–  Якщо заплющити очі, гам стає більш-менш нормальним звуком. Нікуди не зникає, просто стає чимось, що чуєш, бо твої очі заплющені. Стає твоїм звуком.

 – А коли розплющиш очі, то що?

 –  Звук знову стає гамом.

Дон Делілло, «Зеро К»

Вихід перекладу українською роману «Зеро К» Дона Делілло, з одного боку, це подія, в певному сенсі  унікальна для ринку перекладної літератури в Україні. Так, це перший переклад українською твору письменника, який уже встиг стати живим класиком американської літератури: з 1971 по 2017 рік світ побачили майже два десятки його романів, чотири п’єси, один кіносценарій та численні есеї. Окрім того, це ще й переклад останнього, відносно «свіжого» твору Делілло – оригінал роману видали у травні 2016 року.

Проте цей переклад сам по собі є не поодиноким явищем – він продовжує тенденцію на українському перекладному ринку, початок якій було покладено також саме в 2016-му. І полягає ця тенденція в активному «захопленні» ринку перекладами творів американського постмодернізму. Чому український читач досі жив без цих перекладів, навіщо вони йому тепер, як із українським контекстом пов’язаний новий роман Делілло і чи це єдине, чим він прикметний?

Американський постмодернізм по-українськи: примітки – не розкіш

Рівно рік тому, у вересні 2016 року, вперше з’явилася інформація про те, що у видавництві «Темпора» планується вихід серії перекладів творів американського постмодернізму. А почалося все, як це часто буває, з однієї перекладацької ініціативи, яка переросла у одне видавниче прозріння. Переклад роману «Агапе агов» Вільяма Ґеддіса приніс до видавництва перекладач Максим Нестелєєв – і з’ясувалося, що цілий літературний пласт, до якого належала й ця книжка, увесь попередній час лишався «білою плямою» на українському ринку перекладної літератури.

Окрім нього, протягом 2016-2017 років вийшли переклади укрїанською книжок «Виголошення лоту 49» Томаса Пінчона (Видавництво Жупанського, 2016), «Бомба» Джозефа Макелроя (Темпора, 2017), «Пісеньки та наспіви» Роберта Кувера (Темпора, 2017) та «Зеро К» Дона Делілло (Фабула, 2017). Перекладачем усіх цих книжок став Максим Нестелєєв.

До квітня 2021 року, а саме таку орієнтовну дату завершення серії «Американський постмодернізм» назвали у «Темпорі», можна встигнути видати як вже класичні, так і нові твори ще цілої низки авторів. Включно з тими, які вийдуть у наступні роки. Утім, вже зараз видно, наскільки складною є видавнича робота над кожною такою книжкою.

Місткий образ на обкладинці, ходіння по лезу в пошуках правильних словоформ і синтаксичних конструкцій, намагання розтлумачити якомога більшу кількість контекстів, проте не переобтяжити тексти примітками – вже не кажучи про те, перед скількома викликами постає редактор…

.
.
Проте водночас досі лишається під питанням, чи справді потрібна українському читачу така складна стилістично й об’ємна композиційно проза. Ми ж любимо, щоб просто, але проникливо, щоб високоморальні та вродливі, але життєподібні персонажі, щоб красива й правильна (тобто така, якою говоримо саме ми) українська… Чи як?
.
..
.

Так, американський постмодернізм – складна інтелектуальна література, і це саме той випадок, коли в цій оцінці нема ні тіні патетики. Глибинна різниця між американським постмодернізмом та європейським – саме в тому, що в американській літературі не було такого тривалого та потужного періоду переосмислення травми, який існував у практично всіх європейських літературах. Тому «ігри» зі стилями, формами й смислами у своїх текстах американські автори змогли розпочати значно раніше – ще з кінця 40-х років. Утім, характер цих ігор у американській літературі продовжує лишатися відмінним від європейських моделей постмодернізму.

Це не насмішка, не нівеляція й хіба що місцями іронія – проте це завжди оптика, відмінна від повсякденного погляду на цілком звичні, щоб не сказати вічні, речі: любов, смерть, історію індивідуальну, національну, загальнолюдську. Оптика, яка, використовуючи знайомі для кожного фрейми, дозволяє читачеві сформувати цілком іншу точку зору. Таким виявляється й найновіший роман Дона Делілло. Причому – саме для українського контексту.

.
Три К для «Зеро К»

Одна з основних хиб будь-якої рецензії (навіть не обов’язково на літературний твір) – це занадто велика частка переказу сюжету відносно загальної довжини тексту. І принаймні за цим показником будь-яка рецензія на «Зеро К» приречена бути хорошою. Це явно не той текст, де є сенс вдаватися в переказування того, що відбувається, – ба більше, це явно не той текст, де це легко зробити.

