Марґарет Етвуд

Марґарет Етвуд народилася 18 листопада 1939 року в Оттаві, Канада. Все дитинство провела на півночі Квебеку, завдяки батьку, який займався лісовою ентомологією. Марґарет завжди любила читати і вже в 16 років вирішила присвятити себе літературі.

Після закінчення школи, яку, до речі, постійно відвідувала тільки після восьмого класу, Марґарет вступає до Коледжу Вікторії при Торонтському університеті. Під час навчання публікує вірші та статті. В 1961 році отримує ступінь бакалавра мистецтв, а в 1962 – ступінь магістра.

В 1968 році Маргарет виходить заміж, але шлюб триває лише п’ять років. Після розлучення в неї зав’язуються стосунки з романістом Гремом Гібсоном. Вона переїхала на ферму в Онтаріо, де в 1976 народила доньку. В 1970 році сім’я повернулась до Торонто.

Паралельно з письменницькою діяльність Марґарет Етвуд викладала в університетах.

Маргарет Етвуд – володарка численних премій. В 1987 році за роман  «Оповідь Служниці» вона отримала Премію Артура Кларка, а в 2000 році – Букерівську премію за роман  «Сліпий убивця». І хоча Марґарет більш відома завдяки її прозовим творам, вона також має в своєму доробку кілька збірок поезії.

Зараз, разом з Гремом Гібсоном, Марґарет є членом Зеленої партії та почесним президентом Клубу рідкісних птахів організації «Бьордлайф Інтернешнл».

Під час цьогорічного Франкфуртського книжкового ярмарку Марґарет Етвуд отримала Премію миру німецьких книготорговців.

Суспільство помирало, бо мало забагато вибору

Події в романі  «Оповідь Служниці»  відбуваються в майбутньому. Після перевороту в США влада в країні належить військовим і лише чоловікам. Жінки не володіють взагалі нічим.

Головна героїня, в колишньому житті – Кейт, нині вона Фредова, бо належить чоловіку на ім’я Фред. Вона – Служниця. Її головним обов’язком є народження дитини для свого Командора.

Фредова пам’ятає колишнє життя, чоловіка, маленьку донечку. Все це вона ніколи не поверне, але намагається дізнатися хоч дещо про них. Що з ними відбулося після їхнього розставання? Чи вони взагалі живі?

Вона живе в будинку з Командором, його дружиною та двома іншими жінками, які ведуть господарство. В цьому суспільстві для жінок все визначено – коли виходити заміж, народжувати, працювати. Але не всі жінки мають здатність народжувати. Тож для тих, хто може це зробити, створюються спеціальні школи, де їх готують до цієї важливої місії. Потім їх відправляють до сімей, де вони народжують дітей для господарів. Здатність до народження дитини – єдиний шанс вижити. Бо якщо ти «не-жінка», то тебе відразу відправляють до Колоній, де праця з радіоактивними відходами не залишає жодного шансу на виживання.

Свобода буває різна, — казала Тітка Лідія, — свобода для чогось і від когось. У дні анархії це була свобода для. Тепер ви отримали свободу від. Не недооцінюйте її.

Повернення до традиційних цінностей мало б врятувати світ

В цьому новому світі існує порядок, котрий ніхто не може порушувати. Жінки, на думку влади, від такого тільки виграли. Вони захищені від будь-якого насилля. Ніхто навіть заговорити з жінкою не може, не те щоб її образити. Це все карається законом. Жінкам не потрібно нічого вирішувати, все вже вирішено за них. Хіба не щастя?

Хто ж і навіщо створив цей жахливий світ без любові і тепла? Адже всі тут зовсім не щасливі – Служниці просто існують, а не живуть, Дружини ненавидять Служниць, Командори теж намагаються хоч трохи мати щось з минулого життя.
Роман має багато релігійної тематики. Все в світі відбувається в ім’я Бога.

І хоча в центрі роману – жіноча доля, роль жінки в суспільстві, чоловікам теж не солодко. Вони мають владу, але й самі залежні від влади і законів. Вони теж не вільні в своєму виборі. Тож світ варто змінювати дуже обережно. Не всі засоби виправдовують мету. Саме це і намагається показати в романі авторка.

Книга буде цікавою шанувальникам жанру антиутопії, тим, кому не байдужа доля суспільства. А ще вона чудово відволікає від буденності та власних переживань.

Пряма мова

Ви маєте мені пробачити. Я біженка з минулого, і, як інші біженці, живу традиціями та звичками істоти, яку лишила чи була змушена лишити позаду – звідси це все здається таким же ексцентричним і нав’язливим для мене. Наче той білогвардієць, що п’є чай у Парижі, покинутий в двадцятому столітті, я блукаю назад, намагаючись відшукати ті далекі стежки; стаю надто сентиментальна, втрачаю себе. Тужу. Це тужіння, не плач. Я сиджу на стільці й протікаю наче губка.

Отже. Чи є надія? Жінка при надії: так колись могли назвати крамницю, де продавали одяг для вагітних. Жінка при надії – це жінка, яка чекає. Надія – це не лише стан, це місце, у якому ти чекаєш. Для мене воно – ця кімната. Я тут порожнеча між дужок. Між інших людей.

Ольга Галай