Хоч він твердо стоїть на землі, але без постійних асоціацій з морськими просторами, певне, не уявляє свого життя. На фейсбук-сторінці може написати: «Ходив на презентацію в книгарню і замість представленої книжки купив геть несподівану — щоденник Конан Дойля, який робив рейс судновим лікарем на шотландському китобійному судні в напрямку Шпіцбергена. Книжка складається із фотосторінок рукописного щоденника з ілюстраціями автора та «розшифровкою» від двох англійських долезнавців».

— Про вас кажуть, що ви — чи не єдиний український автор, хто пише про море. Невже наша сучасна література така «сухопутна»?

— Не єдиний. Є цілі спілки мариністів, де переважно ветерани радянського Військово-Морського флоту. Але дуже мало хто з них прийшов до простого висновку: щоб бути цікавим українцям, треба писати книжки українською.

Таких авторів насправді небагато, і так було завжди. Ярослав Окуневський — автор ХІХ століття. Наші 20-ті: Микола Трублаїні, Езра Мар’ямов, Юрій Яновський, Майк Йогансен. 60 — 80-ті: Леонід Тендюк, Віктор Сильченко, Анатолій Шевченко. Із сучасників — капітан І рангу Альбій Шудря та плеяда севастопольських морських журналістів. Сподіваюся, їхні книжки ще попереду. Багато в чому ми «добираємо» цю нішу перекладами. Цих, на щастя, вистачає, бо є інтерес публіки.

«УСЯ ПУБЛІЦИСТИКА Й СОЦМЕРЕЖІ МАЮТЬ ВИКОНУВАТИ РОЛЬ  ХЛОПЧИКА, ЯКИЙ НАЗВАВ КОРОЛЯ ГОЛИМ»

— Ваші пости у «Фейсбуці» цитують у ЗМІ, друкуєте колонки в часописах. Чи вважаєте, що письменник залишається «рупором» громадянського суспільства? Загалом, як ви бачите роль сучасного письменника?

— Так, вважаю письменників «рупором». Їхня роль — називати речі своїми іменами. Уся публіцистика й соцмережі мають виконувати роль того хлопчика, який у казці Андерсена назвав короля голим. Це потребує певної інтелектуальної незайманості, на яку здатні тільки письменники. Інші бояться виглядати такими дітьми, бо занадто серйозно до себе ставляться.

— Ви починали як російськомовний автор. Наскільки простим чи нелегким був для Санченка як українськомовного автора такий перехід? Що порадили б тим, хто хотів би вчинити так само? У наших містах бракує відповідного середовища, превалює «креольське телебачення» — цитую ваші слова...

— Я був цілком українськомовним у побуті, в родині, вчився в українській школі тощо. Просто трапилися талановиті учителі «правильних проізношеній». Найважче було просто уявити, що моя улюблена мариністика може комусь бути цікавою саме українською — в Києві, а не Петербурзі. За що я досі вдячний братам Капрановим та їхньому сайту «Гоголівська академія».

Після того як зрозумієш, що це комусь цікаво — читатимуть мариністику і коментуватимуть, — все решта стає технічними проблемами. Мені довелося закінчити філфак і чесно перечитати українську класику за програмою. У когось іншого може бути інший розв’язок цього рівняння, все індивідуально. Але багато читати, мабуть, треба всім.

«ЗРОЗУМІВ: УКРАЇНСЬКОЮ МОЖНА СКАЗАТИ ВСЕ»

— Наскільки виробленою є «морська» лексика українською, крім перекладних голландських та інших термінів?

— Оця «морська лексика» і була тим «порогом входження» в жанр, який подолало не так багато людей. Але тут — як із бар’єрним рифом на кораловому атолі: знайшов прохід, і всі устриці й перлини в лагуні — твої, доки інші судна штовхаються зовні.

Справді, на флоті автор увесь час спілкувався отим голландським суржиком і російським матірним (або німецькою — у випадку Ярослава Окуневського, австрійського контр-адмірала). А тут треба висловлювати свої думки українською. Мені дуже допомогло те, що кілька років був технічним перекладачем у Держстандарті, перекладав технічну документацію від космонавтики до біотехнологій і зрозумів: українською можна сказати все.

