У «бреславській» серії – це Ебергард Мокк з бреславського управління поліції; у написаних разом із Маріушем Чубаєм романах «Алея самогубців» та «Цвинтарні троянди», дія яких відбувається у сучасному Ґданську, – надкомісар Ярослав Патер; у романі «Голова Мінотавра», що започатковує новий, «львівський» цикл –  комісар Едвард Попельський. Не знаю, якими рисами наділив автор двох останніх, але при зустрічі з Ебергардом Мокком Пуаро би плакав… 

Історія українських перекладів Краєвського розпочалася з виходу друком 2007-го року роману «Кінець світу у Бреслау», а щойно цього року з’явився переклад дебютного твору «бреславської» серії – «Смерть у Бреслау» (написаний 1999-го). Очевидно, ініціатори проекту вирішили, що читачам цікаво буде порівняти, як писав автор десять років тому і в найновішому «львівському» романі, що вже надійшов у продаж.  

Отож, на початку роману «Смерть у Бреслау» ми бачимо головних персонажів (поліціянтів Герберта Анвальдта та Ебергарда Мокка) у досить специфічній обстановці: першого – в божевільні, а другого – в борделі. Крім цих пікантних місць, читачеві протягом читання роману пощастить потрапити на допит у гестапо, за лаштунки зйомки порнофільму, в кабінет ученого-перекладача, котрий фанатіє від гімназисток, і так далі. Автор чергує показ часових площин – із Бреслау (тепер Вроцлав) 1933 року він переносить читача до Дрездена 1950-го, чи Нью-Йорка 1951-го, або навіть до Месопотамії часів четвертого хрестового походу.  

У сюжеті роману переплетено кілька ліній, пов’язаних із вбивством молодої аристократки Марієтти фон дер Мальтен, але ще більшою мірою – зі спробою польського автора віднайти власну національну ідентифікацію через життєвий шлях свого героя. Хоча, власне кажучи, «героїв» у романі таки немає – всі персонажі щонайменше різнопланові, якщо не виразно негативні, і в першу чергу сам пан радник Ебергард Мокк, котрий не тільки безпросвітно п’є й ходить по борделях, але й є членом масонської ложі (власне, це негативна риса з погляду нацистів, котрі отримують владу в країні).  

Узагалі, авторові добре вдається передати тривожну атмосферу тих похмурих часів, атмосферу шантажу і кривавих розправ, невпевненості і страху, що починає охоплювати всіх мешканців міста і країни в цілому. Той же Мокк, котрий є плоттю від плоті німецької поліції, вправно маніпулює іншими, аби врятуватись у смертельному політичному вирі, здатен на жорстокість і підступ. І в дивний спосіб ці риси, вкупі з алкоголізмом,  не заважають йому бути секс-символом в очах шанувальниць Краєвського. Направду, жінок так і тягне до різноманітних збоченців і дегенератів J. 

Особливу увагу мусимо звернути на постать помічника Мокка Герберта Анвальдта – хлопчика з сиротинця, чия життєва драма є чи не найбільш цікавою у цілому романі. Усе життя мріючи знайти свого батька, Анвальдт вирушає на розслідування бреславського вбивства і – о чудо! – саме тут його і знаходить. Так-так, батьком Анвальдта виявляється барон фон дер Мальтен, далекий предок котрого у хрестовому поході сім століть тому вбив дітей ватажка секти єзидів. Хто такі єзиди – читайте в романі, а для Анвальдта найбільше важить те, що люди ці злі і мають добру пам’ять, отже, на нього чекає жахлива помста. Смерть за смерть – і новознайдений позашлюбний син барона мусить загинути слідом за своєю сестрою, бо про це волає кров невинних дітей‑єзидів…

Отож, власне детективний сюжет у якийсь момент відходить на другий план: нам уже нецікаво, ХТО вбивця, бо ж він просто знаряддя у руках жорстокої секти, а цікаво, чи вдасться Анвальдтові уникнути помсти. А методи цієї помсти, слід сказати, є досить неприємними: у живіт жертви напихають живих скорпіонів (саме так вчинив хрестоносець фон дер Мальтен із маленькими єзидами). Концентрація скорпіонів, шершнів, тарганів і такої іншої живності на сторінках роману взагалі перевищена, і якщо у вас від цього не поїде дах, як у Анвальдта, то ставитися до навколишньої природи з підозрою після прочитання роману ви будете довго J.  

Використовуючи історичну канву і детективний сюжет, Марек Краєвський піднімає питання, котрі, як можна судити з його інтерв’ю, є актуальними й для сучасних поляків. Принаймні, тих, котрі виросли за умов радянської пропаганди, яка твердила, що Вроцлав є питомо прапольським містом і що німецька його історія була лише дрібним епізодом. Натомість роман «Смерть у Бреслау» показує, наскільки глибоко роздвоєність громадян імперії позначилася на людських долях і менталітеті нації в цілому, через своєрідну художню інтерпретацію Едипівського комплексу. Світоглядний злам, котрий стається з Анвальдтом, коли він дізнається, що є сином німецького аристократа і служниці-польки, довершує справу його божевілля, адже «бажання мати батька в одну мить перетворилося на найбільше прокляття» (с. 199).  

Анвальд, охоплений божевіллям, чинить розправу сам, хоча й не без інспірації Мокка, котрому залежить на вбивстві барона Мальтена, товариша по масонській ложі, який може здати його нацистам. Убиваючи батька, Анвальдт мститься навіть не за те, що тепер йому загрожуватимуть скорпіони в череві, а за своє життя як вигнанця на рідній землі, за те, що не є ні німцем, ні поляком («Справжній берлінець повинен походити із Бреслау», – наводить Краєвський жарти тієї доби).  І – парадокс: втрачаючи одного «німецького батька», Анвальдт отримує іншого, так само німецького. Його рятує Ебергард Мокк, котрий (так сталося) не мав своїх дітей, але дуже, дуже мріяв про сина… 

Дію роману не назвеш надто динамічною, а певна кількість «чудесних» збігів та романтика давнини роблять письмо Краєвського в цій книзі дещо наївним. А проте сюжетні лінії добре прописані і врешті-решт доходять логічної, хай і не зовсім достовірної розв’язки. Зрештою, за відсутності в сучасній українські літературі розвиненого детективного жанру, надто ж – історичного чи то ретро-детективу, творчість польського письменника має задовольнити смаки поціновувачів «криміналу» і водночас шанувальників психологічного письма.  

Марек Краєвський. Смерть у Бреслау / Переклад з польської Божени Антоняк. – К.: Нора-Друк, 2009.