Re: цензії
- 08.04.2024|Ігор ЧорнийЗлодії VS Революціонери: хто кращий?
- 04.04.2024|Ігор Бондар-ТерещенкоЛеді й джентльмени, або «Лондонські хроніки» Місіс К
- 03.04.2024|Марта Мадій, літературознавицяФантасмагорія імперського пластиліну
- 28.03.2024|Ігор ЧорнийПрощання не буде?
- 20.03.2024|Наталія Троша, кандидат філологічних наукСвітиться сонячним спектром душа…
- 20.03.2024|Віктор ПалинськийУ роздумах і відчуттях
- 20.03.2024|Валентина Галич, доктор філологічних наук, професорЖиттєве кредо автора, яке заохочує до читання
- 20.03.2024|Віктор ВербичНіна Горик: «Ми всі тепер на полі битви»
- 18.03.2024|Ігор ЗіньчукКумедні несподіванки на щодень
- 17.03.2024|Ольга Шаф, м.ДніпроКоло Стефаника
Видавничі новинки
- Фредерік Верно, "Рейвах"Книги | Буквоїд
- Ніна Горик. "Лінії оборони"Книги | Буквоїд
- Олег Крот. "Комунікації"Книги | Буквоїд
- Таіс Золотковська. "Лінія зусилля"Книги | Буквоїд
- У Vivat вийшла нова книжка Марка ЛівінаКниги | Буквоїд
- Юрій Яновський. "Майстер корабля"Проза | Буквоїд
- Ольга Кобилянська. "За ситуаціями"Проза | Буквоїд
- Іван Франко. "Маніпулянтка"Проза | Буквоїд
- Анатолій Дністровий. "Битва за життя: щоденник 2022 року"Історія/Культура | Буквоїд
- Павло Паштет Белянський. "Я працюю на цвинтарі"Проза | Буквоїд
Літературний дайджест
Володимир Рафєєнко: Місто дитинства як непідконтрольна територія
"Думаю про те, що за ці роки у Донецьку та Луганську народилися не менш як чверть мільйона дітей. Кому вони потрібні?" - Володимир Рафєєнко, спеціально для DW.
Якось нещодавно у приватній розмові мене запитали, як я бачу те, що відбувається зараз на Сході України. Саме питання таке, розумієте, не дуже просте, тим більше для гуманітарія та філолога. Не встиг я зібрати до купи думки, як його ускладнили: Донбас, взагалі, це Україна? Чи вже не Україна? Чи, може, ви вважаєте, що ці території для нас цілком і повністю втрачені? А якщо не втрачені, чи маєте бажання повернутися туди? Тобто зараз можливо чи ні - уявити Рафєєнка, котрий повертається до звільненого Донецька?
Зрозуміло, що це дуже різні запитання, але раптом я відчув потребу щонайменше їх якось осмислити. Іноді треба намагатися бути чесним хоча б із самим собою.
Треба одразу зауважити, що я жодним чином не експерт з питань реінтеграції, тим більше, що на окупованому Сході не був уже понад три роки - з самого липня 2014-го. Звичайно, залишаються якісь зв´язки, регулярно, хоча й досить нечасто хтось приїздить звідтіля в гості до мене на Київщину. Слава Богу, ніхто не скасовував телефонні розмови та скайп. Єдина група, на яку я підписаний у Facebook, - група "Говорит Донецк", її ведуть якісь люди з проросійськими поглядами, що мешкають в окупованому місті мого дитинства.
Більше того, наступаючи на горло стратегії відгородження від різноманітних форм сучасного божевілля, я залишив серед своїх друзів декількох знайомих з довоєнних часів, яким, м´яко кажучи, "руський мір" остаточно виїв мозок. Майже кожен їхній пост, якщо він з´являється у моїй стрічці, викликає у мене доволі складні емоції. Однак я читаю весь цей непотріб, щоб знати, про що вони говорять і що саме думають. Тобто зберігаю, наскільки це можливо, хоча б примарну можливість чути і відчувати залишене місто. Ну і крім того намагаюся вловити хоча б якісь ознаки раціонального мислення у представників української влади, які так чи інакше опікуються питаннями Сходу. А раціонального в тому, що робиться, дійсно небагато - хай мені вибачають всі причетні.
