— Мої батьки були українцями. Втікаючи від комуністичного режиму, після Другої світової війни, вони привезли мене до Сполучених Штатів. Моє дитинство та юність пройшли в Нью-Йорку, там я закінчив школу й університет. Пізніше служив в американській армії, у групі ­військ, що перебувала в Німеччині. Після завершення служби я залишився на рік у Парижі, щоб вивчити французьку мову.

 

Повернувшись до Америки, я почав журналістську кар’єру, спочатку в кількох невеликих газетах, а згодом — в агентстві Associated Press. Пізніше впродовж 20 років працював репортером, журналістом та редактором релігійного відділу в одній iз найбільших щоденних газет Сполучених Штатів — Pittsburgh Post-Gazette, що виходила у Піттсбурзі. Останні кілька років був головним редактором тижневика в Маямі.

 

 

— Уже впродовж 25 років я постійно відвідую Україну. Навіть жив на землі своїх предків декілька років. Був одружений з українкою. Мій син закінчив старші класи української гімназії у Львові. І нині я щоліта приїзджаю на декілька місяців в Україну. 

 

Працюючи у Post-Gazette, на початку 90-х років уже минулого століття, я вперше відвідав Україну. Мені поталанило взяти інтерв’ю в єпископа Володимира Стернюка — на той час підпільного священика української греко-католицької церкви. Також я написав кілька знакових ­статей про приїзд кардинала Йосипа Сліпого та Папи Івана Павла ІІ до Сполучених Штатів. 

 

 

— Мої батьки жили в Америці, проте вони назавжди залишалися щирими українцями в душі: знали і читали Шевченка і Франка. Пам’ятаю навіть портрети українських корифеїв у нашій вітальні. Батько Іван любив співати українські пісні, а мама Стефанія часто готувала українські страви. У нашій родині завжди святкували Великдень та Різдво.

 

Моя мати була католичкою, а батько православним, тому в дитинстві я відвідував обидві церкви в Нью-Йорку. Варто згадати, що на той час Нью-Йорк мав велику та активну українську громаду. Я був членом «Пласту» і навчався в українській суботній школі у Нью-Йорку. З почутого і прочитаного тоді у мене склалося враження, що Україна — містична земля козаків, кобзарів і прекрасних та веселих танців...

 

— Мої спостереження за українцями дозволяють визначити кілька слабин українського суспільства. Перша — забагато песимізму. Часто чути: «Вони — всі корупціонери, всі злодії. Нічого не можна зробити!» Звинувачують політиків, олігархів, євреїв... Здається, що якісь втаємничені «вони» контролюють усе в Україні і у світі. Таке мислення свідчить про легкодухість: мовляв, не варто нічого робити, бо все одно немає надії... Такий світогляд може призвести до національного занепаду.

 

Друге спостереження — життєва позиція українців «моя хата скраю». Багато років я поселяюсь в одному й тому ж помешканні, яке розташоване в будинку середмістя Львова. Якщо завітати до квартир цього будинку, то всі вони виглядають затишно та охайно. Проте, спускаючись сходами в темному під’їзді, я бачу полущену фарбу, побиті стіни, викришені сходи. Ніде я не видів такої руїни, хоча як репортеру мені довелося побувати в багатьох американських будинках, навіть у найбідніших районах, де живуть чорношкірі. Життєва позиція українців «моя хата скраю» означає, що й українська нація також опиняється «скраю» — на узбіччі цивілізаційних процесів... Це прикро.

 

 

— Свої слабини має, без сумнівів, і Америка. Американців сприймають у світі як нібито релігійну націю, проте це далеко не так. Якщо ви запитаєте сенатора або конгресмена-республіканця, чи він/вона є християнином, то відповідь буде ствердною. Однак насправді вони справно служать найбагатшому прошарку американців, і зараз проштовхують закон про медичне страхування, згідно з яким більше ніж 23 мільйони бідних американців залишиться без медичної підтримки. Хіба це по-християнськи?..

 

Проте все ж американці — нація оптимістів, і Америка — країна великих можливостей. І якщо в тебе є голова на плечах, мужність і роботящі руки, то ти обов’язково досягнеш успіху. Українцям не вистачає цього. Україна потребує більше тих, хто буде вірити і знати свою цінність, даровану Богом. Прагнути зробити життя кращим, для себе і для інших — шляхетно, незважаючи на жодні обставини!