А щодо браку лексики — то теж певний стереотип. Коли мої оповідання про морехідне училище рибної промисловості пробували перекладати чеською, виявилося, що в чехів немає слова «тюлька». Ось це брак морської лексики. А в нас усе на місці! Ось зараз читаю повість Олександра Мар’ямова «Данилів» про очаківських рибалок, яку видали через 86 років після написання, і там є словничок рибальського сленгу. Чотири різних назви для бичка. Заздріть, чехи!

До речі, на Чорному морі побутувала італійська морська термінологія, а не голландська. Вона аж до моїх часів збереглася в рибгоспах. Я це ще чув, а не читав у 1980-х. Інша річ, чи доречно її відроджувати, чи пропагувати натомість одразу англійську, щоб не забивати хлопцям голови.

Словом, мові, в якій є окремі слова для чотирьох сортів бичків, точно нічого морського не бракує.

«НА ТОРГОВОМУ ВІТРИЛЬНОМУ ФЛОТІ БРИТАНСЬКІ КАПІТАНИ ЧАСТО ВОЗИЛИ З СОБОЮ ДРУЖИН, А ТО Й ДІТЕЙ-ДОШКІЛЬНЯТ»

— Ви прийшли в літературу не зовсім із гуманітаристики. Чи допомагають вам нині здобуті спеціальності «радіозв’язок», «електрорадіонавігація» та «гідроакустика»?

— У мене був цей приклад в якомусь оповіданні. Радисти звикли, що кожне слово радіограми їм коштувало п’ять швейцарських сантимів. Тому навчалися писати гранично стисло. Це, до речі, й пояснення того, чому пішов у журналісти... Жартую.

— Чи правда, що морські забобони й традиції — інтернаціональні? Наведіть, будь ласка, кілька прикладів.

— Та ні. Все дуже національне. Наприклад, оце російське про «жінка на борту — до нещастя» не має відповідника, скажімо, ні в англійців, ні в данців. Тож зрозуміло, чому хвилями правила Британія, а не Москва. На торговому вітрильному флоті британські капітани часто возили з собою дружин, а то й дітей-дошкільнят. Так було у капітана Джошуа Слокама, чию книжку ми перекладали «бригадою» 2010 року. Це вже якось веселіше, ніж традиційний російський целібат. А в данців за часів вікінгів жінки іноді командували цілими експедиціями. Скажімо, заселенням Америки командувала така собі Фрейдіс, дочка Еріка Рудого. Щоправда, невдало. Але то таке, в чоловіків теж нічого не вийшло.

— Ви маєте стосунок до «Книгарні першодруків імені Швайпольта Фіоля», конкурсу української морської прози імені Юрія Лисянського. Розкажіть про це.

— «Книгарня першодруків імені Швайпольта Фіоля» — підсумок мого двадцятирічного досвіду інтернет-проектів, сайт, на рахунку якого кілька виданих книжок. Принципи його роботи розроблялися в умовах неможливості видання електронних книжок поряд з інтернетними піратами, бо не ясно, хто за це платить, а зовсім безоплатно видавати не виходить навіть файли ТХТ.

А конкурс морської прози якраз покликаний знаходити нові імена мариністів і всіляко їм сприяти. Хто хоче, до 7 квітня можна надсилати рукописи: умови на сайті «ЛітАкцент».

— Про що говорить ваш досвід розповсюдження електронних та паперових версій книжок?

— Піратство відкинуло нас на двадцять років назад — порівняно з цивілізованими країнами.

— Ви бачили чимало країн. До яких хочеться повертатися?

— Коли подорослішав, повертатися найбільше хотілося до України. Думаю, в цьому головна користь мандрівок. Розумієш, зрештою, яким раєм на землі наділив Боженька українців. Не гнівіть його скаргами.

ДОВІДКА «Дня»

Антон Санченко — український письменник, перекладач, видавець, розробник інформаційно-пошукових та аналітичних систем. Автор та перекладач понад десяти книжок, зокрема «Баркарола», «Весілля з Європою», «Нариси бурси», «Левантійські канікули», «Земля Георгія» та ін. Розробник літературних сайтів «Автура», «Книгарня першодруків ім. Швайпольта Фіоля» та електронних книжок видавництва «Електрокнига».

Людмила ТАРАН