«Чекаючи на Боджанґлза», Олів’є Бурдо. Переклад Ірини Славінської, обкладинка Тетяни Омельченко

 

Вони кружляють у захопливому танці під голос Ніни Сімон, яка співає знаменитого «Містера Боджанґлза». Їхнє кохання – диво, їхнє щастя – безмежне, а їхнє життя – вічне свято. За книжкою Бурдо, сім’я, де є мама, тато, син і ручна журавлиня Мадам Надмірність, є втіленням суцільної гармонії та радості. Тон у цій сім’ї задає саме мама – вона екстравагантна, непередбачувана, весела, вона любить і люблять її. Саме завдяки їй у домі панує атмосфера фантазій, веселощів і мрій. Але одного разу такий вихор заносить жінку занадто далеко.

 

Читачі спостерігають за історією цієї сім’ї очима їхнього маленького сина, тож не дивно, що погляд на книжку переважно захоплений і люблячий. Через багато років син знайде батькові щоденники і напише історію кохання своїх  батьків – «Чекаючи на Боджанґлза» – одну з найбільш неочікуваних книг за останній час.

 

Цей роман – дебютний для раніше нікому невідомого Олів’є Бурдо, але більш ніж успішний. Всього за кілька тижнів після виходу у світ, книжка «Чекаючи на Боджанґлза» підкорила Францію. Це не чергова ванільна історія кохання. Тут є місце не лише любові й радості, а й печалі та безумству, оригінальному гумору, якого в романі більш ніж достатньо.

 

 

 

Якось вранці головному героєві роману Ніку Блюду, який був доволі успішним лікарем із Бостона, телефонує мати одного з його друзів дитинства – Ада Крук. Вона благає його терміново приїхати, бо сталося щось жахливе. Ніку доводиться не лише дізнаватись, чому ця жінка знову повернулась в його життя, а й відкривати страшні таємниці минулого. Ада – це героїня, яка є знаком, символом і носієм минулого, жахливої української історії.

 

Книжка «Посол мертвих» американського письменника українського походження Аскольда Мельничука – це психологічний роман. У ньому йдеться про дружбу та любов, перехід від іммігранта до «американця» кількох поколінь вимушених українських переселенців після Другої світової війни та про те, яку роль відіграє пам’ять у тому, щоб бути людиною.

 

Впливова газета «Los Angeles Times» внесла цей твір у десятку найкращих романів 2002 року, а у «Washington Post» його назвали «незвичайним та оригінальним».

 

 

 

Американський архітектор Фредерік Генрі йде на фронт під час Першої світової війни в Італію добровольцем. У санітарній частині, де він служить командиром транспортного відділу, Генрі знайомиться з медсестрою шпиталю Кетрін Барклі, з якою в подальшому у них зав’язуються стосунки. Однак після поразки союзницьких армій і відступу, Фредерік змушений дезертирувати. Разом із вже вагітною Кетрін вони знаходять прихисток у Швейцарії, але їхнє щастя триває недовго.

 

«Прощавай, зброє» – один із найвизначніших романів про Першу світову. Гемінґвей чудово розуміється у війні, однак, окрім історії про війну, він пише історію про кохання. Оповідь достатньо захоплива, частково біографічна. Автор допускає потік свідомості, а від цього емоції твору сприймаються ще гостріше. «Прощавай, зброє» – історія водночас мужності й страху, побратимства, любові та болю. Історія кохання є радше ілюзорним острівцем спокою і щастя.

 

 

 

Грудень 1976 року: Ямайка фактично на порозі громадянської війни. В гето Кінгстона – столиці Ямайки – ллється кров, а «король реґі» Боб Марлі готується до концерту за мир, який нібито має зняти напругу в суспільстві. Однак підготовку зривають озброєні бандити, які вриваються в будинок Боба Марлі й поливають все вогнем. Історія замаху на вбивство співака наприкінці 70-х, яка сколихнула весь світ, породила багато чуток, які досі ширяться світом.

