— Я б сказала: і достатньо, і недостатньо. І тут насамперед хочу покликатися на авторитет Василя Сімовича, який був особисто знайомий з Ольгою Кобилянською i який написав: «Кажуть, що не раз краще не знати зблизька письменника. Може. А проте не можна сказати, щоб не була цікава для громади ця чи та подробиця з його життя. Вже тому ні, що не раз найдрібніша дрібничка заважила на якомусь творі письменника, найшла якийсь свій вираз, то чому ж би про неї не знати читачеві?» Некролог був опублікований 1942 року у Львові, в редагованому Сімовичем виданні «Наші дні», під таким промовистим заголовком — «Будні і герої Ольги Кобилянської». 

 

Власне, тему прототипів Василь Сімович, що й сам належав до кола близьких друзів письменниці, обрав як провідну тему цього некрологу: «Хто знав ближче коло знайомих Кобилянської, кому доводилося побувати в товаристві її знайомих, зблизитися з її ріднею та її приятелями, тому неважко пізнати декого з них у виведених авторкою персонажах у поодиноких творах».

 

 

— Це справді так. Напевно, на це є свої причини. І вони є різними. І Михайло Коцюбинський, і Леся Українка пішли з життя в порівняно молодому віці. Хтозна, можливо, якби їм судився довший вік, вони б підійшли до того моменту життя, коли б вважали за потрібне розкрити читачам прототипів своїх героїв. А може, й ні. Що ж до творчості Ольги Кобилянської, то зв’язок її з життям був на поверхні.

 

Це було пов’язано з історією появи самих творів, зокрема повісті «Земля». Її трагічний сюжет письменниця взяла з реальних фактів. Згодом зацікавленість прототипами поширилась і на інші твори Ольги Кобилянської. Читачеві властиво отожнювати письменника і його героїв. І питання автобіографічності — це перше пересічне питання, яке виникає при прочитанні твору чи після прочитання, незалежно від того, як оцінюють його критики, літературознавці і т. ін.

 

 

— Буває, що не лише цікаво, а й дуже потрібна ця впізнаваність. Що ж до Ольги Кобилянської, то знання прототипів її героїв дуже потрібне для розуміння творчості письменниці. Вреш­ті, Ольга Кобилянська й сама писала про це в автобіографії «Про себе саму» в листах до професора С. Смаль-Сто­ць­кого у 1921—1922 рр., вперше надрукованій в альманаху «Ольга Кобилянська». 1928 р.: «Усе, що зо зверхнього життя робило коли глибше вражіння на мене, переробляла моя душа, бо інакше я не можу цього сказати — і я вкладала це на папір». 

 

У тій-таки автобіографії письменниця й почала розкривати імена прототипів: улюблена вчителька Ольги Кобилянської словачка пані Міллер, яку «в своїй душі» вона називала «Пані Сталь» — «через її велику освіту, повагу і дар мови», стала прообразом шляхетної вдови пані Марко, в якої жила ком­­­па­­­­­­­­­нь­йо­­н­кою Наталка Верковичівна, героїня повісті «Царівна».

 

Письменниця знала особисто й героїню новели «Некультурна» і згадувала, що «ніяк не могла побороти охоти написати про ту чудову жінку, вірну, чисту дитину природи, що, мов сестра смерік, поміж котрими проживала, жила, розвивалася. Коли вмирала, бажала собі мене бачити — вповідали мені люди, окружаючі її в той час — та, на жаль, я жила тоді в Чернівцях і не знала, що моя гірська цвітка згасла». 

 

Про героїв оповідання «В неділю рано зілля копала...» писала, що «особи — це типи з дійсного життя», яких вона «пізнала в горах: циганку Мавру, старого Андронатія, її батька, Гриця, одного молодого знаного мені одинака-гуцула, а решту домалювала фантазія». «Ніоба» також «існувала справді», її знала мама Ольги Кобилянської, а сама вона знала її дітей, в однієї з доньок зупинялася під час перебування у Відні. 

 

 

— Так. І про них знає кожен, хто відвідував чи відвідує літературно-меморіальний музей Ольги Кобилянської в Чернівцях й уважно слухає розповіді про те коло людей, з якими Ольга Кобилянська познайомилася в юні роки й усе життя з ними приятелювала. Адже до цього кола належали такі небуденні особистості, як Софія Окуневська, Августа Кохановська і багато інших людей творчої натури. До кола тих осіб, про яких написала сама Кобилянська, Василь Сімович додав, що в повісті «За ситуаціями» змальована родина Пігуляків, а головна героїня твору — «добре відома» кожному чернівецькому українцеві, хоч він і не назвав імені Наталки, дочки відомого художника Юстина Пігуляка, з родиною якого Ольга Кобилянська була в приязних стосунках. 

 

— Виявляється, що можемо. Після того, як я прочитала перевидані «Листи з чужини» Ярослава Окуневського, майже не сумніваюся в тому, що саме Ярослав Окуневський був прототипом пасинка пані Марко — Івана Марка, лікаря військового флоту, в чиї уста Ольга Кобилянська вклала слово «царівна» — що стало не лише назвою твору, а ключовою метафорою для розуміння усієї творчості письменниці. Напевно, всі, хто читав «Царівну», запам’ятали її зворушливий фінал, діалог Наталки й Івана Марка: «Умієш любити, — прошептала». — «Як годиться мужеві царівни», — відповів, усміхаючись, і поцілував нахилені до нього уста».

