Франц Фанон (1925 — 1961) народився у заможній родині мулатів на острові Мартиніка (тодішня французька колонія). Під час Другої світової війни приєднався до «Вільної Франції» де Голля і взяв участь у боях на Західному фронті. Саме під час війни він стикнувся з неприємними проявами расизму не так у армії, як серед визволеного населення. Потім вивчав психіатрію в Ліоні, одночасно самостійно знайомлячись із політичною теорією і філософією. 1952 року опублікував свою першу книжку — «Чорна шкіра — білі маски», в якій проаналізував згубні наслідки расизму для психологічного стану чорношкірого.

Коли Фанон працював психіатром в Алжирі, у країні розпочалося збройне повстання, що переросло у шестирічну національно-визвольну війну. Фанон приєднався до Фронту національного визволення, який очолив боротьбу за незалежність. Був редактором газети «Муджахід», пропагував ідеї Алжирської революції за кордоном, працював послом тимчасового алжирського уряду в Гані.

1960 року Фанон занедужав: діагноз — рак крові. Хворобу запущено, і лікарі дають йому не більше двох років життя. Фанон пробує лікуватися спочатку в СРСР, а потім — у США, проте безуспішно. Одночасно він працює над своєю останньою і головною книгою, що виходить друком наприкінці 1961 р. Фанон помирає за кілька тижнів по виходу «Гнаних і голодних», не доживши півроку до перемоги Алжирської революції.

Фанон відомий як апологет революційного насильства. Для нього насильство — не тільки засіб досягнення політичної мети, а й ліки для колонізованого. Як психіатр, Фанон стверджує необхідність застосування фізичної сили для лікування психічних захворювань, спричинених насильством гнобителя (глава «Щодо насильства»). Жорстокість колонізатора та насильство гнобителя калічать психіку пригнобленого, перетворюючи колонізованого на носія цілого комплексу психічних розладів. Змінити ситуацію може тільки контрнасильство — революційне насильство, спрямоване проти колонізатора та гнобителя. У горнилі революції лікуються психічні та соціальні хвороби. Революція об’єднує і дає права безправним — селянам, жінкам, «чорним».

Тема революційного насильства — не єдина в книжці. Смертельно хворий Фанон поспішає висловитися не тільки щодо революційного процесу, але й щодо нових незалежних держав. Він не вірить у прогресивну роль місцевої, національної буржуазії. Сторінки, що розкривають її паразитарну сутність (глава «Прикрі пригоди національної свідомості»), разом із розділом щодо насилля, є найсильнішими у книжці. Буржуазія колоніальних держав — на відміну від західної — не здатна організувати виробництво, не в змозі розвивати економіку, неспроможна рухати суспільство вперед. Що вона може, так це паразитувати, красти та вислужуватися перед своїми колишніми господарями-колонізаторами.

Справу власного визволення — політичного й економічного — мають взяти у свої руки народні маси. Фанон відкидає ідею «виховної диктатури», виступає проти влади революційної партії або «харизматичного» вождя. Починаючи з добрих намірів, однопартійні системи згодом перетворюються на диктатуру бюрократичної буржуазії. Альтернативу Фанон бачить у самоврядуванні: «Творцем є народ, а чародійними руками — руки самого народу. Щоби досягти цього та втілити у життя, повторюємо, необхідно провести максимально можливу децентралізацію. Вільний рух між різними «поверхами» суспільства має стати неодмінним принципом... Саме знизу підіймаються сили, що зрушують верхи та діалектично уможливлюють новий великий стрибок».

Книжка закінчується пристрасним закликом до народів колишніх колоній не копіювати Захід, а шукати власний шлях: «Людство чекає від нас щось іншого, а не карикатурного, ганебного наслідування. Якщо ми хочемо перетворити Африку та Латинську Америку на нову Європу, тоді довірмо долю своїх країн європейцям: вони краще знають, що треба для цього робити. Якщо ж ми хочемо, щоб людство зробило крок уперед, якщо ми хочемо вивести його на новий рівень, треба поставитися до справи творчо, треба шукати нових шляхів. (...) Якщо ми хочемо справдити сподівання європейців, не варто створювати копію, хай навіть досконалу, їхнього суспільства та їхнього способу мислення. (...) Європі, нам самим і людству, друзі, необхідні нові погляди та нове мислення, наше завдання — пустити на світ нову людину».

Фанонова книжка пройнята історичним оптимізмом, народницьким пафосом і гуманізмом. Тепер, через 55 років після виходу мовою оригіналу, зустрітися з нею і зробити свої висновки отримали змогу й українські читачі (автори українського перекладу — І. Ковальська, І. Цюпа та К. Шепетюк, наукова редакція — Р. Тиси). Тим більше, що шлях, який пройшла Україна за 25 років незалежності, нагадує шлях багатьох африканських держав.

Марлен ІНСАРОВ