 

Марлон Джеймс без зайвої романтики показує Ямайку такою, якою вона є: країною третього світу, що застрягла в політичному бруді, яку захоплюють і роздирають на частини бандитські угрупування.

 

Книжка достатньо кінематографічна, і канал HBO вже оголосив про свої наміри екранізувати її. Роман «Коротка історія семи вбивств» здобув Букерівську премію 2015 року. Так Марлон Джеймс став першим письменником із Ямайки, який отримав цю нагороду.

 

 

 

Учасники молодіжної організації аргентинських радикалів Буенос-Айресу вважають, що у їхньому місті «розвелось» забагато людей літнього віку, й вирішують будь-якими способами зменшити їхню кількість. «Не вір нікому старше тридцяти», «Люди похилого віку – свині» – такі лозунги поширювали учасники молодіжної революції 60-х. З кожним днем старим людям стає все небезпечніше залишатися в місті.

 

Головний герой роману Ісідоро Відаль, якому немає навіть 60, не вважає себе «людиною похилого віку», як і більшість його друзів. Але цю думку навряд чи підтримує агресивна молодь. Ймовірна причина такого ставлення – це те, що молодь вбиває не літніх людей, а радше майбутню старість в собі, тим самим прагнучи зробити молодість вічною.

 

«Щоденник війни зі свиньми» – п’ятий роман аргентинського письменника Адольфо Бйой Касареса. Він присвячений боротьбі поколінь або ж знищення одного покоління іншим. Ця книга змушує зізнатись, що поняття старості відносне, бо це лише старість тіла, а не духу чи бажань.

 

 

 

У книзі Жоель Діккер знову розповідає про Маркуса Гольдмана – головного героя попередньої книжки «Правда про справу Гаррі Квеберта». У цій семейній сазі з майже детективним сюжетом Маркус розслідує таємниці близьких йому людей. Сам герой належить до родини Гольдманів із Монклера, однак ще з дитинства його захоплювала більш заможна й успішна родина Гольдманів із Балтимора. Саме в Балтиморі у свого дядька – знаменитого місцевого адвоката, – разом із двома кузенами й дівчиною, в якого всі вони були закохані, Маркус проводив літо, коли був ще підлітком. Майбутнє видавалось їм занадто ідеальним, однак страшна драма була закладена в їхню історію ще з самого початку.

 

Після виходу книжки «Правда про справу Гаррі Квеберта», тираж якої складав декілька мільйонів і завдяки якій швейцарський письменник Жоель Діккер отримав Гран-прі Французької академії, Гонкурівську премію ліцеїстів, новий роман автора «Книга Балтиморів» відразу піднявся на перші позиції в рейтингах продажів.

 

 

 

Чи справді англійці носять твідові костюми, мають занадто вишукані манери, незворушні, аристократичні, а вівсянку їм подають виключно зі звертанням «Сер!»? За яку поведінку англійці можуть вигнати одним лише поглядом, хоча у нас це вважали би абсолютно адекватним? Британська соціальна антропологиня, співдиректорка Центру досліджень соціальних проблем, співробітниця Інституту культурних досліджень, а також дружина відомого британського нейрохірурга Генрі Марша – Кейт Фокс – упродовж тривалого часу аналізувала жителів Англії, їхні розмови, одяг, їжу, звички та манери. Ці свої дослідження антропологиня виклала у книжці «Спостерігаючи за англійцями. Особливості англійського характеру».

 

Авторка аналізує дивацтва, звички й слабкості англійців, однак, як не дивно, пише це не як антрополог, а як англійка – з гумором, однак без надмірності, дотепною, виразною і доступною мовою.

 

Важко втриматись і не сміятись, читаючи розмови про погоду, садових гномів або ж просто чай. Дотепні не лише англійці, про яких йдеться в книжці, а й сама Кейт Фокс. І в цьому її перевага.

