Двоє головних героїв роману, Юрій і Франческа, невигадані.

Він - це Юрій Матущак, відомий донецький громадський активіст, а потім боєць-доброволець, що загинув під Іловайськом.

А вона - Франческа Леонарді, що приїхала до Донецька волонтеркою на початку 2013-го, викладала там італійську мову й готова була покинути це місто, якби не зустріла кароокого Юрія.

Авторка не приховує, що персонажів списано з реальних людей. В кінці книги є їхнє спільне фото, а обкладинка оформлена знімком, зробленим Франческою: Юрій віддаляється кудись у невидимість.

Подробиці тієї історії докладно розповіла Олександрі Іванюк сама Франческа. І оповідь у романі ведеться від її імені.

Тут є певний ризик, бо напівдокументальним романам читач завжди має підстави не довіряти. Адже смішно, коли замість якихось нормальних живих людей письменник вигадує - що вони сказали або подумали. Ну, таке: "Тарас Григорович подумав…" - а далі йде якась високочола банальність або хрестоматійна цитата з "Кобзаря". Й зовсім нестерпно, коли щось подібне придумують про тих, з ким ти живеш поруч!

В "Амор[т]е" вже з першої сторінки про все це геть забуваєш.

Роман написано так просто, вільно й легко, що читання котиться, мов електричний самокат, й отримуєш якесь майже фізичне відчуття цього плавного руху.

І нехай на останніх кількох десятках сторінок часом з´являються повтори вже знайомих ситуацій, тобто, самокат трохи пробуксовує, але надійно котиться далі без підзарядки.

У тім є гарантія живучості книги, запорука того, що вона буде прочитана й не загубиться поміж інших.

А така загроза також існує, бо ця тема (Майдан, Донецьк, війна) хоч і затребувана читачем, але вона ще надто близько стоїть у нас перед очима, й ми з певною осторогою ставимось до завершених романних сюжетів, оскільки не завершено той Головний Сюжет, всередині якого ми всі перебуваємо.

Роман Олександри Іванюк успішно долає оці рифи упереджень. Передусім завдяки тому, що оповідь, як сказано, ведеться від імені Франчески.

Вона іноземка, й це надає її свідченням про нас необхідного ефекту відстороненості.

Їй заздалегідь прощаєш те, що не простив би своєму співвітчизнику.

Вона бачить нашу дійсність дещо спрощено й наївно, одначе, це та наївність, яку не хочеться виправляти.

Так само не хочеться уточнювати іноді дещо екзотичну мову Франчески (вона, скажімо, часто й не завжди виправдано послуговується займенниками "той" або "та" у словесних конструкціях, до яких українець навряд чи додумався б.

Приміром, так: "… почекай мене у кімнаті, кажу кароокому, натягаючи халат. Той понуро піднімає з підлоги розкидані шорти…". Хто тут "той"? Читається, що халат, хоч мається на увазі таки кароокий. І то трапляється нерідко, іноді три-чотири рази на одній сторінці).

На початку читання побоюєшся: ну ось, італійка полюбила українського революціонера і, мабуть, сама стане переконаною патріоткою.

Слава Богу, у цієї казки не настільки тенденційний кінець.

Зрештою, роман - не про любов іноземки до чужої їй країни, а про ревність до цієї країни.

Як каже Франческа в одному місці, "Я більше не можу бути на двадцять п´ятому місці в його житті після України".

Ця ревність пронизує весь текст роману. Іноді це комічно (коли, скажімо, Франческа, сидячи в Донецьку, дивиться теленовини з київського Майдану й не бачить там нічого, окрім тисяч красивих жіночих і жорстоко страждає, бо десь серед цих жінок - її Юрій). Вона ревнує його до України й до українок.

Згодом Франческа їде до Києва сама і в поїзді її навідує справді драматичне прозріння: "Може, в Донецьку, де відсоток вродливих патріоток значно менший, ніж у Києві чи інших містах, я ще могла б втримати Юрія біля себе, але змагатися з українками тут немає сенсу.

Ця боротьба заздалегідь приречена на поразку - так само, як боротьба кароокого за український Донецьк".

Це сказано іноземкою, яка мала необережність когось полюбити в чужій країні. Але не менше ці слова стосуються нас - нашої любові й ревності, й нашої приреченості теж. Здається, в цьому один із секретів привабливості цього роману.

Ще один секрет розгадати складніше. У кінці книги вміщено кілька справжніх листів Франчески, написаних до Юрія в кінці 2014 року, коли самого Юрія вже не було на світі.

Ці листи здаються літературною містифікацією, бо їх важко відрізнити від романного тексту. Якщо листи таки справжні - то здається неймовірним, як Олександрі Іванюк вдалося втриматися в ролі Франчески на чотирьохстах сторінках і ні разу не сфальшивити.

Віталій Жежера