І перше, що можна констатувати, - окуповані території живуть в іншому вимірі, ніж континентальна Україна. І річ у тому, що навіть ті з донеччан, які зберігають проукраїнські погляди, доволі часто не розуміють державну політику стосовно них - тих людей, що опинилися там, поза межами країни, при тому дуже часто не маючи жодного вибору. В першу чергу це стосується пенсіонерів, які все життя працювали, заробили свої копійки, а зараз не мають можливості не те що жити в Україні, але просто виїхати з окупованих територій і, як то кажуть, "оформитися" як українські пенсіонери. Вони старенькі, вони часто-густо дуже хворі, вони не мають жодної надії і жодного порятунку, крім тих грошей, що їм таки виплачує окупаційна влада. У випадку з тими людьми, котрих я знаю особисто, це тисяча російських рублів на місяць. Скільки це буде на наші гроші, порахуйте самі. Дуже небагато. Цього навіть на хліб не вистачить, не те що на ліки. І я все розумію. Іде війна, українська держава змушена боротися і виживати. Але, люди добрі, не за рахунок старих та немічних, котрих, врешті-решт, ми кинули там напризволяще.
Але то таке. Це те, що болить мені вже давно, і немає на те ради. Ясно, що на мої слова можна сказати багато чого розумного. І я справді не знаю, яким має бути механізм забезпечення цих людей, тобто не маю, що запропонувати.
Єдине, що мене дивує: торгувати з ворогом ми здатні. Причому навіть, якщо вірити тим даним, що просотилися у ЗМІ, з року в рік збільшувати обсяги цієї торгівлі. А от забезпечити власних пенсіонерів - це для нас занадто складне завдання. Але що тут скажеш. Нічого. Жодна дискусія нікому в цій ситуації не допоможе. Але ж я і не для дискусій все це пишу. Радше для себе.
От натомість думаю про те, що за ці роки у Донецьку та Луганську народилися не менш як чверть мільйона дітей. Кому вони потрібні? Місцевим ватажкам чи їхнім російським керівникам? Дуже сумніваюся. Вони ж цими дітьми прикриваються усі ці роки. Думаю про школярів, про дітей у дитячих садочках. Про ті пісеньки та казки, що їм розказують їхні батьки. Про підлітків, котрим ненависть до всього українського закладають у мозок всі роки війни. Про ту прірву, що росте між нами. І мені дедалі важче і важче повірити в те, що колись стане інакше. Бо ці люди зараз не потрібні нікому і в першу чергу нам, їхнім співгромадянам.
Можу навіть собі уявити: ось вона перемога. Кордони знову наші. Донбас повертається в Україну. Але скажіть мені, якими будуть механізми цього повернення? Наразі їх немає, немає просто стратегії, чіткого уявлення, яким воно повинно бути. Бо ніхто не наважується проговорити, а що таке Донбас для нас? І за що, власне, ми воювали? За території, за людей? Найгірше те, що так звані патріоти цих псевдореспублік вже за кілька місяців після нашої перемоги будуть вчити нас українському патріотизму. А тягар чергової зміни обставин, як завжди, стануть відпрацьовувати діти, жінки, старенькі. Бо прислуховуючись до тих сигналів, що транслює влада, чесно кажучи, складається враження, що нікому вже той Донбас не потрібен. І прийняти його неможливо, і відпустити не можна.
Та як би там не було. На вуличках мого дитинства ходять інші люди. Мене там немає і, на все воля Божа, але, здається, ніколи більше не буде. І серце моє болить і болить.
Коментарі
Останні події
- 19.04.2024|19:24"Бородатий Тамарин" готує до друку книжку Роберта Пíрі "Північний полюс"
- 19.04.2024|18:17Галину Крук номіновано на Griffin Poetry Prize
- 18.04.2024|16:40Автор дитячого фентезі «Кий і морозна орда» розповість про новий мультивсесвіт за мотивами української міфології
- 18.04.2024|15:19Сьогодні у Тернополі Юлія Чернінька презентує "Барні 613"
- 18.04.2024|15:15Відкрито передзамовлення на книгу Вікторії Амеліної «Свідчення»
- 16.04.2024|18:08Помер Дмитро Капранов
- 16.04.2024|18:05Електронні книжки: що і як читають українці?
- 14.04.2024|20:47«Видавництво Старого Лева» започатковує цикл подій про Схід та Південь України
- 10.04.2024|14:36Переклади книжок Асєєва та Жадана номінували на PEN America Translation Prize
- 08.04.2024|17:579 квітня у Івано-Франківську Юлія Чернінька презентує книгу "Барні 613"