 

— Багато років тому, будучи студентом університету, я здійняв свій кулак до неба зі словами: «Господи, якщо ти є, я ненавиджу тебе! Ти — монстр!» А тільки кілька років перед тим священик навчав мене, що Бог — всемогутній, всезнаючий, здатен усе контролювати, і що Бог — це любов. Тоді я не міг зрозуміти, чому такий Бог дозволив так багато несправедливості та зла у світі. 

Думаю, що нинішні молоді люди не є такими емоційними та драматичними, як був я, у розумінні того, що релігія не має великого значення в їх­ньому житті.

 

Вони можуть сказати, що вони вірять у Бога, проте, крім Великодня і Різдва, вони більше стурбовані питаннями роботи, навчання, їжі та сексу. Соціологічні дослідження показують, що майже четвертина католиків, вихованих у вірі з дитинства, залишає свою релігію. У Сполучених Штатах результати соціологічних опитувань показують стабільне зменшення кількості людей, які можуть назвати себе віруючими, натомість кількість атеїстів та агностиків постійно зростає.

 

Для багатьох обіцянки релігії про рай після смерті так і залишаються порожніми словами. Мало хто може похвалитися тим, що релігія реально змінила його життя на краще. І це насправді сумно. Бо те, чому навчав Христос, слід використовувати тут, на землі, саме зараз — для радісного і повноцінного життя. Життя не було дане людині для страждання. Воно було дане нам для радості, задоволення і насолоди неймовірним світом, у якому ми живемо.

 

 

— Завдяки журналістській діяльності я почав глибоко поважати релігійних людей, хоча себе ніколи не вважав релігійним. Книга «Незнаний Христос» — багато в чому історія мого шляху від зневіри до віри. Вона показує, як людина, маючи логічне і раціональне мислення, може стати справжнім християнином. Малим хлопчиком я часто чув від священика про те, що Бог — це любов, що він всезнаючий і всемогутній. Потім в юнацтві я впав у зневіру, натомість отримав духовну спустошеність.

 

Потрібно було прожити багато років, перш ніж я зрозумів, що Бог не створює зло, і проблема була не з ним, а зі мною. Моє сприйняття Бога було дитячим і незрілим. Тепер я знаю, що моя вартісність не визначається світом, я відчуваю її у своєму серці. Якщо я зробив найкраще, як зміг, але програв, то я все одно є переможцем. Я дякую Богу за кожен день і благоговію перед його творіннями. Я знаю, що Бог чує мене, як він чує кожного. Бог живе через кожного з нас. Ми — його руки, ноги і серце.

 

 

— Моя книга для тих, хто втратив Бога і хоче знайти його; для тих, хто хоче вірити, але не може. Це нормально — почуватися трохи загубленим і спустошеним у цьому світі, бо саме тоді людина відкривається до чогось нового. Як говорив Ісус, треба народитися знову. Тоді знання стають досвідом і стають реальністю. У своїй книзі «Незнаний Христос» я пишу про це. Проте вона є тільки вказівником, вона вказує шлях. Ніхто не повезе вас по цьому шляху. Ви мусите йти по ньому самостійно, щоб дістатися Землі Обітованої. Вчення, висвітлене в книзі, є практичним і може допомогти читачу зробити його життя кращим.

 

«Незнаний Христос» — це книга, яку я б хотів мати, коли я був молодим. Тоді, на жаль, моє життя було духовно порожнім і безцільним. Зауважу, у книзі я вказую шлях не до християнства, яке тримається лише на догмі, ритуалах і чарівних історіях. У книзі я намагаюся відкрити істинне вчення Ісуса, яке завжди наділяло віруючих мужністю і співчуттям. 

 

Моя книжка також для «номінальних», ментальних християн — таких, якою була моя мати. Вона була хорошою людиною і щонеділі відвідувала церкву, проте ставилася до життя, як до чогось тяжкого і стражденного... А той християнин, який здатен родитися знову, родитися в дусі, буде радіти і благословляти кожен день, дякувати Богу за своє життя і зустрічати життєві виклики з мужністю та завзяттям!