Re: цензії

Майстер влучно короткої назви, назви-пострілу, — він цього разу вимучив лише кволо-описовий двочастинний заголовок: «Про письменство. Мемуари про ремесло» (Х.: Клуб сімейного дозвілля).

Видавці змусили його розмірковувати на тему цілком штучну: як вивчитися на письменника?

Звідси нехіть до цього замовлення, зволікання із завершенням, роздратування у формулюваннях й епатаж, як захисна реакція: «Немає жодних механізмів, а є лиш еякуляція відчуттів». Або — «чим коротша книжка, тим менше в ній херні».

З останнім твердженням сперечатися важко. Навіть гросмейстер афоризму Станіслав Єжи Лец зізнається: «Коли я бачу рівняння E=mc2, то соромлюся власної балакучості» (Незачесані думки. — К.: Дух і Літера, 2006).

Кінг згоден: «Скорочування діє миттєво і дивовижно, наче літературна віагра». Але як пояснити собі та іншим, чому ти часом ставиш крапку в оповіданні на вісім сторінок, тоді як іншим разом завершуєш твір на якійсь непристойній 1349-й? А головне, чому те і друге тобі однаково дороге й подобається мільйонам читачів?

Притомної відповіді Стівен Кінг не має, хіба що здогад: «Писати — справа людська, а редагувати — божественна».

Пригадаймо, що приблизно так міркував і Умберто Еко, згадуючи «редактора від Бога». Небесні справи, звісно, цікавлять Кінга, як-от: «Чому, якщо існує Бог, стається стільки жахливих речей?».

І чи є, наприклад, «жахливою річчю» те, що стільки талановитих, ба, навіть геніальних дітей не стають письменниками?

Життєлюб-віталіст Кінг скуштував упродовж сімдесяти років чимало спокус і твердо засвоїв: «Життя — це не система забезпечення для мистецтва. А навпаки».

Проте, його таки цікавить, чи вказує щось на майбутні бестселерні наклади там, на початках життєпису?

Отже, понад третина книжки — це спогади. Мемуарист так і не віднаходить у своїй пам’яті однозначних вказівок на майбутню славу, хіба формулює неодмінне правило: «Якщо хочете бути письменником, понад усе треба робити дві речі: багато читати й багато писати».

Причому, співвідношення цих занять має бути щонайменше десять до одного. Собі Кінг встановлює значно вищу планку: наприкінці власної книжки додає список із сотні чужих, прочитаних під час роботи над чотирма власними.

І значить: «Підозрюю, що кожна книжка зі списку так чи інакше вплинула на книжки, які я написав».

А в цьому переліку не лише сучасні бестселери та класика жанру, а й просто класика: Чарлз Діккенс, Лєв Толстой, Вільям Фолкнер, Вільям Ґолдінг, Ґрем Ґрін, Гарпер Лі, Джойс Керол Оутс, Ірвінг Шоу, Філіп Рот, Дон Делілло, Салман Рушді.

Розповідає С.Кінг і про свій перший книжково-ринковий досвід. Школяриком був залюблений у комікси, епігонствував.

Мати підтримала: «Ці комікси дурні... Ти точно можеш краще», — і подарувала на одинадцятиліття друкарську машинку.

Будучи восьмикласником, вже мав за читацьких кумирів Едгара По та «твори Джека Лондона про тварин — від цих оповідок холонула кров».

Написав чергову компіляцію, на примітивному домашньому пресі віддрукував півтора десятка примірників, скріпив степлером.

Визначив ціну у 25 центів за примірник, склав бізнес-план: «Зароблю 40 центів, а цього вистачить для фінансування ще однієї пізнавальної мандрівки в кінотеатр «Рітц». Якщо продам на два примірники більше, то зможу купити ще великий пакет попкорну та колу».

Пішов до школи й запропонував однокласникам; на другій перерві продав усе та ще й лишився незадоволений попит.

Але по обіді викликали до директора й наказали повернути гроші покупцям; мовляв, за таке г... брати гроші соромно.

Цей випадок С.Кінг пригадає, коли трохи спаде ейфорія від шок-успіху «Керрі», за яку дістав $2500 авансу (до того опублікував лише три оповідання із сумарним гонораром $265).

