Мартін ПОЛЛАК (нар. 1944) — австрійський письменник, журналіст і перекладач. Займається проблематикою Центральної та Східної Європи, спеціалізується на східноєвропейській історії. Син члена НСРПН та штурмбанфюрера СС Гергарда Баста, який служив у айнзацгрупі в Словаччині, командував зондеркомандою у Варшаві, займався питанням масового винищення євреїв та був убитий при спробі перейти австрійсько-італійський кордон.

Закінчивши гімназію, Мартін працював столяром. Пізніше вивчав філологію та історію країн Східної Європи в університетах Відня, Варшави, Югославії. В 1987 — 1998 — власний кореспондент журналу «Шпігель» у Відні й Варшаві, з 1998  — вільний літератор. Серед найвідоміших книг — «Смерть у бункері. Історія мого батька», «Отруєні пейзажі» та «Цісар Америки. Велика втеча з Галичини» (всі видані в Україні).

Повна назва дослідження, перекладеного на українську Нелею Ваховською — «До Галичини. Про хасидів, гуцулів, поляків і русинів. Уявна мандрівка зниклим світом Східної Галичини та Буковини». Задіявши архіви й тексти свідків епохи, Поллак у буквальному сенсі здійснює уявну подорож колишньою коронною землею Австро-Угорської імперії. Зазирає у всі великі міста, в менші містечка й села. Описує ліси, ріки, гори, дає точні топонімічні прив’язки. Йому вдається оживити краєвид Галичини межі позаминулого й минулого століть. Тут розгортається нафтовий бум, праведні равини творять дива, в далеких барлогах ховаються вільні розбишаки-опришки, бідність сусідить з кричущим багатством; русини-українці, поляки, євреї, німці, румуни,  вірмени, роми, караїми ледь животіють у злиденному й корумпованому краї й легко піддаються на вмовляння еміграційних агентів, покидаючи свої землі заради міражів процвітання в Америці чи в Росії. Водночас письменник не приховує захвату вибуховим поєднанням культур, надзвичайною літературною родючістю Галичини, цитує Івана Франка та Бруно Шульца.

А ось як автор описує гуцулів:

«Таємничий гірський народ, у якому одні вбачали слов’янізованих нащадків скіфів і готів, другі — залишки монголів і печенігів, треті — дітей румунських і русинських племен. Напевне відомо було тільки, що самі себе гуцули називали християнами, верховинцями та руськими людьми, розмовляли на русинському діалекті з домішками румунських слів і з прадавніх часів жили в долинах Пруту й Черемошу, їхніх священних річок, а ще на схилах порослої хащами Чорногори в галицько-угорських Карпатах, на Чорній Кливі та Яворнику. Напівкочівники на спритних коротконогих кудлатих конях, яких, як і господарів, називали гуцулами, вони випасали свою худобу на широких полонинах. /.../ Навіть найбідніші з них були дуже колоритні: густе волосся по плечі, блискуче від лою, крислатий повстяний капелюх зі смужкою з латунних бляшок, прикрашений глухаревими або павичевими перами, гранатові штани, червоні візерунчасті панчохи-капчурі та шкіряні постоли; поверх штанів довга лляна сорочка, що лисніла від жиру, — мазанка: від настирливих комах пастухи рятувалися, виварюючи натільну сорочку в лою із сіркою. На неї вдягали сардак — верхній одяг із сукна чи овечого смушка; за широким поясом кинджал, часто — старосвітський пістоль, а в руці бартка — гостра як бритва горянська сокирка, яка в сутичці могла стати убивчою зброєю. Усі ве?рхи, навіть жінки — степовий народ, який історія закинула в гори.

Гуцули жили з вівчарства й великої рогатої худоби, однак найбільшим їхнім скарбом були коні, яких вони часто любили дужче, ніж власних дітей, і здебільшого дбали про них також краще...»

А це — про бойків:

«Загалом бойки були людьми важкої вдачі, розводили велику рогату худобу, продавали віслюків на осінніх ярмарках у містечках Бориня і Лютовиська, звідки тих переганяли аж в Угорщину... У Лемберзі бойківських торговців можна було зустріти на Бернардинській площі: кошики фруктів, смагляві обличчя, часто трохи розкосі очі, волосся, за східним звичаєм виголене до маківки. Синевидці були нащадками татарських і турецьких полонених, яких у XVII ст. польський король поселив у цих непролазних хащах».

У передмові письменник зазначає:

«Ця книжка вперше вийшла друком понад тридцять років тому, Орвеллівського 1984-го. Звісно, це випадковість. Але цей рік пояснює, чому я описав уявну, а не реальну подорож Галичиною, точніше Східною Галичиною й Буковиною. Подорож в історію, як то кажуть, пальцем по карті, оперту на літературні джерела, старі газети й історичні фотографії — все це було масивом матеріалу, з якого я черпав у бібліотеках та архівах. Звісно, я не мав нічого проти, щоб насправді поїхати в ті місця й подивитися, що залишилося від колишньої Галичини. Більше того, я мріяв про такий пошук слідів. Однак у 80-ті роки минулого століття австрійцеві було важко, а в моєму випадку, як з’ясувалося, навіть неможливо отримати індивідуальний дозвіл на в’їзд до краю, про який я вирішив писати».

