«Скільки ми не величалися б, але не станемо великою нацією, допоки про нас так не заговорить світ. Або пропадем як нація мрійників, плаксіїв, самозакоханих «отаманчиків», або створимо народ критичних мислителів, банкірів і суперфірмачів, майно яких буде розкидане по всіх континентах. Задля цього варто ламати всі стереотипи, якими дорогими вони для нас не були б», — написав Дмитро Павличко у рецензії на перше видання книжки Михайла Слабошпицького «Українець, який відмовився бути бідним» про Петра Яцика.

Хоч цей відомий меценат, один із небагатьох українських критичних мислителів, пожертвував Україні 30 млн доларів (а сам починав життя за кордоном з 7 доларами в кишені), він досі лишається дискусійною постаттю для українців. Тож обговорення книги Михайла Слабошпицького «Українець, який відмовився бути бідним» (презентація сьомого перевидання якої відбулася нещодавно) стосується не лише життєвого шляху українця, багатого і матеріально, і духовно, а й нашого національного характеру загалом.

ВНУТРІШНЬО ВІЛЬНИЙ

Свого часу книжка Михайла Слабошпицького стала, як зазначив письменник, публіцист, політик Юрій Щербак, своєрідним проривом зі штучно створеного для української літератури гетто. Нарешті українці з діаспори й України змогли більше дізнатися одне про одного. Бо насправді до цієї книги мало хто, навіть із культурних українських діячів, знав про Петра Яцика.

Здається, що життєвий шлях українського бізнесмена й мецената визначила сама доля. Він походив із села Верхнє Синьовидне, купці якого ще в давнину мали кам’яниці у Львові. А вже згодом 14 емігрантів із цього села стали мультимільярдерами. Але тільки Петро Яцик, як підкреслив письменник, головний редактор видавництва «Ярославів Вал» Павло Щириця, став тим, хто відмовився бути бідним, але не відмовився бути українцем. Причому показував власну відданість Батьківщині ділом і любив Україну «до глибини своєї кишені».

Петро Яцик мав чудове стратегічне мислення, яке проявлялося не лише в бізнесі. Так само, як він думав, чи приєднається Гонконг до Китаю і як це вплине на його будівельний бізнес (бо в Торонто можуть приїхати бізнесмени-втікачі з китайського комуністичного режиму), Петро Яцик здійснював віхові кроки для утвердження і розвитку української культури. Переклад «Історії України-Руси» М. Грушевського англійською, відкриття Українського наукового інституту Гарвардського університету, Канадського інституту українських студій, Міжнародний конкурс знавців української мови, Український лекторій у Школі славістики та східноєвропейських студій при Лондонському університеті тощо — кожне з цих досягнень заслуговує на окреме обговорення.

І це при тому, що, як розповідає Михайло Слабошпицький, Петро Яцик часто називав себе найскупішою людиною України, а, може, й світу. З 14 років він став напівсиротою, і в нього на утриманні були четверо молодших дітей і недужа мати. Тож він казав: «Мабуть, ніхто не знає, що таке гріш. А я знаю. І коли затискаю гріш у руці, то хіба що можна кров пустити, щоб видерти його. Тому уявіть, як мені, коли маю видати гріш. Я не сплю три ночі. І кажу собі: «Дурний ти, вуйко, дурний. Хто ж кревний свій гріш віддасть». Тільки коли я підписую чек, мені стає легше, я розумію, що вже не зупиню. Віддав Пріцакові 500 чи 700 тисяч, бо той переконав мене, що це на українську ціль, науковий інститут у Гарварді, що це важливо для української справи». 

Дехто з присутніх на презентації книжки розцінював цю рису як недолік, вияв скупості мецената. Справді, Петро Яцик часто відмовляв давати гроші й дуже дратувався від тої значної кількості прохачів, які приходили до нього з єдиним проханням «дай», навіть не пояснюючи — навіщо. Водночас він видавав кошти, які були потрібні людям на термінові операції; та й, загалом, 30 млн доларів — це величезна сума. Більше того, Петро Яцик хотів заснувати бізнес-школу в Україні й навчити людей, як заробляти гроші.

Тому, як зауважив директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України Микола Жулинський, це був інший тип українця — активний, упевнений, готовий брати на себе відповідальність. Звичайно, як і кожна людина, він був достатньо контраверсійним. Крім того, Петро Яцик виїхав з України і мав інше середовище для розвитку. Але що можна стверджувати точно, це те, що він сам себе створив і став внутрішньо вільною людиною. Цю свободу він хотів відкрити й іншим українцям, зумівши поглянути збоку на український характер. 