Урок із раннього досвіду літменеджменту такий: «Дві з половиною тисячі доларів — це дуже маленький аванс, навіть як на початок сімдесятих, але я цього не знав, і в мене не було літературного агента, який знав би це замість мене. Доки до мене дійшло, що, може, варто завести агента, я встиг заробити понад три мільйони доларів, більша частина яких пішла видавництву».

Фактично, це єдина пряма рекомендація метра. Решта — спростування зачовганих «поп-інтелектуальних міфів». Найперше — про друга всіх письменників на ім’я «алкоголь».

Відомо, що Стівен Кінг таки позбувся багаторічної залежності й тому — гранично відвертий про свої старі часи, коли «розучився бути тверезим»: «Я написав «Сяйво», навіть не усвідомлюючи (принаймні доти), що пишу про себе... Шість років я сидів за цим столом або п’яний, або вмазаний до нестямок, наче капітан корабля рейсом в нікуди... Наприкінці моїх пригод я випивав ящик півлітрових бляшанок за ніч, і є один роман — «Куджо» — написання якого я взагалі не пам’ятаю».

Хоч лікування було тривало-складним, цілком простимим є PR-символічне пояснення автора: «Прийняти остаточне рішення мені допомогла Енні Вілкс — медсестра-психопатка з «Мізері». Енні — це кокаїн, Енні — це бухло, і я вирішив, що більше не хочу бути її ручним письменником».

Ще одна мильна булька літсередовища, яка вельми не подобається Кінгові — про натхнення: «В написанні віршів (або оповідань чи есе) стільки ж спільного з підмітанням підлоги, скільки й з легендарними моментами одкровень». Відтак хто не читає і пише лише в присутності музи — «ледар або невіглас».

Стівен Кінг довший час викладав літературну майстерність у школі — служив таким собі патологоанатомом від письменства.

Ось його «анатомічний атлас»: «На мій погляд, оповідання та романи складаються з трьох частин: з оповіді, яка просуває історію з точки А в точку В й урешті-решт у точку Z; з опису, який творить для читача сенсорну реальність; та з діалогів, які оживляють персонажів завдяки їхній мові».

Банальна помилка початківців на першому рівні: «Нерідко читач покидає оповідку, бо вона «стала нудна», а нудьга виникає, коли автора п’янить власна сила опису і він втрачає з очей найголовніше — просування історії вперед».

Головна субстанція другого рівня — опис («правда про слова і вчинки людей») — може проявлятися, як бачимо, отрутою.

Але насамперед, «одне з найголовніших правил хорошої літератури — ніколи не розказуйте про те, що можете показати».

Й нарешті, мова, що мусить бути настільки «реалістична, що одним із відчуттів, які в нас виникають, є нездорова цікавість людини, яка вловила та почала підслуховувати цікаву розмову».

Відтак «погані діалоги — це смерть... Вони ріжуть слух, ніби кепсько настроєні музичні інструменти».

Ясна річ, на всіх презентаціях у Кінга питають: звідки берете такі закручені сюжети? Звісно, великого секрету для небездумного читача тут немає, а проте цікавою є авторська інтерпретація: «Я створюю для групи персонажів (може, для пари, може, навіть для одного) яку-небудь скруту і хочу подивитися, як вони силкуватимуться з неї вибратися».

Насправді, таких ситуацій-сюжетів і в усій світовій літературі обмаль, а наш автор понад п’ятдесяти романів обмежується чотирма-п’ятьма: від архетипного («страшна спокуса насильства, яка часом зваблює хороших людей») до модерного («наскільки тяжко — або й неможливо! — зачинити техноскриню Пандори, коли хтось її розчахне»).

Як тільки сто років тому почали виникати перші «літературні інститути», Герман Гессе попереджав: «Размножение подлинных дарований невозможно» (Магия книги. — Москва: Книга, 1990).

Але «письменство — це зваблення» (С. Кінг), й тому навіть в Україні маємо нині декілька письменницьких шкіл, приватних і державних.

Стівен Кінг не вірить в ефективність подібних закладів, а проте написав книжку, котра може правити гарним посібником для таких курсів. «Що таке письменство? Телепатія, що ж іще... Письмо — це її найчистіший дистилят», — каже С. Кінг, вкотре навіюючи думку про неможливість вивчитися на справжнього екстрасенса.

Зрештою, можна стати вправним ілюзіоністом. Якщо, звісно, читатимеш інших та вчитимешся на їхніх помилках. «Хто цього не робить, той мавпа» (С. Кінг).

Костянтин Родик