Серед цьогорічних лауреатів літературної премії видавництва «Смолоскип» книжка Олександра Мимрукавийшла найпершою – за декілька місяців після оголошення результатів. Така оперативність тішить, адже вона дозволяє нам познайомитися ще з зовсім «гарячими» віршами й нарешті зрозуміти, куди рухається справді сучасна українська поезія. Чи відповість на ці питання «Цукровик»? Для того, щоби про це дізнатися, потрібно спочатку зрозуміти, про що ця книжка.

А вона, як не дивно, про місто.

Виявляється, що «Цукровик» – це назва футбольної команди, яка існує при цукровому заводі, а сам завод, у свою чергу, це так зване «градообразующее предприятие», яке народило це місто й стало його серцем. Це дерево життя, довкола якого зростали будинки й кільцеві дороги.

*****
наше місто зростало колами
навколо дерева життя
позначаючи вік
кільцевими дорогами
замість підсумків….

Автор розгортає міфологізовану картину міста, яку важко назвати тлом. Адже воно відіграє роль живого, повноцінного персонажа. Воно змінюється, рухається, народжується й вмирає. Вся його інфраструктура ніби кровоносна система, приєднана до головного «органу» місцевої «анатомії»:
..

….адже завод то лише серце-мозок
а не суцільне тіло
натомість
місто було цим тілом
його дитячі садки та школи
спальні райони та залізничні шляхи…..

..
Як бачимо, символ заводу з’являється у різних формах. Це і серце, і мозок, і ядро, і навіть дерево життя. Одне лише зрозуміло, що для жителів міста – це і є бог.

Єдиний «персонаж» книжки, який може посперечатися за це звання – сонце, тиха присутність якого простежується протягом усієї першої частини збірки. Чи може сонце й завод – це одне й те саме? Зрештою, у бога може бути не одне ім’я… Але якщо Бог-завод помер й існує лише в минулому, ретроспективному пласаті, то сонце – як світило тоді, так світить і зараз.

Ліричні герої «Цукровика» – це люди, які живуть на руїнах великої індустріальної потуги. Вона проростає травою і нагадує про колишню велич, про масштабні соціальні зрушення та зміни. Це ніби рештки древньої цивілізації, знання про яку вже давно втрачено. ЇЇ уламки розкидані між деревами та бетонними плитами наче тіло Левіафана, на якому граються щасливі діти. А значить не все так безнадійно, як може здатися на перший погляд.
..

…..тут немає божої домівки
і тому наш бог ширяє навколо нас
осідлавши вітри та пташині зграї
вселившись у пшеничні поля
та елеватори

доторкнувшись до кожного саду і парку
у глибині яких вчорашні діти
вивчали любов…..

Народжені на руїнах ніколи не сприйматимуть їх як ознаку занепаду. Для дітей нової «постіндустріальної» епохи – це просто частина ландшафту, яка з часом обростає спогадами, досвідом дорослішання та стає частиною особистої психогеографії. Розповіді про колишній світ, в якому всім правила гігантська, богоподібна машинерія, для них – епічна легенда, розказана замість казки на ніч.

У світі «Цукровика» усі масштабні ідеї та ідеологеми, які були спрямовані в утопічне майбутнє, зазнали краху. Залишилися тільки люди, яким доводиться жити у цьому новому середньовіччі. Більше немає куди йти, немає чого прагнути. Потрібно просто продовжувати жити під сонцем. Не дивно, що в одному зі своїх віршів Мимрук згадує прізвище знакового італійського архітектора Антоніо Сант’Елію, автора маніфесту футуристичної архітектури та серії неймовірних ескізів будинків майбутнього, які просто просякнуті індустріальним духом.
..

*****
сант’еліє
я бачив твої будинки
вони стоять на півночі
старого району

розповідають казки
без вигадки та брехні
кожному хто проходить повз….

..
Прив’язавши до цього контексту ім’я відомого архітектора, автор ніби констатує смерть футуризму, а разом з тим і смерть усіх утопічних ідей 20-го століття, яким так і не судилося бути втіленими в життя.

Більшість віршів у цій збірці створена на матеріалі рідного міста Олександра Мимрука. Це маленьке, центральноукраїнське містечко, що, як і місто в книжці, збудоване довкола величезного цукрового заводу. Однак автор всіляко уникає асоціації з конкретною локацією, уникає впізнаваної топоніміки, перетворюючи свою персональну історію, на історію універсальну  – історію фізичного й духовного занепаду індустріального міста й людей, які  його населяють, занепаду, який одночасно є втратою і вивільненням.

Попри розробленість урбаністичної тематики, «Цукровику» не тільки вдається географічно вписати досі слабовідрефлексовану в міських віршах «центральноукраїнську індустріальну провінцію» (чого не скажеш про індустріальний схід) у канву сучасної поезії, але й поглянути на тканину міста під новим, незвичним кутом. У багатьох віршах автор вдається до максимальної безпосередності, яка непідготовленим читачем може сприйматися по-різному, адже нечасто сучасні поети намагаються зайти на територію постіронічних практик й говорити з нами відверто.
..

*****
посидь поруч зі мною
на високих дахах
відчуй останній вітер
що вдариться в обличчятак самотньо зустрічати
перший і останній ранок
серед тисяч людей
чорної ікри….

Цей «новий урбанізм» характеризується всеохопною стриманістю – стриманістю вислову, стриманістю лексики, намаганням сказати більше, використовуючи менше слів та орнаментальної образності.

Але якщо основна частина книжки апелює до універсального, то цикл «Німе кіно», який переповнений кіношними алюзіями («Земля» Довженка, «Людина з кіноапаратом» Вертова, «Новий кінотеатр «Парадізо» Торнаторе), має помітнішу прив’язку до конкретного місця. Очевидно, що автор переповідає історію свого міста – говорить про його народження, піднесення та занепад.
..

[інтертитри]

ТУТ БУДЕ МІСТО!

промовляє жінка
промовляє настільки впевнено
наскільки взагалі можливо

переконує річку
переконує степ
і будинки починають виринати із землі….

..
Відрізняються вони від основної частини текстів й своєю формою. Тут на передній план виходить публіцистичність у дусі старих кінохронік, кінематографічна монтажність й навіть інтертитри, без яких неможливо уявити жодне «Німе кіно». Цікаво, що саме в інтертитрах автор вперше використовує розділові знаки, що окремий раз підкреслює сепарованість цих рядків від «поетичної дійсності» книжки, адже вони існують лише на екрані.

Тож куди рухається найновіша поезія? Чи можна на прикладі «Цукровика» простежити якусь тенденцію? Принаймні у випадку Мимрука вона рухається до нового витка у щирості вислову. Автор намагається говорити з нами дійсно відверто про речі, якими він переймається, які для нього є важливими, хоча подекуди й грається з читачем, використовуючи інтертекстуальність, стилізації й різноманітні відсилання (особливо в «Німе кіно»). Арсенал засобів тут досить широкий. Потрібно лише пам’ятати, що щирість між двома співрозмовниками (у нашому випадку – між автором та читачем) – це робота для обох сторін, тож для того, щоби зрозуміти, про що говорить Мимрук, доведеться зробити крок на зустріч.

Максим Розбіцький