Мартін Поллак побував у Києві й розповів про історію створення «До Галичини» та своє ставлення до України.

— Ця книжка вийшла німецькою в 1984-му. До того часу я переважно займався Польщею. А поки  збирав матеріали для цієї книжки, то дізнавався все більше про вашу країну. Це стало початком великої любові. В Польщі мені закидали, що книжка  тільки про східну, українську частину Галичини. Але саме ця частина мене зачаровувала найбільше.

—  Я не маю коріння в Галичині і мій рід ніяк не пов’язаний з цим краєм. Звісно, Галичина колись була провінцією Австро-Угорської імперії, але 1984-го про цей факт уже майже не згадували. В книзі багато цитують українських авторів, є багато посилань на українську літературу, бо, коли я її писав, у німецькомовному просторі було дуже мало інформації про цей край. На сьогодні це змінилося на краще.

— Для мене цікавий феномен еміграції з Галичини, який має багато паралелей  з сьогоднішньою ситуацією з мігрантами. Також мені були дуже цікаві люди, яких я бачив на архівних фотографіях, хотілося зрозуміти, з якими поглядами, мріями, сподіваннями вони їхали, з якими розчаруваннями вони зіткнулися. Варто зауважити, що Галичина на той час являла собою дуже бідну місцевість. Але так само можна було тоді сказати майже про всю Європу. Через цю бідність багато хто емігрував зі своїх країн, зокрема й з тих-таки Швейцарії, Швеції, Ірландії — нині цілком благополучних.

— Я, як уже згадував, вивчав польську культуру. Але на той час мене оголосили персоною нон грата в Польщі і заборонили в’їзд у СРСР. Тож я придумав собі тему Галичини, на яку можна було писати, не виїжджаючи туди — до того ж зовсім нерозкриту в німецькомовному світі.  Єдиним способом писання лишалася власна уява. Тож я сидів у архівах, працював удома зі старими текстами, автентичними фотографіями. Таким чином відтворив для себе цей світ, але при цьому спирався на факти й документи, жодного слова не вигадав.

— Карл Еміль Францоз, досить відомий у свій час німецькомовний письменник, єврей і німецький націоналіст — на той час це ще було можливим — народився в Чорткові і  багато писав про Галичину, про Буковину. Яскравий епізод трапився з ним у Перемишлі 1881 року. Він зайшов пообідати в місцеву ресторацію та знайшов у своєму шніцелі жмут волосся і старий цвях. Потім написав, що це вже не Європа, а «Напів-Азія», чим зробив ведмежу послугу своїй землі. В уявленні німців і австрійців лишилося відповідне  упередження. Загалом, у Європі існували упередження щодо України, Галичина мала негативні конотації в німецькомовному середовищі. Але на сьогодні асоціації набагато кращі.

— В Австро-Угорській імперії русини вважалися ненадійним елементом, хоча вони такими не були. І це нас підводить до трагічних сторінок Першої світової війни, коли русинів за підозрою в шпигунстві масово затримували й навіть знищували. В книзі йдеться про інший період історії, але я австрійський письменник, певною мірою відчуваю свою відповідальність і вважаю своїм обов’язком висвітлювати ці проблеми. Дуже важливо не дивитися на минуле крізь рожеві окуляри, не ностальгувати. І тоді ви матимете більш-менш об’єктивну картину світу.

— Галичина дуже багато привнесла в австрійську культуру, багато дала в інтелектуальному просторі. Вам є чим пишатися. З другого боку, Україна теж багато набула завдяки переплетенню різних культур у західній частині.

— Уперше я потрапив в Україну 1992 року, коли працював  кореспондентом німецького журналу «Шпігель». Перше враження було не дуже радісне. Львів перебував у такому стані, який західній людині неможливо навіть уявити. Але друге враження, вже про людей — надзвичайно привітних, щирих — виявилося цілком іншим. Ми подорожували вдвох з польським фотографом, і в нас швидко склалося переконання, що ми таки потрапили в європейську країну. З того часу образ України дуже змінився в кращу сторону. Київ, Чернівці, Львів — це такі європейські міста, як у Німеччині. Але, можливо, є небезпека, що вони стануть занадто європейськими, занадто стандартизуються, втратять своє обличчя, яке власне робить їх українськими містами. Але, я сподіваюся, українська ментальність є достатньо сильною, аби цьому протистояти.

— Моя любов до України почалася як я вже казав, 1984 року. В мене одразу було відчуття, що я отримаю від України більше, ніж зможу їй дати. Вона є для мене джерелом знань, невичерпним джерелом натхнення. Я почуваюся дуже комфортно у вас, не так, як, наприклад, у Польщі, хоча знаю польську. Я не знаю української, але мушу сказати, що Україна є частиною моєї великої Батьківщини.+

Дмитро ДЕСЯТЕРИК

Фото: Миколи Тимченка