Re: цензії

20.11.2024|Михайло Жайворон
Слова, яких вимагав світ
19.11.2024|Тетяна Дігай, Тернопіль
Поети завжди матимуть багато роботи
19.11.2024|Олександра Малаш, кандидатка філологічних наук, письменниця, перекладачка, книжкова оглядачка
Часом те, що неправильно — найкращий вибір
18.11.2024|Віктор Вербич
Подзвін у сьогодення: художній екскурс у чотирнадцяте століття
17.11.2024|Василь Пазинич, фізик-математик, член НСПУ, м. Суми
Діалоги про історію України, написану в драматичних поемах, к нотатках на полях
Розворушімо вулик
11.11.2024|Володимир Гладишев, професор, Миколаївський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти
«Але ми є! І Україні бути!»
11.11.2024|Ігор Фарина, член НСПУ
Побачило серце сучасніть через минуле
10.11.2024|Віктор Вербич
Світ, зітканий з непроминального світла
10.11.2024|Євгенія Юрченко
І дивитися в приціл сльози планета

Літературний дайджест

Незрівнянна Ада Роговцева і її провини:

рецензія на книжку інтерв’ю «Прості речі».

Коли актриса Ада Миколаївна Роговцева погоджувалася записати для книжки «Прості речі» серію інтерв’ю, поставила єдину умову: «Ви маєте запитати мене, як народна артистка Радянського Союзу стала українською націоналісткою». Й автори її виконали.

 

Книжка «Прості речі», яку записали журналістка Тетяна Терен і театрознавець Анна Липківська з літа 2016-го до весни 2017 року, вже третя прозова для Ади Роговцевої — після «Мій Костя» про чоловіка Костянтина Степанкова та мемуарів «Свідоцтво про життя».

 

Мудрих розлого-філософських розмов вісім, із чітко окресленими темами: коріння, любов, діти, кіно-театр, майстерність, люди, світогляд і позиція. А ще — розповіді про акторку у розділі під назвою «Коло Ади».

Зірки, чиє сяйво ніхто не має права обмежувати

«Я нітрохи не сумніваюся, що на Землю її послано як зірку: хтось на небі засіває такими людьми... — висловлює у книжці своє переконання актриса Театру драми і комедії на Лівому березі Світлана Орліченко, яка знає Аду Роговцеву два десятки років, блискуче грає з нею у виставах «Схоже на щастя», «Вася повинен зателефонувати» й інших.
 
— Хто міг узагалі уявити, що бозна-звідки в Києві з’явиться залишений матір’ю красень Костянтин Степанков, який житиме в хаті Амбросія Бучми, а потім зустріне в інституті студентку, котра стане коханням усього його життя? Такі люди потрапляють на Землю з якоюсь метою — щоб біля них купкувалися залюблені в красу і мистецтво, щоб навколо них виникали театри, але самі вони ніколи не стануть чиновниками. Це інші люди — зірки, чиє сяйво ніхто не має права обмежувати».
 
Рік народження актриси Ади Роговцевої — 1937-й. Її мала батьківщина — Глухів Сумської області (раніше це була Чернігівщина).
 
Після окупації сім’я переїхала в Київ, згодом три роки жили в Полтаві.
 
«Від кожного з рідних у мене є те, від чого треба ховатися, і те, що може знадобитися в житті», — відверто каже Ада Миколаївна.
 
І розповідає про «Білу» (прожила 90 літ) і «Червону» (відміряно їй було 70 років) бабусь; батька, який певний час працював у Міністерстві державної безпеки; маму, яку в 49 паралізувало...
 
Радянський час переплів поміж рідними людьми Ади Роговцевої різну історію. Батька Костя Степанкова свого часу репресували, а мати, Євгенія Василівна, змушена була залишити сина і з донькою тимчасово виїхати в Узбекистан.
 
Коли згодом спілкувалися батько Ади й мати Костя Петровича, «це було непросте спілкування — жертва і кадебіст! — констатує у книзі акторка. — Ні, вони не спілкувалися, вони шипіли одне на одного. Але обоє мене любили і поважали, тому при мені «про політику» старалися не говорити. Вони добре трималися на людях, але, як тільки я виходила з хати, тут починалося щось страшне — то було дійство зведення історичних рахунків. Найчастіше свідком їхніх розмов ставав Костик.
 
«Попадя!» — кричав мій батько. «А чаю тобі хто подасть?» — відповідала Костина мама, оскільки батько вже тоді був без ноги. У нього був дуже важкий характер: за знаком зодіаку Козеріг, він завжди намагався завдати удару у відповідь. Натомість Євгенія Василівна трималася з дуже великою гідністю і смиренністю. Єдине, в чому вони сходилися, як рідні люди, — це спів. У нашому архіві збереглося багато світлин, на яких вони сидять за одним столом і співають українські народні пісні — «палач» і «ворог народу».
 
Одна з бід, яка тривалий час переслідувала родину, — алкоголізм. «Батько не п’є — щастя в хаті: весело, смішно, радісно — і так триває тиждень. А потім настає тиждень пекла — всіх ненавидить, на всіх кричить...» — згадує Ада Миколаївна, це почалося вже після війни.
 
А перед тим зауважує: «Алкоголізм буде і в Костя Петровича, але не в такій страшній формі».
 
Усі розмови акторки — з ненав’язливими словами про провини і гріхи перед найближчими: колись батька п’яним не впустила у квартиру, а підлітком дорікнула мамі, що та не має 5 копійок, щоб дати їй на метро — а вона справді не мала.
 
