав здебільшого з Інтернету, тому хотів пересвідчитися, що написав саме, так як воно є насправді, мусив усе зверифікувати. Усіляко допомагали мені у цьому львовознавець Ілько Лемко, Петро Радковець, а також молоді люди з Центру міської історії Центрально-Східної Європи. Останні, зокрема, скопіювали для мене багато цікавих матеріалів, хоча б наприклад стару телефонну книжку…

– Тож нужник, куди підкинули понівечене тіло єврейського хлопчика, місце, описом якого починається книжка – реальні?
– Так. Це початок вул. Жовківської. Згідно зі старими адресними книгами там була аптека, а за нею – подвір’я, на якому і є той самий клозет… 

– Убивство теж було реальним, тобто документальним?
– Ні, усі описані  злочини – плід моєї фантазії. Наразі не страждаю на хворобу «дефіцит ідей». Тому теж наразі не мушу звертатися до старих архівних матеріалів, щоби знайти щось інтригуюче.

– Чому обрали ретро, маю на увазі довоєнний період? Тому що не треба вигадувати час?
–За освітою я філолог-класик. Кілька років викладав латинську граматику у Вроцлавському університеті. Мене завжди цікавило минуле. До того ж  з дитинства любив детективи, багато читав такої літератури, дивився фільми… Відтак мої зацікавлення переплелися. Що ж стосується зацікавлення власне довоєнним Вроцлавом, то почалося все ще у школі, коли комуністична пропаганда у Польщі чітко наголошувала, що Вроцлав є питомо прапольським містом, і що його німецька історія є лише дрібним епізодом. Коли Вроцлав знову став польським містом, пропаганда підкреслювала, що це акт справедливості, який ми повинні завдячувати Радянському союзу.  Натомість я, чуючи у школі, що Вроцлав є польським, на кожному кроці знаходив сліди німецького Вроцлава. Відтак, я жив у пізнавальному хаосі. Одне говорила пропаганда, зовсім інше показувала мені реальність. Тож я почав досліджувати історію Вроцлава, бо люблю його. А якщо ми когось любимо, ми цікавимося його минулим…

– З кого ви списуєте образи своїх героїв?
– Прототипів немає. Хіба якщо йдеться про зовнішній вигляд, то прототипом Попєльського є Теллі Савалас з серіалу «Коджак».

– Даєте можливість своїм героям розвинути у книжці ще й любовну лінію?
– Така лінія є в романі «Примари в місті Бреслау». Там Мокк закохується у проститутку… То була єдина проба любовної історії, яка дуже подобається жінкам. Мої книжки взагалі читає багато жінок, що мене дивує, бо вони бувають брутальні, драстичні…

– Вважаєте, що правильно писати про речі драстичні у час, коли в житті і так багато насильства?
– Це закид? Знаєте, це не література для вразливих. А для тих, хто хоче цікаво провести час за читанням. Речі, про які я пишу трапляються у житті. Якщо комусь і без мене досить насильства, то повинен читати романси…

– А чи не траплялися з вами речі містичні? Можливо якась написана історія, не маю на увазі не дай Боже безпосередньо вбивства, ставала реальністю? 
– Траплялося те й інше, але я не приписую цьому ні крихти містицизму. Це звичайний збіг обставин. Наприклад, свого часу в «Смерть у Бреслау» описав 10-річного хлопця, який є сином директора університетської бібліотеки. А через кілька років до мене прийшов мейл від професора Ервіндойча, який написав: «Дорогий пане Краєвський, той хлопець зі сторінки 401 – це я. У 1944 році мені було 10 років і я є сином директора університетської бібліотеки». Потім ми з ним зустрілися, обоє вроцлав’яни, і хоч з різних поколінь, багато нас єднало…  Хоча б любов до нашого міста.

– Турист-читач у Вроцлаві знайде для себе родзинку, та навіть п’ять. Маю на увазі п’ять туристичних трас слідами Мокка…
– Мер міста вирішив, що раз мої детективи переклали стількома мовами, а в них йдеться про Вроцлав, тож це, як не як, а хороша реклама місту, то треба щось зробити для мене і мого героя. Хоча б, скажімо, таку туристичну трасу. Мокк жив і вів слідства у різних місцях… Тепер кожен, хто приїжджає до нашого міста, може попросити екскурсовода пройтися цими шляхами.

– Кажуть, що кримінал – це дрібна література і пасує кожному…
– Та це ж  чудово, що таке всім подобається! Значить, у мене багато читачів. Я ж з цього живу… І мене зовсім не ображає, навіть навпаки тішить, що мої книжки читають, наприклад, в метро. Це ж комплімент! До того ж, я не прихильник розмов про розбіжності літератури високої і низької. Нехай цим займаються дослідники, а не такі літературні ремісники як я. 

– Чим різниться процес видання книжки в Польщі й Україні?
– Бачу лише одну суттєву різницю. Тут у вас більшу частину роботи, окрім своїх безпосередніх обов’язків перекладати, виконує перекладач. Наприклад, він ще й займається промоцією, запрошує автора, займається його приїздом… На Заході ж обов’язки дуже чітко розподілені. Перекладач перекладає, отримує за це гроші і нічого його більше не цікавить. Маю враження, що в Україні перекладач шукає видавця, а не видавець перекладача. У Польщі ж навпаки…   

Божена Городницька