Її авторка, професор Єльського університету Марсі Шор каже, що в час Революції гідності хотіла якимось чином підтримати Україну, бодай розказати Заходові правду зсередини. Таким чином і з’явилась книжка про будні простих українців під час Майдану. Наразі Марсі Шор подорожує країною зі своїм виданням.

 «Чи знаємо ми українську ніч?» – цими словами російського поета Володимира Маяковського починає свою книжку про Майдан американська професор Марсі Шор. Вона каже: хоча Маяковський позичив фразу «Українська ніч» у Миколи Гоголя, назвою книжки авторка завдячує українському солдатові, який незадовго до смерті прочитав вірш «Українська ніч» для проекту документального кіно.

«Сцена, яку я бачила у «Вавилон’13» про чоловіка з Донецька, який вирішив воювати на українському боці. І цей чоловік у камуфляжі на відео читає напам’ять вірш Маяковського «Українська ніч» його прекрасною російською мовою… про Україну», – розповідає авторка.

Саме на Майдані, каже авторка, вона відчула, як фізично вимірюється час. Перед тим, як наставала ніч, люди боялися заснути, щоб не прокинутися у зовсім іншому світі, згадує Марсі.

«Мене дуже цікавить цей досвід, як змінюється час. Як революція змінює досвід тимчасовості. І так багато людей мені казали, що вони втратили відчуття різниці між днем та ніччю, перестали відчувати порядок подій, що трапилось вчора, що сьогодні, що минулого тижня. Бо це вже не мало значення»​, – каже Марсі Шор.

Вона ніколи не планувала писати книжку про Майдан. Утім, коли в час Революції гідності давала інтерв’ю західним медіа, зрозуміла, що про Україну зсередини треба інформувати більше.

«Я подумала: я могла б написати статтю. Не наукову, бо я – не науковець, не політичну, бо я – не політик. Але як історик, який пише про життя інтелігенції у східній Україні – про письменників, філософів, поетів. Я вирішила написати портрет однієї людини через досвід революції, щоб надати революції людського обличчя», – ділиться авторка.

Вона почала спілкуватись із учасниками Майдану, відтворювати хронологію подій кожного співрозмовника, і не хотіла втратити жодної деталі.

«Бо саме в деталях – найважливіше: що означає прожити революцію, що досвід революції дає людині, що штовхає тебе ухвалювати певні, дуже несподівані рішення, коли настає момент, що ти звикаєш боятися, і коли опиняєшся на іншому боці страху. Це людські моменти, які я хочу зберегти», – каже вона.

Ця книжка – не лише про Україну, це про цінності цивілізованого світу, вважає співробітниця аналітичного Центру Вудро Вілсона, доктор політичних наук Лідія Зубицька.

«Ця тема торкається не просто українських реалій, вона торкається загальнолюдських реалій, реалій захисту прав людини, захисту людської гідності, бажання не втратити порозуміння, яке переходить усі можливі етнічні, мовні, та інші розбіжності, які ми бачимо. Ці розбіжності існують так само і в американському суспільстві. […] Момент об’єднання і захист демократії важливий не лише для українців, але і для американців, і для всього людства», – каже вона.

З нею погоджується професор Північно-Іллінойського університету Крістін Ворбак. Вона каже, що книжка про пересічних українців у час революції допоможе американцям зрозуміти зовнішньополітичну роль США.

«Англомовні люди – це аудиторія ,яка небагато знає про Україну і, можливо, має стереотипні уявлення, що Україна – це більш як Росія. Добре, щоб вони прочитали, чому українці хочуть рухатися у напрямку ЄС, це критично важливо. Вона дає відчуття, що ми – люди – можемо щось робити у складні часи, це зараз для нас у США є дуже важливим сигналом», – каже вона.

Американські оглядачі називають її «книжка про революцію зсередини». Авторка каже, що писала лише про тих, кого могла зрозуміти, тому тут немає про Януковича та його прихильників.

Марсі Шор згадує найемоційніший для її самої момент книжки: «У книжці йдеться про одного студента, його звати Міша, він із Києва. Він – не із заможної родини, єдиний чоловік у сім’ї. У нього є бабуся, мама і 10-річна сестра. Міша – худорлявий, молодий хлопець, такий собі книголюб (bookish). Він готувався до своєї докторської і зовсім не виглядав як боєць. І він йде на Майдан, де стріляють. Йому дзвонить мама, благає прийти додому. Йому дзвонить бабуся, просить прийти додому. І він думає в цей момент, що, напевне, його зараз вб’ють. Настає момент, коли беркутівець цілиться у нього. І в цей момент втручається натовп. І моє серце розбивалось за його матір. Хоча мої двоє дітей значно молодші, я думала, що на її місці я б втратила розум».