 

 

— Ні, звичайно. Якби був самий лише такий факт, цього було б замало. Хоч, коли ще була студенткою, професія героя «Царівни» видалася мені трохи «нелогічною» — і я пояснила собі це тим, що так письменниці було легше мотивувати доволі несподівану появу такого нетипового для містечкового середовища героя. Проте тепер я впевнена, що ця «нібито-нетиповість» мала реальний ґрунт. Настільки ж важливим, як і збіг професії, є й прізвище — Окуневський. 

 

Хто добре знає біографію Ольги Кобилянської, без особливих застережень припустив би, що людина з таким прізвищем могла бути особисто знайома з Ольгою Кобилянською або ж сама Кобилянська могла знати про цю людину з розповідей інших Окуневських. У Галичині й на Буковині кінця ХІХ — початку ХХ століть свідомих українських родин було небагато й зазвичай усі вони були знайомі між собою. Більше того, майже всі родини, які творили українську культуру цього періоду, — не лише галицькі, буковинські, а й наддніпрянські, також були між собою знайомі. Устияновичі, Кобилянські, Окуневські, Озаркевичі, Косачі, Старицькі, Лисенки, родина Івана Франка  — не так уже й багато інших...

 

 

— Так. Лише в тому особливість, що зіставлення з образом Івана Марка з повісті «Царівна» — більшою мірою фактичне, а з іншим образом — «чужинця», скажімо, «чужого Йоганеса» з повісті «За ситуаціями» — більш інтуїтивне, ніж фактичне, хоч і спирається на окремі текстові паралелі в «Листах з чужини» Я. Окуневського і в повісті «За ситуаціями». Нескладно припустити, що «Листи з чужини» були дуже цікавим читанням для спраглої до вражень Ольги Кобилянської, яку гнітила «страшна бездушна одностайність життя, сірі меланхолійні дні», яка хотіла побачити ширший «світ божий в цілій його величі, з різнородними його гарними і чудесними об’явами» (такою мрією вона наділила свою героїню Наталку Верковичівну), і ще в квітні 1899 році в листі до Ф. Ржегоржа писала, що поза Львовом — ніде не бувала: «не мала ніколи нагоди побачити укінчені твори штуки і культури й пізнати життя інше, як життя маломіське», а в таких вічно одностайних відносинах вичерпається і найсильніший талант» — свій же талант О. Кобилянська вважала «мірним» — не дуже сильним. А що в думках самої Кобилянської та Я. Окуневського було багато спільного — не лише для них, а й для інших українських інтелігентів того часу, то, можливо, через те Кобилянська ніде спеціально не писала про «Листи...» 

Я. Окуневського.

 

— Насамперед у тому, чим перейняті їхні думки — невідповідністю славного минулого народів і їхнього сучасного стану. Буваючи в багатьох містах славної історії — в Греції, Італії, в Індії й на Близькому Сході, Ярослав Окуневський не раз запитує себе: «Де поділась козаччина, бунчуки, гетьмани?» — де поділась римська самосвідомість мужеська та де поділась краса жіноча часів медицейських та венеціанських?» Віки слави вставали передо мною. Я бачив козака Байду, висячого на гаку в Царгороді, я видів трьох братів-невольників, побігаючих із Азова з неволі бусурманської, видів того бідного «пішого-пішаницю», я видів «добрих козаків» Сагайдачних, Дорошенків і т. д. Всі вони вставали перед моїми очима. Я задрімав на хвильку... стрепенувся... фантазія щезла! Щезли, пропали і запорожці — пережились! Сини запорожців пішли на вислуги в канцелярії петербурзькі...».

 

Про давнє лицарство і тих новітніх ґешефтярів, «що розпаношились тепер на світі» і для яких «Geschaft uber Alles» (ґешефт — понад усе) — над ім’я, над честь, на славу... У душі Я. Окуневський не може згодитися з тим, що «ґешефт — то все». Про це ж саме — лише більш загально, без українських історичних конотацій — говорить у розмові з Наталкою Верковичівною й Іван Марко: «... чому здрібнів дух у мужчин... Чому стає плиткий, поганий, самолюбний, задоволений із себе так, як би осягнув уже найвищий верх досконалості і дальше не потребував сягати? ...Чи вам не приходило на думку, що в думанні людськім настав застій, що воно потребує якогось сильного порушення, щоби змінилося, віджило, але не теперішнім плитким, самолюбним життям, лиш якимсь кращим, чистішим, сильнішим!»

 

І чи не розповіді або й самі книжки Я. Окуневського, що з’явилися друком майже синхронно з «Царівною», оселили в поетичній натурі Ольги Кобилянської тугу за морем, якого вона так і не побачила й не відчула у своєму житті. Але, незважаючи на це, дивлячись на презент румунської художниці Л. Прунку, що з 20-х років і до сьогодні перебуває в експозиції літературно-меморіального музею письменниці та завжди викликає подих у численних відвідувачів, — пляшку з морською водою — Ольга Кобилянська у двох своїх нарисах описала море. Пошук таких фактів може забрати ще багато часу, та вже тепер не можна не помітити певної подібності між думками і почуттями Ярослава Окуневського та думками й почуттями героїв творів Ольги Кобилянської. 

 

Марія Вишневська