Re: цензії

20.11.2024|Михайло Жайворон
Слова, яких вимагав світ
19.11.2024|Тетяна Дігай, Тернопіль
Поети завжди матимуть багато роботи
19.11.2024|Олександра Малаш, кандидатка філологічних наук, письменниця, перекладачка, книжкова оглядачка
Часом те, що неправильно — найкращий вибір
18.11.2024|Віктор Вербич
Подзвін у сьогодення: художній екскурс у чотирнадцяте століття
17.11.2024|Василь Пазинич, фізик-математик, член НСПУ, м. Суми
Діалоги про історію України, написану в драматичних поемах, к нотатках на полях
Розворушімо вулик
11.11.2024|Володимир Гладишев, професор, Миколаївський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти
«Але ми є! І Україні бути!»
11.11.2024|Ігор Фарина, член НСПУ
Побачило серце сучасніть через минуле
10.11.2024|Віктор Вербич
Світ, зітканий з непроминального світла
10.11.2024|Євгенія Юрченко
І дивитися в приціл сльози планета

Літературний дайджест

05.01.2018|12:45|Deutsche WElle

Володимир Рафєєнко: Місто дитинства як непідконтрольна територія

"Думаю про те, що за ці роки у Донецьку та Луганську народилися не менш як чверть мільйона дітей. Кому вони потрібні?" - Володимир Рафєєнко, спеціально для DW.

Якось нещодавно у приватній розмові мене запитали, як я бачу те, що відбувається зараз на Сході України. Саме питання таке, розумієте, не дуже просте, тим більше для гуманітарія та філолога. Не встиг я зібрати до купи думки, як його ускладнили: Донбас, взагалі, це Україна? Чи вже не Україна? Чи, може, ви вважаєте, що ці території для нас цілком і повністю втрачені? А якщо не втрачені, чи маєте бажання повернутися туди? Тобто зараз можливо чи ні - уявити Рафєєнка, котрий повертається до звільненого Донецька?

Зрозуміло, що це дуже різні запитання, але раптом я відчув потребу щонайменше їх якось осмислити. Іноді треба намагатися бути чесним хоча б із самим собою.

Треба одразу зауважити, що я жодним чином не експерт з питань реінтеграції, тим більше, що на окупованому Сході не був уже понад три роки - з самого липня 2014-го. Звичайно, залишаються якісь зв´язки, регулярно, хоча й досить нечасто хтось приїздить звідтіля в гості до мене на Київщину. Слава Богу, ніхто не скасовував телефонні розмови та скайп. Єдина група, на яку я підписаний у Facebook, - група "Говорит Донецк", її ведуть якісь люди з проросійськими поглядами, що мешкають в окупованому місті мого дитинства.

Більше того, наступаючи на горло стратегії відгородження від різноманітних форм сучасного божевілля, я залишив серед своїх друзів декількох знайомих з довоєнних часів, яким, м´яко кажучи, "руський мір" остаточно виїв мозок. Майже кожен їхній пост, якщо він з´являється у моїй стрічці, викликає у мене доволі складні емоції. Однак я читаю весь цей непотріб, щоб знати, про що вони говорять і що саме думають. Тобто зберігаю, наскільки це можливо, хоча б примарну можливість чути і відчувати залишене місто. Ну і крім того намагаюся вловити хоча б якісь ознаки раціонального мислення у представників української влади, які так чи інакше опікуються питаннями Сходу. А раціонального в тому, що робиться, дійсно небагато - хай мені вибачають всі причетні.

І перше, що можна констатувати, - окуповані території живуть в іншому вимірі, ніж континентальна Україна. І річ у тому, що навіть ті з донеччан, які зберігають проукраїнські погляди, доволі часто не розуміють державну політику стосовно них - тих людей, що опинилися там, поза межами країни, при тому дуже часто не маючи жодного вибору. В першу чергу це стосується пенсіонерів, які все життя працювали, заробили свої копійки, а зараз не мають можливості не те що жити в Україні, але просто виїхати з окупованих територій і, як то кажуть, "оформитися" як українські пенсіонери. Вони старенькі, вони часто-густо дуже хворі, вони не мають жодної надії і жодного порятунку, крім тих грошей, що їм таки виплачує окупаційна влада. У випадку з тими людьми, котрих я знаю особисто, це тисяча російських рублів на місяць. Скільки це буде на наші гроші, порахуйте самі. Дуже небагато. Цього навіть на хліб не вистачить, не те що на ліки. І я все розумію. Іде війна, українська держава змушена боротися і виживати. Але, люди добрі, не за рахунок старих та немічних, котрих, врешті-решт, ми кинули там напризволяще.

