Літературне середовище тому приклад: поглянути хоча б на кількість великих письменників із лікарняними довідками. Та чи можна поставити діагноз усій сучасній українській літературі? Риси шизоїдності в сучукрліті вишукували письменниця Марія Галіна, психоаналітик Роман Кечур, письменник Володмир Єшкілєв та критикиня Тетяна Трофименко під час круглого столу «Шизоїдність як простір уможливлення сучукрліту», організованого часописом «ШО» в межах Форуму видавців.

Володимир Єшкілєв: «Наші письменники наповнені роздвоєнням. Ми не кажемо, що вони хворі, але в них є щось підозріле».

І це підозріле, як свідчить тема події, полягає у шизоїдності.

Роман Кечур: «Шизоїдність – це стан, в якому серед іншого у людини виникає складність з комунікацією. Така особа ніколи не знає, чи занадто близько, чи занадто далеко ви перебуваєте. У той час, як тільки ви наближаєтеся до неї, вона відчуває, наче ви намагаєтеся влізти до неї в голову. Коли віддаляєтеся, вона думає, що ви її покидаєте».
.
Тетяна Трофименко: «Сучасна українська література – це абсолютно шизоїдний простір. Кого б ми не взяли із сучасних українських письменників, ми справді бачимо це роздвоєння, намагання наблизитися і дистанціюватися».

Інша особливість шизоїдів, яку називає психоаналітик, – це байдужість до критики. Їх аж ніяк не цікавить, як їх оцінюють.

Тетяна Трофименко: «У сучасного українського письменника планка стоїть дуже високо. Навіть якщо докласти зусиль для того, щоб критикувати. Ці старання просто розбиваються об позолочений постамент високого статусу українського письменника. Тому доводиться переходити на ґонзо-критику для того, щоб достукатися до письменника чи іншого діяча культури. Аби він відчув, що оцінювання його творчості відбувається не тільки в режимі поклоніння».

.
Марія Галіна: «Літератор – це шизофренік за замовченням, тому що він говорить від імені різних людей, маніфестує їх думки та поведінку, з якими він внутрішньо може не погоджуватися. Проте, йому доводиться висловлювати їх впевнено, тобто ставати на позицію іншої людини, а отже неминучий постійний внутрішній діалог. Ось і отримуємо множинну особистість».

Письменники творять з власного божевілля. Пані Галіна навіть пропонує змиритися з тим, що вони психи й ставитися до них ніжно, тому що, якщо ми їх вилікуємо, вони перестануть бути письменниками.

Проте не варто поспішати запроторювати усіх літераторів до закладів утримання людей з розладами психіки, виключно для того, щоб вони там творили. Тому що коли ми говоримо про шизоїдність в творчості, ми метафоризуємо це поняття, а не співвідносимо з медичним діагнозом.

.
Роман Кечур: «Літературну цінність твору слід відділяти від особистості письменника. Не гіперболізуйте його вплив на людей. Від того, які книжки ми читаємо залежить загальний рівень нашої культури. Що кращі книжки, то освіченішими ми стаємо. І взагалі, я б не хотів, дивитися на шизоїдність очима медика, краще все ж таки залишатися в культурному полі».

На думку Кучера, шизоїдність це не вірус. Вона не передається через книжки. Вона не заражає дітей. І не робить з читачів армію шизоїдів. І тексти це простір рефлексії як читача, так і письменника, а не розсадник психічних хвороб.

Олена Тищук