Утім, перші сторінки можуть переконати у протилежному будь-кого, хто вперше бере до рук роман. Ось же він, сюжет, все, як написано в анотації: Джефф Локгарт, син мільярдера Росса Локгарта, приїздить до таємничого поселення, осередку організації під назвою «Конвергенція», де Артис, невиліковно хвора дружина мільярдера і мачуха Джеффа, чекає на занурення в кріосон. Це має статися з дня на день…а потім щось іде не так. А потім все іде не так. А потім з’ясовується, що мільярдер – ніякий не Росс і навіть не Локгарт. А потім…

Подальші спроби задокументувати події роману мають мало сенсу. Проте, коли б хтось навіть це зробив і методично виплів би хронологію «Зеро К» із розрізнених сприйняттів, спогадів і роздумів Джеффа (так, сьогодні наш украй ненадійний наратор – саме син мільярдера), це було б чим завгодно, тільки не набором спойлерів. Бо «Зеро К» – не про те, як стати мільярдером, не про любов, яка довготерпить і милосердствує, не про вічну мрію про вічне життя і не про те, що насправді людина мізерно мало знає про світ, а ще менше про саму себе. Але й про це також.

.
.

Прикметно й те, що сама назва роману – теж насправді великий обман. Бо різних К тут більше ніж достатньо для того, щоби концептуалізувати текст. Виглядає, що ця літера відіграє значно вагомішу роль для організації тексту роману, аніж всі можливі теоретичні уявлення про його хронологію, естетику, поетику й композицію.

.
.

Бо К – це і простір роману, і першопричина всіх подій, і варіанти їх розвитку. А ще К – це саме те, чому новий роман Дона Делілло може бути цікавий саме українським читачам.

Конвергенція. За визначенням, яке можна сформулювати із реплік різних персонажів роману – таємне місце (можливо, на Кавказі, можливо, в Казахстані…), де відбувається підготовка та занурення людей у кріогенний сон. Ці люди – не обов’язково смертельно хворі, для яких у сучасному їм світі ще не винайшли ліків, як Артис, бо Конвергенція – не так організація з надання послуг, як простір, який породжує і культивує певний тип ставлення до світу та позиціонування себе в ньому.

На початок роману Росс Локгарт вже досить багато знає про Конвергенцію, натомість його синові необхідно все дослідити самостійно – бодай тому, що в Конвергенції ніхто нічого не пояснює. Тут ніхто не має імен, або якщо хтось називає себе якимось ім’ям – можна бути певним у тому, що воно несправжнє. Їжа тут позбавлена смаку, предмети – кольорів і форм (окрім найпростіших), розмови позбавлені сенсу, час позбавлений тяглості. І для Джеффа, який цілими днями тиняється вздовж коридорів, намагаючись знайти бодай щось стале і зрозуміле в цій білій стерильній коробці, єдиною такою сталістю виявляються його власні спогади, його індивідуальна історія.

Уривки фраз, факти, які постають щораз у інакшому світлі, роздуми, пригадування – й називання заново всіх речей і людей своєї реальності, щоби впевнитися, що вони дійсно існували й існують тут-і-тепер.

Дон Делілло

Кріосон. Все, що сучасна людська наука й історія знають (чи дозволяють дізнатися) про кріосон, обертається навколо думки про невідворотність смерті і бажання якщо не заперечити й подолати її, то бодай відтягнути чи віднайти альтернативу. Водночас про кріосон досі говорять пошепки – як, наприклад, і про клонування – саме через відсутність гарантій і через безмір етичних неоднозначностей, пов’язаних із такою процедурою. Проте, хай там як, кріосон продовжує лишатися одною з обіцянок щасливого майбутнього. Чи бодай надією на те, що це майбутнє настане.

Безліч псевдонаукових джерел розповідають про існування таємних організацій, які надають послуги занурення в кріосон. Проте ціни таких послуг нібито настільки захмарно високі, що ця процедура приречена залишатися вічною мрією, котра обростає все новими й новими міфами, для більшості людей, котрі марять «новим народженням» і новим, можливо, кращим життям. Утім, Конвергенція, надаючи свої «послуги», точно не обманює клієнтів.

«Інколи історія – це окреме життя в миттєвому контакті. Науковець робить незрозумілі дослідження в загубленому закуті лабораторії. Живе на бобах і рисі. Неспроможний завершити теорію, формулу, синтез. Напівнавіжений. Потім він відвідує конференцію за півсвіту звідти, обідає й ділиться кількома думками з одним науковцем з іншої галузі. Ваша ситуація, тих декількох із вас на порозі подорожі до відродження. Ви повністю за межами оповіді, на яку ми посилаємося як на історію. Ви збираєтеся стати, кожен із вас, окремим життям у контакті тільки з собою».

