Добре було б мати інструкцію до життя. Особливо коли ти вчишся в середній школі, а попереду в тебе дивний новий світ підліткового життя. Такою інструкцією з усіх можливих переживань і проблем є збірка оповідань «Окуляри і кролик-гном», зроблена найкращими авторками українського дитліту. І щоб доступ до цієї інструкції був у всіх охочих, а читання серед сучасних дітей ставало популярним заняттям, книжку можна цілком легально безплатно завантажити на сайті видавництва «Братське». І це, як згадують упорядниці, не перший їхній некомерційний проект.

Ми з’ясували, що ховається за обкладинкою цієї електронної книжки, а також розпитали авторок і упорядниць про особливості роботи для проекту та про специфіку популяризації літератури в Україні.

Пункт 1. Вдалий початок

На формат інструкції налаштовує вже перше оповідання зі збірки – «Інструкція до Інни» Саші Кочубей. Більшість цього тексту – це власноруч створена героїнею твору інструкція до неї самої:  своєрідний список того, що вона любить, на що дратується, від чого засмучується, що переводить її з режиму злюки й колючки в режим печальки чи красуні. І важко було б вигадати кращий початок до збірки. Бо він пропонує подружитися, знайти спільні точки між героїнею й читачем чи читачкою. І, певно, найбільше враження справляє те, що нас дратують спільні речі: коли тобі говорять «ти ж дівчинка!», «ти ще маленький/а» або ж коли Той Самий хлопець дивиться на інших дівчат. І, будьмо чесними, дратує не лише в 12 років.

Ці оповідання торкаються різних життєво важливих пунктів передпідліткового життя: як цілуватись правильно? коли час починати голити ноги? як розпізнати, що твоя мама вагітна? як бути з окулярами на носі? А з молодшими братами й сестрами? Але ні, оповідання з книжки «Окуляри і кролик-гном» не розкажуть, як треба правильно поводитися в цих ситуаціях. Вони покажуть, що опинятися в них і реагувати на них по-різному – нормально.  

Пункт 2. Геть мовний диктат!

Формат списку – перший, але не єдиний вдалий момент роботи з формою. Річ у тім, що авторки книжки не намагаються зайвий раз дотримуватися правил там, де ними можна знехтувати. У них немає пунктика говорити чистою солов’їною. Тож тут можна розслабитись, натрапляючи і на типові шкільні скорочення (переживаючи радість впізнавання), і, о Боже, на речення з маленької літери й без розділових знаків (для передачі розмов у чатах, як в оповіданні «Собачниця» Анни Хромової).

Вилазить і багато іншої природної лексики, далекої від маніакальної вчительської чистоти. Момент приємний для дітей, а ще корисний для принагідних критиків перекладу й редактури, яких усе більшає в Україні. Для тих, хто плутає статус граманаці зі статусом експерта з перекладу, забуваючи, що «Як ми говоримо» Бориса Антоненка-Давидовича й те, як ми направду говоримо, – не тотожні речі.

Коротше, авторки не бояться заглядати у словник, але коли можна зазирнути деінде, не гребують такою нагодою.

Читайте також: Задоволення від читання: чого хочуть діти та їхні батьки

Пункт 3. Геть пози!

Живою є не лише мова, а й персонажі. У збірці повно серйозних ситуацій, в яких герої поводяться не канонічно. Не так, як знімають у фільмах чи пишуть у порадах журналів. Скажімо, на похороні не обов’язково бути зразковою дівчинкою в чорному, переживаючи традиційний сум і плачучи тоді, коли цього вимагає обряд. Героїня «Майорів» Ольги Купріян не переживає всі ті емоції, на які можна натрапити під час шкільного курсу української та світової літератури. Її думки й почуття живі.

Вони можуть здаватися неправильними, егоїстичними, недоречними. Бо дівчинка не поводиться, як сердешні Оксани та інші плакальниці зі шкільної програми. Адже це нормально – індивідуально переживати свій сум і осмислювати свою втрати, а не намагатися дорівнятися думками й манерами до ідеальних маленьких леді та джентльменів з книжок Чарльза Діккенса.

