Нам випало жити в епоху, коли людина, оточена різними формами опосередкування реальності, все одно глибинно відчуває самотність.

Відчуття «множинної присутності» на глобалізованій планеті, де людина може впродовж доби опинитися на різних континентах, не звільняє від переживання цього явища. Людина народжується з самотності й відходить у неї. Як зауважує дослідник:

«За словами Губерта Дрейфуса, інтернет призводить до ізольованості людей одне від одного, підриває довіру, знижує відповідальність і почуття зобов’язання. Шеррі Тюркл пише про те, як соціальні медіа роблять нас „одинокими разом“».

Книжка складається з восьми розділів: «Суть самотності», «Самотність як почуття», «Самотність, дружба, любов», «Індивідуалізм самотність», «Самотність відповідальність» та ін. Ця праця виконана у фукіанському ключі, в якому автор осмислює самотність як соціально-психологічний і соціокультурний феномен, аналізуючи явище в історичній динаміці змін культурно-історичних епох.

Ларс Фр. Г. Свендсен. Філософія самотності / переклад з норвезької Софії Волковецької. — К.: Видавництво Анетти Антоненко, 2017. — 208 с. (Спільне видання з видавництвом «Ніка-Центр»).

У різні епохи ми по-різному сприймали самотність. Для одного часу вона була маркером обраності, можливістю створити щось визначальне; в інші епохи набувала маргінальних рис: самітник — це той, кого відкинуто на узбіччя і хто не хоче мати нічого спільного з соціальним мейнстримом. Л. Свендсен аналізує ці явища, добираючи аргументи з літератури й мистецтва, філософії та медіа. Зрештою, часом відчуваєш і особистісні нотки, бо ж, пишучи про самотність, неможливо цілковито відмежуватися від об’єкта аналізу. Дослідник описує різні ситуації, проектує психологічні моделі виходу з колізії зустрічі між людиною і самотністю. Хтось тікає до друзів, хтось, навпаки, здатний подолати самотність, лише коли перебуває наодинці з собою.

Книжка Свендсена — не посібник Карнегі; це дослідження, у якому наведено різні аргументи, різні концепції й точки зору. У будь-якому разі, на чому наголошує науковець, поняття «loneliness» — знакове для сьогодення, бо воно належить до тих слів, які найчастіше шукають у мережі. Людина прагне зрозуміти, чим для неї є те, від чого тікає: дарунком чи прокляттям. Мені пригадалася праця американського теоретика комунікації Джона Дарема Пітерса «Marvelous Clouds», у якій він зауважує, що серед топових слів у пошуковій системі Google наявне слово «Бог». Для Свендсена «самотність» — атрибут людини в результаті неможливості бути Богом…

А чи має Бог, наділений абсолютною владою, відчуття самотності?

У цій праці відчуваєш певний присмак меланхолійності, сентиментальності і подеколи легкої трагічності, позаяк конечність людини перетворює самотність на чинник психологічного відчуження, принаймні на певному етапі. Але саме самотність, як і смерть, індивідуалізують життя, роблячи його наповненим смислами. Смерть дає можливість усвідомити цінність кожної хвилини, а самотність допомагає сприйняти те, наскільки важить дружба й відповідальність, хвилини, проведені в компанії з тими, з ким відчуваєш братерство сердець.

Роки два тому в одній бостонській книгарні натрапив на дослідження про меланхолію як чинник світорозуміння і світовідчуття ХХІ століття. Приємно, що сьогодні подібні праці маємо в українському перекладі. Софія Волковецька, фахова перекладачка з норвезької мови, успішно впоралася з перекладом, який читаєш як детектив. Щоправда, фінал цієї книжки не оптимістичний, як на мене. Кожен із нас сам на сам опиняється зі смертю, з тим явищем, із яким самотність пов’язана найбільше. Ніхто, ані наші батьки, ані наші кохані чи діти, не можуть забрати у нас цієї останньої самотності, ніхто не здатен замість нас прийняти смерть. Фінал книжки Свендсена екзистенційний. Смерті не оминути. Мотив memento mori, який був ключовим, скажімо, для людини Середньовіччя або Бароко, в наш час знову оприявнює себе.

Дмитро Дроздовський