 

 

  

Багато артефактів, про які розповідає Майкл Катакіс про відомого письменника Ернеста Гемінґвея, належать безспосередньо останньому. Сам Катакіс зазначає, що під час дослідження життя Гемінґвея можна прослідкувати уважність та спостережливість, притаманні письменнику: чи не все, що він слухав і бачив, Гемінґвей занотовував у списках, наче спеціально зберігав для майбутнього.

 

Серед усього дослідженого Майклом Катакісом є зокрема і світлина, яка, на його думку, «демонструє насіння, з якого пізніше виросла повість ”Старий і море”». Велика кількість артефактів Ернеста Гемінґвея розповідають про те, що він любив і цінував. Наприклад, у листах письменника можна зауважити винахідника смішних прізвиськ, доброго й вірного товариша, люблячого, уважного батька й сина, ревнивого, а іноді й жорстокого чоловіка, який змагався за жінок разом із іншими.

 

 

 

Чи справді кожен наш вибір зважений і чітко обґрунтований? Як ми ухвалюємо рішення і чи взагалі коли-небудь над цим задумувались? І чому думка про те, що кожен керує своїм життям є помилковою? Ізраїльсько-американський професор психології та поведінковий економіст Ден Аріелі спростовує всі уявлення про те, що поведінка людей раціональна. Він досліджує буденні ситуації, які стаються з нами щодня й доводить, як наші очікування, емоції, соціальні норми тощо впливають на здатність людей мислити тверезо.

 

Автор показує нам помилки, які людям властиво допускати при прийнятті певних рішень, як ірраціональність ускладнює наше життя. Все, про що йдеться у книжці «Передбачувана ірраціональність», Аріелі підкріплює прикладами з власного життя та персональними історіями, результатами експериментів, пропонує висновки, які можна застосувати у професійному та особистому житті,

 

 

 

 

Книжка-білінгва американської ілюстраторки Майі Ганіш «Так багато всього» допоможе дітлахам вивчати нові предмети одночасно двома мовами – українською та англійською. Тварини, птахи, квіти, риби, продукти харчування, транспортні засоби, інструменти – це ще не всі речі, які Майя Ганіш вмістила в книжку. Оригінальний та цікавий дизайн зроблять вивчення нових речей ще цікавішим!

 

Майя Ганіш почала видавати книжки власного авторства, починаючи ще з 2008 року. Книжки вийшли друком в Іспанії, Італії, Франції, США, Англії та Латинській Америці, а тексти були перекладені на декілька мов.

 

 

 

Що приховує темний бік місяця, як народжуються й помирають зорі та куди на ніч ховається сонце? А ще про те, як облаштовані космічні кораблі, станції та одяг космонавтів, розповідає американський фізик, кінорежисер та письменник Домінік Воллімен у своїй книжці для дітей «Професор Астрокіт і межі космосу». Сам письменник радить читати книжку всім, хто мріє відправитися в космос.

 

Домінік Воллімен пише наукові книжки ще з 2011 року, однак намагається пояснити наукові дослідження такою мовою, яка була би доступна насамперед дітям – веселою, простою і водночас чіткою. І наразі це йому успішно вдається, бо пояснює він усе через такого персонажа як професор Астрокіт.

 

 

 

Цю книжку найвідоміший світовий економіст Яніс Варуфакіс написав усього за дев’ять днів, базуючись на розмовах про економіку з власною 13-річною донькою Ксенією – звідки й назва. Історії про економіку, чим вона небезпечна та чому завжди буде пов’язана з політикою, як вона працює в ринковому суспільстві, що власне управляє світом – гроші чи їхня відсутність, автор пояснює простою мовою, порівнюючи з прикладами австралійських аборигенів, Архімеда, царя Едіпа та Ікара, доктора Франкенштейна, Фауста та навіть Агента Сміта з «Матриці».

 

Експертам з економіки нерідко легше ховатися за професійною лексикою, ніж простою мовою пояснювати складні поняття. Натомість Варуфакіс прагне здолати бар’єр між незрозумілими поняттями та простими поясненнями.