Перед братами завинила, вважає, бо мало їм допомагала. Провиною вважає й те, зокрема, що не вберегла сина Костика від Чорнобиля — у дні трагедії 1986 року він і оператор Сергій Борбенюк були в армії, звідки їх направили знімати секретне кіно: відомі всьому світу кадри реактора, знятого згори, — це відео Кості й Сергія...
 
Аді Роговцевій довелося пережити немало горя: «Коли помер мій чоловік, у мене було враження, що мене розпанахали на дві частини. Як жити, коли тебе половина і тече кров? Тоді мої діти, Катя і Костик, стали по обидва боки і міцно мене стулили. І тому я вижила. А потім помер Костик, син. І померла я. Почала писати, щоб запам’ятати всіх, хто мені дорогий, кого я любила. Я подумала, що треба про всіх розповісти — про батьків, бабусь, дідусів, тіток, дядьків, родичів... Бо хто про них знатиме, якщо ми, ті, що ще пам’ятають, не опишуть, не передадуть далі? Уявіть собі, жила людина, вмерла — і ніхто ніколи про неї більше не знатиме!..»

Грати, спілкуватися і дарувати людям тепло

«Сьогодні Ада їде на схід зі своїми виставами й творчими вечорами, бо це єдине, чим вона може допомогти. Якби Роговцева була царицею, вона би виколупувала камінці зі своєї діадеми або віддавала б півпалацу під госпіталь, а оскільки жодних статків у неї немає, все, що вона може робити в цих страшних обставинах, — це грати, спілкуватися і дарувати людям тепло.Своїми виступами у прифронтових містах Ада показує людям, що не можна просто так сидіти і чекати», — розповідає у «Простих речах» Світлана Орліченко.
 
«Я їжджу на схід, до наших хлопчиків, розмовляю з ними, розповідаю. Нам усім треба говорити одне з одним. Розмови дуже часто допомагають. Не бійтеся розмовляти, — звертається до всіх акторка Ада Роговцева.— Там, на сході, ми в 2014 році закладали капсулу на місці, де мав бути зведений пам’ятник нашим загиблим у цій війні, а в 2015 році я приїхала на відкриття. І там стояли жінки. Матері загиблих хлопчиків із портретами своїх хлопчиків. Ми плакали, говорили, а осторонь одиноко стояла жінка. Теж із портретом свого хлопчика. І до нас вона не підходила. Як скам’яніла.
 
Я питаю, а чому вона не підходить? Здвигають усі плечима. Я теж не наважилась. А коли все вже скінчилося, підійшла. Щось питаю, а вона мовчить. Я тоді взяла її під руку, стала поруч. Вона мовчить. Постояла я, почала руку витягувати тихенько, а вона раптом стисла мою руку міцно-міцно і каже мені: «Стій, Адо, стій!». І я залишилась стояти поруч. Люди нас оминали, а ми стояли... Іноді треба, щоб поруч із тобою хтось просто стояв...»
 
На презентації книжки інтерв’ю видавництва «Пабулум» у столичному Будинку кіно Ада Роговцева ще констатувала: «Я 60 років пропрацювала в Росії. Я ту Росію об’їздила вздовж і впоперек. Воронеж, Сибір, Ростов, Москва... Напам’ять усе знаю. І тепер, раптом я надумаю перетнути кордон, мене ув’язнять на три роки. За що? За те, що я разом із країною, що допомагаю нашим хлопчикам. Я їм, росіянам, кажу: ось кордон, покажіть мені, де ми, українці, хоч на один міліметр його порушили? Де? А чому ж ви до нас лізете?»
 
Тим, хто ніяк не осилить українську мову, варто знати про таке: «Я народилась у Глухові на Сумщині, Росія поруч, містечко російськомовне, родина російськомовна, школу закінчувала російськомовну, 35 років грала в Театрі російської драми, — розповіла зі сцени Ада Миколаївна. — Але я знаю і люблю українську мову.
 
Мої діти закінчили українські школи, коли це було не в тренді. А зараз ми маємо допомогти мові. Час такий. Це — наш обов’язок. Мені кажуть — то що, тепер Чехова українською мовою грати? Так, українською. Коли Богдан Ступка у Москву возив і грав Чехова українською мовою, там стояли черги і був аншлаг на всіх спектаклях».
 
У «Простих речах» ще багато ексклюзивної щирої і відвертої інформації: про акторів Івана Миколайчука, Богдана Ступку, режисера Романа Віктюка, доньку Катерину Степанкову, невістку, зятів, онуків, ролі, вистави... 
 
Валентина Самченко


коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

21.11.2024|18:39
Олександр Гаврош: "Фортель і Мімі" – це книжка про любов у різних проявах
19.11.2024|10:42
Стартував прийом заявок на щорічну премію «Своя Полиця»
19.11.2024|10:38
Поезія і проза у творчості Теодозії Зарівної та Людмили Таран
11.11.2024|19:27
15 листопада у Києві проведуть акцію «Порожні стільці»
11.11.2024|19:20
Понад 50 подій, 5 сцен, більше 100 учасників з України, Польщі, Литви та Хорватії: яким був перший Міжнародний фестиваль «Земля Поетів»
11.11.2024|11:21
“Основи” вперше видають в оригіналі “Катерину” Шевченка з акварелями Миколи Толмачева
09.11.2024|16:29
«Про секс та інші запитання, які цікавлять підлітків» — книжка для сміливих розмов від авторки блогу «У Трусах» Анастасії Забели
09.11.2024|16:23
Відкриття 76-ої "Книгарні "Є": перша книгарня мережі в Олександрії
09.11.2024|11:29
У Києві видали збірку гумору і сатири «СМІХПАЙОК»
08.11.2024|14:23
Оголосили довгий список номінантів на здобуття Премії імені Юрія Шевельова 2024 року


Партнери