Пункт 4. Чого не знайдеш у блогерів

Видається, що коли навколо повно блогерів і влогерів, які розписують своє життя до хвилин, усі проблеми, які тебе хвилюють, вже десь кимось пояснені. Частково так і є. Але оскільки блог – близький родич реаліті-шоу, у ньому мало реальності. А точніше рівно стільки, скільки природності у вимучених віршах романтиків, які вони називали божественним одкровенням (ховаючи від очей рясно помальовані виправленнями чернетки).

До того ж блогери не розповідають, як реагувати на смерть бабусі, насилля вдома, батька на заробітках, розлучення батьків. Можна навіть здогадуватися, що в них (як і в інших дітей з твого класу) відбувається щось схоже. Але ти достеменно знаєш, що про це (як у вірші Ліни Костенко) не треба говорити чи писати в соцмережах.

В оповіданні «Дякую» Маші Сердюк дівчина зі слуховим апаратом постає в нетиповій ролі. Вона не виглядає жертвою обставин, а навпаки вміє радіти цій своїй особливості. Адже в неї є унікальна можливість влаштувати собі «тишу», вимикати апарат і не чути різноманітних надокучливостей і прикростей навколо себе. Але на тому нетиповість героїні не обмежується. Вона не постає страждальницею чи жертвою через розлучення батьків. Так сталося, і героїні із цим цілком комфортно. Тож, може, головна поетка 60-их помилялася і тем, про які «не треба говорити», бути не має?

Пункт 5. Практичні поради

Крім того, тут можна вичитати для себе цілком практичні поради. Скажімо, героїня оповідання «Дурацькі теми» Галини Ткачук дізнається, що не зобов’язана платити за ненароком розбиту пляшку в супермаркеті. Це вже не кажучи проте, що є тут і оповідання, яке можна прочитувати як інструкцію з переконання мами, що тобі вже час голити ноги – «Волохаті єті» Наталі Ясіновської (а водночас інструкція і докладний опис, що чекає на всіх, хто надумає поголити ноги воском своєї сестри).

Пункт 6. Ефект дзеркала

Французький психоаналітик (колега Зигмунда Фройда) Жак Лакан писав про стадію дзеркала, тобто етап усвідомлення, що постать у дзеркалі – це ти, а також встановлення панування над цим відображенням. Звісно, ми ніколи цілковито не ототожнюємо себе з персонажами літератури. Але ефект дзеркала тут спрацьовує. Задивляючись у класичну літературу в школі, як у дзеркало, можна ототожнити себе із кривим відображенням, прийнявши за норму різні повторювані постулати (застарілі гендерні й ідеологічні норми, які впевнено транслює література).

Авторки цієї збірки турбуються про те, щоб у дзеркалі їхніх текстів відображення читачів не спотворювалося. Щоб відображення теж переживало, що в нього немає новенького смартфона, чи щоб його теж залишали сидіти з нудними родичами. Щоб воно вже не могло ходити без ліфчика на пляж або з неголеними ногами в басейн, але ще не могло зрозуміти, яку таємничу хворобу приховує від неї мама.

Читайте також: «Старшокласниця. Першокурсниця»: роман-мадленка з присмаком 2000-х

Зрештою, нікому при народженні не вручають кілька томів інструкції до життя (зі специфікою кожного його періоду). Схоже, що деякі епізоди просто треба пережити. І добре, коли в літературі є хтось такий самий, як ми. Не тому, що вони скажуть, як поводитись. А тому, що покажуть, що ми не є самотніми у своїх проблемах і досвідах. Бо дадуть змогу, як відомому читачу «Нескінченної історії», Бастіяну, достатньо перейнятися описуваною історією і побачити у її дзеркалі місце для себе.

• Коли тобі 10-12 років
• Дорослим, щоб ще раз пригадати свої дитячі катастрофи
• Після подолання третього рівня серії «Читальня» від «Ранку»

• Якщо Пономарів і Авраменко не схвалюють

Тетяна Петренко