Цю історію авторка записала зі слів головної героїні, італійки Франчески, яка приїхала волонтеркою до Донецька напередодні Майдана і закохалася в українського активіста.

Олександра Іванюк, випускниця Могилянки і College of Europe, яка зараз завершує дисертацію про політичні еліти в Україні і мешкає у Варшаві, розповіла BBC Україна, чому вона мусила написати цей роман.

Олександра Іванюк: Це - книжка про зіткнення двох світів, двох планет, якими є Україна і Західна Європа. Це історія про італійку, яка приїжджає зі своїми уявленнями про життя, цінностями, поглядами і потрапляє в цей інший світ.

З іншого боку, це історія про те, як бути з кимось незвичайним, з кимось, кого люди називають героєм, хто творить історію. І ця книжка, звісно, про любов.

Я знала Юрка (Юрія Матущака - донецького активіста, учасника Єромайдана і добровольця, який у серпні 2014 року загинув в "Іловайському котлі" - Ред .), він був моїм приятелем.

Уже після його загибелі Франческа знайшла мене у Варшаві і розповіла цю історію.

Для неї ця розмова певно була терапевтичною, адже вона змогла висловити свої переживання. А для мене терапевтичним стало написання самої книжки, бо я теж змогла вилити емоції, які переповняли мене, поки я слухала її розповідь.

BBC Україна: "Амор[т]е" - ваш дебютний роман. Взятися за художню прозу вас надихнула історія Франчески чи письменництво давно було в планах?

О. І.: І так, і ні. Я пробувала писати, спочатку вірші, потім короткі оповідання, була ідея написати роман, який теж засновується на правдивій історії, але зовсім на іншу тему.

Від початку написання книги (ми не знали, чи це буде саме роман) було ідеєю Франчески, вона хотіла, щоби якомога більше людей дізналося про цю історію.

Вона казала: "Як так, ви, українці, не знаєте про Юрка, про те, що відбувалося в Донецьку?!". І тому мені одразу спало на думку, щоби роман написав відомий письменник, якого точно прочитають.

Але в певний момент емоції так захопили мене, я почала жити цією історією і зрозуміла, що якщо я не напишу її, я просто захворію.

Історія сама почала втягувати мене в процес, і я написала роман практично за два місяці, без вихідних і відпочинку.

BBC Україна: Роман написаний в жанрі "non-fiction novel" або "faction" (fact + fiction). Наскільки складно було писати від першої особи живої людини, яка прочитає роман, яку знають ваші спільні знайомі?

О. І.: Це, безперечно, було найскладнішим. Я й досі запитую себе, чи мала я право взагалі інтерпретувати цю історію, чи люди зрозуміли її так, як Франческа хотіла її представити, чи я дійсно не сфальшивила.

Але я також мала довіритися і самій історії. Я відчула її силу, відчула, що вона сама провадить.

BBC Україна: Під час роботи над романом ви обговорювали певні деталі з його головною героїнею?

О. І.: Був перший підхід, коли я примірялася до роману - з якого боку почати, яким має бути голос героїні. Потім ми поїхали з Франческою на день пам´яті Юри Матущака у Донецький національний університет імені Стуса до Вінниці, де я познайомилася з батьками та друзями Юрка.

Ми також поїхали до села, де живуть його дідусь і бабуся, тож я мала змогу на власні очі побачити те, що розповідала мені Франческа.

Я намагалася використати в романі всі факти, які вона мені переповіла, які я сама знала про Юрка, які також почула від його друзів, родичів та батьків.

Але історія також повинна була почати жити сама. Тому з´явились й інші герої. В мене багато друзів іноземців, які живуть в Україні, і я розпитувала їх, якими були їхні перші враження від України.

BBC Україна: Думаю, як будь-якому українцю, вам було важко залишатися абсолютно відстороненою та неупередженою щодо подій 2014 року. Чи чуємо ми в романі і ваш голос?

О. І.: Звичайно, роман є моєю інтерпретацією подій, про які я дізналася від Франчески та Юрка, від багатьох їхніх друзів і знайомих.

Але ж ми не розповідаємо історію діалогами, і в оповіді подій включається погляд автора.

Я впевнена, якби Франческа сама написала цю книжку, це була б абсолютно інша історія. Вона пережила і запам´ятала її по-своєму. Пам´ять - це взагалі окрема тема.

BBC Україна: Ви були в Донецьку?

О. І.: Так, я була в Донецьку ще до Майдану і війни на сході України. Я маю також багато друзів з Донеччини та взагалі зі сходу. І я часто радилася з ними.

Я також була постійно в контакті з істориком Андрієм Портновим, спілкувалася з екскурсоводом із Донецька, дивилася на YouTube відео про місто - як розташовані вулиці, як воно виглядає в різні пори року, гуляла вулицями міста за допомогою Google Maps.

BBC Україна: Чи є щось в розповіді Франчески, з чим ви особисто не погоджуєтесь?

О. І.: Це її погляд - як можна не погоджуватися зі сприйняттям іншої людини? Її історія викликала в мене лише захоплення, я думала, як вона все це витримала.

Франческа була дуже відкритою до України, вона не злякалася, коли почалися небезпечні події в Донецьку, і залишалася в місті, коли майже всі з нього поїхали

Весь час, поки я слухала цю історію і потім, коли писала її, мене дивувала якась нелюдська сила духу, яка в ній є. Але я дуже не хотіла, щоби роман вийшов пафосним, як часто буває з книжками про війну.

BBC Україна: Попри те, що роман має кінець, історія залишає відчуття певної незавершеності. Як гадаєте, чому воно виникає?

О. І.: Ми познайомилися з Франческою у Варшаві в лютому 2015 року. Від трагедії в Іловайську минуло півроку, але Франческа досі не мала остаточних результатів ДНК, остаточно не було відомо, чи живий Юра.

Ще була надія. Вона весь час була в контакті з солдатами та родиною, переписувалася з багатьма людьми, майже кожні півгодини отримувала повідомлення.

Франческа дуже сподівалася, що Юрко потрапив у полон або десь ховається. Я думаю, що коли я писала історію, мені передалося це почуття надії, хоча під час написання роману вже було відомо, що Юрко загинув.

Роман завершується листами Франчески (написаними нею самою - Ред.), де вона чекає на нього далі, сподівається, що він живий. Можливо, тому є враження очікування, сподівання.

З  Олександрою Іванюк  спілкувалася  Вікторія Приседська