Однак життя склалось інакше, і у 2009 році вона прийняла пропозицію болгарського поета, Димитра Христова. Спершу подружжя жило в Скоп’є, столиці Македонії, а згодом переїхало до Болгарії.

"Українська правда. Життя" запитала Анну про дім, мову, родину і те, як це – бути українською письменницею в Болгарії.

Як давно переїхали: у 2009 році.

Причина переїзду: болгарський поет Димитр Христов запропонував Анні одружитись та переїхати разом з ним до Македонії

Як часто і чому повертаєтесь: літо проводжу в Україні, відвідую літературні конференції, фестивалі та зустрічі з читачами. Зустрічі з родиною та друзями.

Чи працюєте над перекладами: поетичні переклади з болгарської, македонської, польської.

Дім

Якщо говорити про дім як країну, то найбільше почуваюся вдома в Україні.

Але насправді дім для мене – це затишок. Це відчуття, що поруч люди, котрі підтримають і допоможуть, що б не сталося.

В Болгарії я живу у своєрідній ізоляції: працюю вдома, літературні заходи відвідую не дуже часто. В цьому є плюси і мінуси. Жінки, робота яких не так тісно пов’язана з мовою, часто швидко вивчають болгарську і навіть починають забувати українську. Я не можу собі цього дозволити.

Моя робота – вдома, зі словниками, як українсько-болгарськими, так і українськими тлумачними та іншими.

Родина

Двоє письменників у родині – це, звісно, трохи складно. Колись я зарікалася, що ніколи не вийду заміж за письменника, а тим паче – поета. Життя склалось інакше. З іншого боку, неможливо жити у шлюбі з людиною, з якою тобі нецікаво.

В Македонії я почувалась більш зануреною в літературне середовище. Коли народилась донька, з’явилось більше інших турбот.

Коли нас з чоловіком кличуть на літературні фестивалі, ми зазвичай їдемо вдвох. Для організаторів це додатковий бонус, адже так у їхньому списку з’являються одразу дві країни.

У нас з чоловіком часто бувають дискусії на літературні теми. Та вони лише збагачують. Ми є представниками різних культур та літератур, що виключає конкуренцію в літературному плані загалом.

Література

В Болгарії мало читають навіть книжки сучасних болгарських письменників. Що вже казати про українських? Книжковий ринок у сумному становищі.

Російські впливи дуже відчутні. Це сумно, коли під час знайомства тобі починають цитувати Пушкіна чи говорити щось російською, бо хочуть таким чином зробити приємне.

Ще сумніше, коли після пояснення, що ти з іншої країни, в якій взагалі-то вже чотири роки йде війна з Росією, бачиш погляд, повний нерозуміння. Мовляв: "Як це ви не хочете бути з Росією?".

Однак у літературних колах такі погляди притаманні людям старшого покоління, які навчались у московському інституті імені Горького. З них уже нічим не витравиш цей вплив.

Молодь відчутно перебуває під впливом Заходу. Тому пише та мислить цілком інакше.

У 2010 році ми з чоловіком разом були на Форумі видавців у Львові. Його вразило, що на стендах різних видавництв, більшість складали книжки сучасних українських авторів.

Ще більше дивувало, що більшість покупців обирали саме ці книжки, а не перекладну літературу на кшталт Коельо, Муракамі чи Брауна. Він і досі часто розповідає про це колегам в Болгарії.

Розвиток дитячої літератури в Україні на дуже високому рівні. Коли розповідаю про те, що відбувається у нас болгарам, албанцям, македонцям бачу в їхніх поглядах щось схоже на заздрість: так багато сучасних авторів та ілюстраторів, а головне – зацікавлених маленьких читачів та їхніх батьків.

Тексти для перекладів обираю по-різному. Зазвичай раджусь з македонськими видавцями, з якими співпрацюю, адже вони краще знають специфіку власної літератури.

Однак мене не обмежують у виборі. Часто відхиляю пропозиції перекласти ті чи інші твори, якщо розумію, що ця тема надто специфічна і не буде зрозумілою українцям, бо потребує занадто глибокого знання контексту та великої кількості пояснень.

Я хочу писати для всіх своїх читачів і не обмежувати себе тим чи іншим жанром. Дитячі твори почала писати ще до народження доньки, але згодом продовжила. Тому що дитина – це найбільш вдячний читач.

Зараз найбільше працюю над короткою прозою, на зразок "Македонських оповідок" котрі з’явились у Скоп’є. Тільки тепер ці оповідки болгарські. Сподіваюсь, у майбутньому їх вдасться видати.

Мова

Моя донька говорить двома мовами. Ми з чоловіком одразу домовились, що кожен говоритиме з дитиною своєю мовою. Вона швидко схоплює нові слова.

Я ніколи не навчусь писати болгарською так, як людина, для якої ця мова – рідна. Навіть ті, хто живе тут усе життя, часто не володіють мовою досконало, допускають помилки. Що ж казати про людину, яка вивчила мову у дорослому віці?

Будь-які зміни у твоєму житті, подорожі, нові міста і люди – це нові історії, про які можна написати.

Саме так я почувалась у Скоп’є – там, де всім навколо усе здавалось звичним, я бачила щось нове і дивовижне щодня. Згодом це вилилось у збірку "Македонські оповідки". Зараз те саме відчуття у мене з Болгарією.

Олександра Власюк, журналістка, спеціально для УП.Життя