(НЕ) ПРИРЕЧЕНІ БУТИ БІДНИМИ

«Ви думали, чому багатство в українській фольклорній та художній традиції було (та й досі є) знаком безчестя і жорстокості? Чому кожен позитивний герой — це, як правило, борець за соціальну справедливість, убогий злидар, козак у дірявій шапці, закоханий у свою бідність месник, який ніким іншим не хоче бути, як тільки благородним розбійником?» — запитував Дмитра Павличка Петро Яцик.

Український меценат мав свою відповідь. Дмитро Павличко пояснює її так: «Ми вважали, й саме проти цього різко виступає Петро Яцик, що між духовним і матеріальним збагаченням людини обов’язково існує конфлікт. Звідси ненаситний заклик усієї нашої класики — узути пана в постоли. Ми приписували жебракам шляхетність аристократів, забуваючи, що людство розвивалося не в притулках бездомних і не в сінях, де спали прохачі милостині, а в академіях і університетах».

Здавалося б, що нині ці слова не актуальні, й у свідомості українців не існує якогось розриву між матеріальним і духовним. Проте навіть на самій презентації був частково підтверджений цей стереотип, висловлена думка, що багатство — це не духовність, що Петро Яцик не приклад для українців, бо ми не такі, як він, українцям призначена інша доля. Виникає питання: яка ж?

Це підтверджує ще одну думку українського бізнесмена й мецената: «Отже, не маючи своєї держави, тобто форми, яка єдина дає право й можливість кожній нації почуватися вільною у світовій організації народів, ми намагалися являти свою повноцінність у всіх ділянках людської творчості, але найменше там, звідки походить справжня сила, — у виробництві та нагромадженні матеріального багатства. А коли навіть і виробляли щось, то, будучи рабами імперії, любили більше своє приховане жебрацтво, ніж свою працю...» Бо й справді, якщо багатство — це не духовність, а українці — духовні, то виходить, що українці мають бути бідними.

І цей розлом між матеріальним і духовним має кілька наслідків. По-перше, небагато людей, які стали заможними, змогли подолати цю установку мислення і лишитися українцями — зазвичай вони русифікувалися або полонізувалися, поступово втрачаючи риси української ідентичності. По-друге, звідси бере коріння й така риса українців, як неповага до авторитетів (про яку загадав Михайло Слабошпицький). Адже якщо сприймати людину, яка стала освіченою, можливо, й заможною, як «чужу, не українця», тоді про яку повагу може йтися? Освічений, заможний оцінюється більшістю як загроза. Можливо, звідси й починається відкидання «раціо» українцями.

Звісно, така риса з’явилася не просто так і зумовлена історичними причинами. Українці занадто довго були у підпорядкуванні в інших, і це наклало ланцюги й нашу свідомість. Хоча, слід визнати, що були ті, хто долав цей розрив, однак терор СРСР систематично викорінював ці прагнення. Ми могли б просто прийняти цю сторінку своєї історії, однак річ у тому, що це ті кайдани, з яких ми ще досі не звільнилися, які досі роблять нас невільниками вже у власній державі. Письменниця Любов Голота розповіла про багатьох українців, особливо не зі столиці чи великих промислових центрів, які не вірять у себе, свої можливості, що можна стати успішним в Україні й лишитися українцем. Цей розрив між багатими, які не почувають себе українцями, й бідними українцями частково й досі зберігається, породжуючи феномен «аморальної більшості» — тотальну недовіру українців до представників влади й до одне одного, а, як наслідок, егоцентризм і не здатність об’єднатися.

Такі стереотипи міцно засіли в головах українців, однак, на щастя, нині бачимо прояви звільнення від цих кайданів. Усе більше людей мають власний бізнес (головне, щоб при цьому вони залишалися українцями й не забували слова Петра Яцика, що «духовно бідний ніколи не може бути багатим»), а Майдани показали, що ми можемо об’єднатися. Поки що для цього потрібне якесь зовнішнє втручання, проте роль його дедалі меншає.

Тож, як слушно підкреслив Юрій Щербак, хоч Україна й посідає приблизно 140 місце у світі за економічними показниками, але наша країна розвивається. І це можна помітити, коли сприймати Україну не тільки статично, а як процес, що почався задовго до цього. Бо насправді ми є свідками, як сказав Юрій Щербак, «нескінченного процесу визволення українського духу, культури від московського «третього Риму». І в цьому процесі нам знадобляться приклади людей, які брали на себе відповідальність, ставали успішними й спрямовували свій успіх на користь Батьківщини.+

Марія ЧАДЮК, «День»