Re: цензії

Я зробила все неправильно - прочитала спочатку всю книжку і аж потім побачила післямову. Тому тим більше мене вразило зізнання автора про те, що "Танжер" став для нього першим текстом, писаним по-українськи.

Важко повірити, що цей легкий і пристрасний роман писався зі словником.

"Він плив і ні про що не думав, лише губами відчував солонавий присмак морської води… Морська вода пестила його, голубила кожен пуп´янок на шкірі, що випинався від холоду. Рука вабила під воду повітряні бульбашки, які, боячись потонути, хутко спливали догори й, підхоплені течією, совгали по тілу, шукаючи прихистку".

Коли читаєш таке на першій сторінці, то зупинитися важко.

І навіть тоді, коли починаєш зашпортуватися об довжелезні зноски, які збивають із ритму. Їх так багато і вони часом такі докладні, що з них самих можна було б створити окремий текст - більш сухий і науковий путівник по Одесі.

Автор ніби постійно тягне читача за собою: "Ходімо, ходімо скоріш, я тобі все покажу". Із Одеси своєї молодості, початку 2000-их, - до Одеси 1920-их років.

Він хоче змусити нас поєднати їх в уяві, відчути їхню близькість, так, як відчув її він сам.

Я йому охоче піддалася. Навіть попри те, що я про Одесу не знаю майже нічого - ні про ту давню, ані про сучасну - мені було у цій подорожі цікаво.

"Танжер" писався під враженням від автобіографічного роману Юрія Яновського "Майстер корабля" 1927 року. У ньому 25-річний письменник розповідає про свою любов до режисера Олександра Довженка та Іти Пензо, прими-балерини Одеської опери.

"Я був вражений цим по-юнацьки свіжим, сяйним текстом молодого автора. Щирим описом нестримних почуттів, романтикою моря, степу, ностальгією за літом …Усе це було мені до болю знайоме", - пише Іван Козленко у післямові до "Танжера".

І береться переповідати нам про їхнє кохання.

"Я відчув, що лежу з ними разом уже тисячу літ і пролежав би ще вічність по стільки ж".

"Втрьох ми утворювали довершене тіло, позбавлене персональних свідомостей і почуттів. Насолода і трепет не народжувалися у кожного окремо - вони були у НАС".

Цей розділ, "Апокрифи степу", мій улюблений. Його хочеться перечитувати знову і знову.

Саме він, як на мене, найбільше передає буяння і нестримність молодості. Те головне, про що, як каже сам автор, і є його книга.

"Танжер" просякнутий сонцем, морем, гарячим вітром, юнацькими страхами і мріями, еротикою і тілесністю.

Хоча сам автор називає свій роман "гомоеротичним", тілесність у нього виходить за межі чоловічого чи жіночого.

"Тіло - це і є душа людини, репресована й профанована", - говорить одна з героїнь роману.

То чи є різниця, яку душу любить?

У "Танжері" багато відвертих сцен. Але щирість і гарне володіння словом оберігають автора від головної небезпеки таких текстів - скотитися у вульгарність.

Цю тонку межу Іван Козленко не перетнув. Хоча всіма іншими межами він свідомо нехтує.

"Танжер" схожий на марево у спекотний літній день.

Орест, Марта і Сева, головні герої сучасної гілки роману, плавно перетікають у Юрка, Сашка та Іту, з яких вони і писалися.

Ми гуляємо сучасною Одесою, аж тут раптом міст під нами хитається і летить … у минуле цього міста, строкате і страшне.

Яке воно це місто? Кому належить? Чи було би все по-іншому зараз, якби тоді все було по-іншому? Чи є для мене у ньому місце? І де віднайти себе?

Відповіді на ці питання автор шукав у ті часи, коли писав цей текст.

Свої роздуми він вкладає у вуста молодих хлопців, які п´ють пиво та міцніші напої.

Часом їхні розмови про долю України аж надто серйозні, а часом кумедні.

"Славкові ставало дедалі гірше, він верз казна-що про Бабеля і додав сакраментальне: "Все х...я, тільки Україна і секс!".

Іван Козленко написав "Танжер" 10 років тому. Із того часу він кілька разів до нього повертався, редагував і тільки тепер видав окремою книжкою.

"Танжер" за цей час "обважнів" зносками, післямовою і додатками.

Але свого нерву молодості не втратив.