Але то таке. Це те, що болить мені вже давно, і немає на те ради. Ясно, що на мої слова можна сказати багато чого розумного. І я справді не знаю, яким має бути механізм забезпечення цих людей, тобто не маю, що запропонувати.

Єдине, що мене дивує: торгувати з ворогом ми здатні. Причому навіть, якщо вірити тим даним, що просотилися у ЗМІ, з року в рік збільшувати обсяги цієї торгівлі. А от забезпечити власних пенсіонерів - це для нас занадто складне завдання. Але що тут скажеш. Нічого. Жодна дискусія нікому в цій ситуації не допоможе. Але ж я і не для дискусій все це пишу. Радше для себе.

От натомість думаю про те, що за ці роки у Донецьку та Луганську народилися не менш як чверть мільйона дітей. Кому вони потрібні? Місцевим ватажкам чи їхнім російським керівникам? Дуже сумніваюся. Вони ж цими дітьми прикриваються усі ці роки. Думаю про школярів, про дітей у дитячих садочках. Про ті пісеньки та казки, що їм розказують їхні батьки. Про підлітків, котрим ненависть до всього українського закладають у мозок всі роки війни. Про ту прірву, що росте між нами. І мені дедалі важче і важче повірити в те, що колись стане інакше. Бо ці люди зараз не потрібні нікому і в першу чергу нам, їхнім співгромадянам.

Можу навіть собі уявити: ось вона перемога. Кордони знову наші. Донбас повертається в Україну. Але скажіть мені, якими будуть механізми цього повернення? Наразі їх немає, немає просто стратегії, чіткого уявлення, яким воно повинно бути. Бо ніхто не наважується проговорити, а що таке Донбас для нас? І за що, власне, ми воювали? За території, за людей? Найгірше те, що так звані патріоти цих псевдореспублік вже за кілька місяців після нашої перемоги будуть вчити нас українському патріотизму. А тягар чергової зміни обставин, як завжди, стануть відпрацьовувати діти, жінки, старенькі. Бо прислуховуючись до тих сигналів, що транслює влада, чесно кажучи, складається враження, що нікому вже той Донбас не потрібен. І прийняти його неможливо, і відпустити не можна.

Та як би там не було. На вуличках мого дитинства ходять інші люди. Мене там немає і, на все воля Божа, але, здається, ніколи більше не буде. І серце моє болить і болить.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

21.11.2024|18:39
Олександр Гаврош: "Фортель і Мімі" – це книжка про любов у різних проявах
19.11.2024|10:42
Стартував прийом заявок на щорічну премію «Своя Полиця»
19.11.2024|10:38
Поезія і проза у творчості Теодозії Зарівної та Людмили Таран
11.11.2024|19:27
15 листопада у Києві проведуть акцію «Порожні стільці»
11.11.2024|19:20
Понад 50 подій, 5 сцен, більше 100 учасників з України, Польщі, Литви та Хорватії: яким був перший Міжнародний фестиваль «Земля Поетів»
11.11.2024|11:21
“Основи” вперше видають в оригіналі “Катерину” Шевченка з акварелями Миколи Толмачева
09.11.2024|16:29
«Про секс та інші запитання, які цікавлять підлітків» — книжка для сміливих розмов від авторки блогу «У Трусах» Анастасії Забели
09.11.2024|16:23
Відкриття 76-ої "Книгарні "Є": перша книгарня мережі в Олександрії
09.11.2024|11:29
У Києві видали збірку гумору і сатири «СМІХПАЙОК»
08.11.2024|14:23
Оголосили довгий список номінантів на здобуття Премії імені Юрія Шевельова 2024 року


Партнери