Ці слова зовсім не обов’язково говорити й чути перед зануренням у кріосон, перед цим стрибком у прірву в черговому намаганні обдурити смерть. Проте саме їх чують ті, хто прийшов до Конвергенції, прийнявши таке рішення.

.
.

Конвергенція сподівається не приходу нового Всесвіту, проте дає імпульс до створення (чи активації) Всесвіту в кожній із кріокамер. Сталість і незмінність ізоляції замість оманливості контактів та інтерпретацій, аісторичність і водночас поставання історією – в цьому моменті Делілло виявляється глобальним, філософським, проте все ж постмодерним.

.
.

Бо що ж це таке, як не іронія – твердження, що ізоляція для сучасної людини можлива лише в кріокамері?

Костянтинівка. Після майже тижневого перебування в білому ящику стін Конвергенції Джефф Локгарт лишається далеким від розуміння її ідей – і обирає реальність. Реальність, де з’являється, природно, жінка, проте й не лише вона. Емма Бреслов та її син-підліток Стак, якого Емма народила від першого чоловіка – українця (Володимира, думає Джефф, бо Дон Делілло вирішив, що це найбільш українське чоловіче ім’я з-поміж тих, що він знає), стають родиною Джеффа на певний час.

Стак росте, нібито нічим не відрізняючись від решти хлопчаків свого віку, і навіть так само, як хлопці-підлітки в голлівудських фільмах, задає своїй матері та новоспеченому вітчиму влучні й незручні запитання – йдучи, щоправда, дещо далі, ніж вся галерея цих кіноперсонажів. Надривністю й фаталістичністю своїх висновків про мистецтво та школу, авіакатастрофи й смерть, антропологію й філософію Стак до болю нагадує Оскара із «Надзвичайно голосно й неймовірно близько». Тому нічого дивного, що, як і Оскар, Стак одного дня зникає в невідомому напрямку. І так – майже через те саме, через що й персонаж Джонатана Сафрана Фоера: він шукає сліди свого батька.

.
.

Реальне й реалістичне щастя Джеффа Локгарта на тому закінчується, бо разом із Стаком зникає з його життя й Емма. Останнє, що дізнається недовітчим – це те, що хлопець втік до України, вступив до добровольчого батальйону під Костянтинівкою й невдовзі по тому загинув. Але дізнається він про це не з вуст колишньої коханки, а із одного з відео, які транслюються в коридорах Конвергенції, поки Джефф проводжає свого батька до кріокамери.

.
.

«Хлопчак, що став сам собі країною» – таким він лишається у спогадах Джеффа. Проте, незважаючи на зовнішню подібність механізму, Костянтинівка виявляється цілковитом антиподом Конвергенції.

Стак явно назвався чужим ім’ям і вказав не свій справжній вік, коли потрапив до батальйону, розмірковує Джефф. Бо інакше б не сталося того, що сталося. «Рідний син України» повернувся додому цілком по-новалісівськи – ставши частиною нової історії тієї України, якої він, як виявилося, прагнув. Костянтинівка не виводить за межі історії, вона вписує в неї,  складає її, як із камінчиків, із доль пойменованих і безіменних, тих, кого чекали й не дочекалися. Конвергенція перерізає історичну пуповину людини, автономізуючи її тіло й роблячи його мистецьким об’єктом; Костянтинівка ж декларує це тіло як невід’ємну частину тіла великої історії. Хай навіть у відриві від власного імені.

Загалом «Зеро К» – це роман-парадокс, який тільки на перший погляд здається одою прагнення до самотності людини ХХІ сторіччя. Насамперед він змушує замислитися над тим, що залишається після можливості мовлення – ситуативного, плинного, непостійного, такого, що нібито тяжіє до називання всіх речей у світі. Проте ці назви виявляються порожніми, коли зникає можливість контакту, ще одного з імовірних К роману Делілло. Бо ж що таке смерть, як не неможливість говорити про себе самому. І що таке мистецтво, як не те, про що говориш наодинці з собою. Що говорить у тобі, дозволяючи тобі побачити себе – але мовчить, коли тебе немає поруч.

• тим, хто почувається втомленим від життя;
• тим, хто почувається втомленим від читання новин;
• тим, кому нічим зайнятися в потязі – якщо у вас і у вашого/ї товариша/шки є по примірнику «Зеро К», відкрийте книжки в довільних місцях і зачитуйте по реченню. Результат – нескінченна кількість нових романів!

.

• тим, хто хоче дізнатися щось нове про кріоконсервацію людини;
• тим, кому при надмірних згадках про білий колір вчувається запах хлорного відбілювача;
• любителям розповідати іншим про прочитані книжки в стилі «я тут прочитав/ла нещодавно роман, так от там про…».

Ірина Ніколайчук